Науковець із Санкт-Галлена - про проект імперської свідомості в Росії
У своїй книжці "Технології душі" дослідник культури та суспільства Росії з університету Санкт-Галлена Ульріх Шмід аналізує дієвість російської пропаганди, її ідеологічні витоки та маніпуляційні механізми. Інтерв'ю DW.
DW: У книжці "Технології душі" Ви пишете про трьох китів, на яких тримається сьогодні російська державна ідеологія: неоімперіалізм, релігійна легітимація в особі Російської православної церкви і геополітична легітимація, конкретно - євразійська ідея. З двома останніми все більш-менш зрозуміло, а от що Ви розумієте під неоімперіалізмом? Не лише агресію проти України?
Ульріх Шмід: Звичайно, ні. Неоімперіалізм в широкому сенсі стосується концепції, яка в сучасній російській політичній культурі відіграє дуже важливу роль, а саме концепції імперії. У своїй книжці я хотів показати, як ця концепція ожила і зміцніла вже в "нульові" роки в консервативних колах і, врешті-решт, була взята на озброєння і посилена політтехнологами Кремля. Сьогодні дуже багато представників російської еліти намагаються пояснити, мотивувати, обґрунтувати існування Росії і в майбутньому як імперії. Наприклад, директор Російського інституту стратегічних досліджень (Леонід Решетніков. - Ред.) сказав в одному інтерв'ю: "Така величезна країна не може існувати тільки для того, щоб забезпечити комфортне проживання нинішньому поколінню. З такою історією, з такими традиціями, з такими запасами, - така країна не для цього. Голландія - так, Естонія - так. Ми - ні".
Імперія, та ще й релігійно легітимізована, розуміється як єдине ціле. Але в Росії живе багато народів. Яку роль відіграє в цій єдності російський націоналізм?
Російський націоналізм, зрозуміло, теж має дуже велике значення як одна з основ цієї імперії. Але мені здається, що на даний момент ми маємо справу, насамперед, з геополітичною складовою. В офіційній термінології нової державної ідеології Росія - абсолютно особлива, унікальна цивілізація з російським національним ядром, яке переважає. Останнє часто пояснюють важливістю російської літератури та російської мови, які скріплюють цю абсолютно особливу цивілізацію. Все це знаходить відображення і в офіційних документах, таких, наприклад, як оновлена ??стратегія національної безпеки, яку Путін представив в останній день минулого року. Культурі відведена там дуже важлива роль. Культура абсолютно офіційно стала частиною стратегії національної безпеки сучасної Росії.
Назва Вашої книжки - "Технології душі" - відсилає до сталінського вислову "інженери людських душ". А що Ви скажете про тих, хто стоїть в ієрархії вище "інженерів", хто визначає, що ці "інженери" повинні будувати? Таких як міністр культури Мединський або режисер Микита Міхалков, якого Ви назвали в одній зі своїх статей "політичним ментором Росії"?
Я радий, що Ви звернули увагу на назву моєї книги. Адже це - прихована програма. Тут простежується зв'язок не лише зі знаменитим висловом Сталіна, який назвав радянських письменників "інженерами людських душ", але також і з філософією Мішеля Фуко, який писав про "технології себе". У його трактуванні влада походить знизу. Тобто не від державних установ, не від міністра культури, не від еліт сьогоднішньої Росії, які розпоряджаються бюджетом. Влада - це соціальний конструкт, який пронизує все суспільство. Ті ж письменники сталінських часів не просто виконували накази вищих інстанцій, але писали від душі, шукаючи своє місце в грандіозному імперському проекті, яким багато хто з них захоплювався. Було б надто просто пояснювати все страхом репресій. Так само і сьогодні. Багатьом інтелектуалам консервативного спрямування дійсно подобається, як вони висловлюються, посилення держави. Вони не просто виконують вказівки міністерства культури, але й самі переконані: те, що вони пишуть, є істиною. Вони - не просто інструмент в руках влади, вони - добровільні, щирі провідники цих ідей, в якомусь сенсі самі - політтехнологи, які працюють над проектом російської імперської свідомості.
У своїй книжці Ви пишете, що Росія, можливо, є постмодерністською диктатурою...
Росія - безумовно, не диктатура в класичному сенсі цього визначення, але деякі дослідники кажуть про постмодерністську диктатуру, бо влада зуміла залучити на свій бік переважну більшість населення, горезвісні 86 відсотків. Тобто це диктатура за згодою тих, ким керують. Більшість сприймає авторитарний курс влади.
Світлана Алексієвич каже про "колективного Путіна". Ви погоджуєтесь з цим визначенням?
Мені здається, що вплив Путіна зазвичай переоцінюють. Я не думаю, що сьогоднішню Росію або, скажімо, більшість її населення, можна назвати "колективним Путіним". У своїй книжці я пишу зокрема про той патріотичний захват, який охопив Росію після анексії Криму. Гадаю, цей патріотичний захват з'явився зовсім не на порожньому місці, не раптово. Ідеться про посилення і радикалізацію тенденції, яку ми спостерігаємо в Росії вже приблизно десять років.
Це пояснює або пробачає істерію?
Я - вчений, і описую те, що відбувається. На мою думку, у кожного з авторів, які беруть участь в національному проекті, є своя власна правда, яку треба поважати.
Ви вважаєте, що російське суспільство сьогодні страждає від втрати адекватного уявлення про дійсність, від втрати почуття реальності. Чи можна це якось колись виправити?
По-перше, треба зазначити, що спотворене уявлення про реальність - це результат масивної пропагандистської обробки російських громадян. За останні два роки вона стала настільки сильною, якою не була з радянських часів. У своїй книжці я кажу про виготовлення, препарування, фабрикацію правди. У сьогоднішній Росії намагаються нав'язати свою власну інтерпретацію реальності. Але є люди, які йдуть проти цього потужного потоку пропаганди, намагаються протистояти йому. Я думаю, що патріотична істерія, яка почалася два роки тому, так само швидко може зійти нанівець. Адже в Росії достатньо сил, які критично сприймають її.
Книжка професора університету Санкт-Галлена Ульріха Шміда під назвою "Технологія душі. Про створення правди в російській культурі сучасності" (німецькою: Ulrich Schmid "Technologien der Seele. Vom Verfertigen der Wahrheit in der russischen Gegenwartskultur") німецького видавництва Suhrkamp побачила світ у грудні 2015 року.