У Леніна, Хрущова, Сталіна совісті менше, ніж у собаки під хвостом – в’язень концтаборів

91-річного Вадима Бойка, який нині продає книги на одній із вулиць Києва, можна без перебільшення назвати людиною-легендою. Під час війни він був підпільником, а згодом його вивезли до Німеччини. За спроби втекти чоловік потрапив у табір смерті Освенцим-Аушвіц. Потім був концтабір Маутхаузен, а опісля – Лінц-ІІІ.

28 червня 1943 року міг стати останнім днем у житті Бойка – його розстріляли у гестапівській в’язниці Кракова. Але йому вдалося вижити! Нині про тяжке минуле нагадує татуювання-клеймо на руці "№ 131161".

Після цього пан Вадим написав кілька книг, в яких розповів про пережите: "Слово після страти", яку переклали багатьма мовами світу, "Якщо на землі є пекло", "Лінц-драй", "Останній поєдинок", "На Руженському шосе", "Кам’яна пошта", "Мамина коса", "Незабутнє".

"Обозревателю" вдалося поспілкуватися з диво-чоловіком. І якщо спочатку пан Вадим відмовлявся розповідати про себе – "Я пережив два інфаркти, ви хочете, щоб я знову згадував про всі ті події?", то згодом залюбки поділився деталями про неволю, особисте життя і навіть покритикував владу.

– Ви продаєте дуже багато книг. Усе життя їх збирали?

– Після війни, будучи студентом. Купував за власні кошти, хоча я був бідним студентом. Десять років прожив у гуртожитках – спершу студентських, а потім робочих. І мене три чи чотири рази за ці 10 років обкрадали. Я залишався ні з чим. І, найголовніше, що валізу забрали. У ній були всі мої рукописи. Отакі в нас люди…

– А як ви заробляли гроші?

– Я працював вантажником на товарній станції, в результаті чого зламав ліву руку. Після цього відновлювався на кафедрі лікувальної фізкультури. І так склалося, що потім став першокласним масажистом. Працював я в академіка Єлєцького, який був на той час головним ортопедом України, і завідував кафедрою лікувальної фізкультури. Це затягнулося на декілька років. Я душу вкладав у цю роботу, в мене опухали пальці від перенапруження, коли робив масаж.  Пам’ятаю, як жінки в халат всовували гроші зі словами "Вы меня не бросайте, мне стало лучше".

У 60-х роках мене активно почали передавати з однієї родини в іншу. А платили ж як! Яка-небудь жінка вагою 160 кг, гола, як мати народила, лягає на стіл, і я повинен її масажувати від вух до п’ят дві години. А її чоловік – директор центрального гастроному на Хрещатику – обслуговував партійну еліту. І він мені платив (тоді за 1 карбованець можна було їздити півдня по Києву) 25 карбованців лише за один масаж. Все, щоб я його жінку обслуговував. Я над нею прів, а потім мокрий весь залазив у них же вдома в душ – вони займали п’ятикімнатну квартиру, хоча тоді півмільйона людей жило в підвалах разом із щурами. Вони тримали кухаря вдома, який їх обслуговував за великі гроші, і я в них же й обідав. Генеральський обід і 25 карбованців!

Потім ця родина передала мене своїм родичам: "Ой, слушайте, обслужите. Это хорошие люди, они вам будут хорошо платить". Так я почав працювати на дві сім’ї. І через рік купив своїм батькам у Києві шикарну кооперативну квартиру. Це був проект навіть не київських архітекторів, а чеських. Будинок із червоної цегли біля парку. Кругом зелень, і 50 метрів до зупинки тролейбуса. Краса.

Читайте: "Жию, ліпше би вмерла..." Шокуюча історія про побиту стареньку жебрачку розбурхала Івано-Франківськ

– А потім ви ким працювали?

– Викладав фізичну культуру у вузах Києва. За мене боролися! У 54-му році Радянський Союз провів останній в історії парад фізкультурників у Москві. Їх потім замінили Спартакіадами народів СРСР із подачі Вадима Яковича! А чому? Я писав у московських журналах статті, що це нісенітниця, безумство, показуха – воно не піднімає розвиток спорту в Радянському Союзі.

Я, незважаючи на Освенцим і всі переломи, став майстром спорту з акробатики і п’ятиразовим чемпіоном-військовим Прикарпатського військового округу зі стрілецьких видів спорту. І снайпером номер один був. А Прикарпатський військовий округ був за чисельністю найбільшим у Радянському Союзі– близько мільйона військовослужбовців.

– А коли ви почали писати?

– Одразу після війни. Але я нікому не показував тексти. Хто мене вчив? Ніхто. Я відчував серцем, що те, що я пережив, більше ніхто не пережив у світі. Я ж був членом підпільної організації в Освенцимі. Там було чимало комуністів. Вони мені казали ще там, в Освенцимі: "Можливо,ми всі загинемо, щоб ти був врятований, і твоїм святим обов’язком буде розказати людству про те, що ти і всі ми тут пережили". Тому це зародилося ще там, літом 43-го року. Мені тоді було 17 років.

– Ви постійно промовляєте: "Купіть книгу, люди добрі. Ви допоможете мені, а я – нашим захисникам". Ви є членом якоїсь волонтерської організації?

– Я в жодній організації не був офіційно. Пам’ятаю, коли отримав гонорар за свою книгу – 45 тисяч карбованців – пожертвував міністерству культури СРСР. Заробити такі гроші допоміг Тарас Сергійчук, тодішній директор видавництва "Дніпро". Мені, новачку, мали дати як письменнику 1 категорії – 75 карбованців за друкований лист.А таким, як Олесь Гончар або Михайло Стельмах, героям соцпраці, депутатам, членам ЦК чи лауреатам всіх премій – їм за 7 категорією. Вам 75 карбованців за друкований лист, а їм 750 – у десять разів більше!

Так-от, завдяки Сергійчуку мені заплатили за сьомою. "Вадиме Яковичу, я це зроблю, в мене є можливість, мене за це не повісять. Я вам заплачу так, як цим всім гончарам і стельмахам". І він бух мені 45 тисяч за раз. А "Волга" (тоді ж ніяких закордонних машин не було в Радянському Союзі), при чому Герої Радянського Союзу 5 років стояли в черзі, щоб отримати її, коштувала 36 тисяч. Але я не витратив ці гроші на авто, а віддав на пожертви. Думав, мене підтримає весь Радянський Союз, народні артисти, заслужені майстри спорту і так далі. І що ж ви думаєте? Нуль. Після мене жодного внеску не було, країна мовчала. От вам і радянські люди.

А ще колись був цікавий випадок із міністром Михайлом Ненашевим.Я тоді був вдома, чую, хтось дзвонить. Секретар жіночим голосом каже: "Вадим Якович, с вами хочет говорить министр Ненашев". Я беру слухавку: "Вадим Якович, вы такой хороший человек, настоящий советский патриот. Вы знаете, позвольте ваш хотя бы один, а, может, и два иностранных гонорара в Фонд мира перечислить. Вы не получите ни копейки, вы согласны на такое предложение? Мы вас не забудем, что вы. Мы вас поднимем на 7-е небо". Я кажу: "А куда вы хотите эти деньги перечислить?" "В Фонд мира СССР". Я кажу: "Если судьба мира зависит от этого, то я готов снять последнюю рубаху".

Він засміявся і каже: "Я другого ответа от вас не ожидал, вы настоящий молодец. В ближайшем будущем из ленинградского порта отходит в кругосветное плаванье крупнейший на планете 10-типалубный пассажирский лайнер"Советский Союз". Два месяца он будет в пути и будет заходить в крупнейший порты всех океанов и морей, будут экскурсии по музеям, первоклассное питание и все прочее и вы будете там почетным гостем". Я кажу "Благодарю вас".

Проходить рівно місяць, я це точно запам’ятав, вмикаю телевізор, де повідомляють про "последние известия московские". Чую, як кореспондент передає "Сегодня в 10 утра из ленинградского порта отошел лайнер "Советский Союз" в кругосветное путешествие. Посмотрите, как народ провожал этот лайнер, и играет оркестр ленинградского военного округа…"

Читайте: "Їсти хочеться..." Історія про бідного дідуся у вишиванці взяла за живе українців

– Оце тобі…

– Навіть ніхто не згадав. А там їхали всі партійні працівники з дружинами, коханками, приватною охороною, шоферами, зі своїми тещами і т.д.  Ось вам і ціна совісті. Я потім розказував про це всім письменникам спілки. Кажу, що у Брежнєва, Леніна, Хрущова, Сталіна совісті було менше, ніж у собаки під хвостом.

– А нині вам допомагає держава?

– Держава допомагає будувати маєтки, такі, як у графа Потоцького. Наприклад, якщо взяти Віктора Януковича. Колись він сказав досить абсурдну річ: "Голодомор 33-го, по сути, его не было, это был неурожай, это надуманная история". Я, виступаючи по українському радіо після нього через тиждень, розповів, що в січні 33-го року за два тижні в мене померло 3 братики, сестричка, дідусь і бабуся, півсела і пів-України. А якщо наш президент не визнає Голодомору, то виникає запитання – що це за людина і кому вона служить? Коли я приїхав після цього ефіру, прибігли всі сусіди з усіх поверхів. Все кричали: "Що ви наробили? Вас уб’ють, ніхто й бачить не буде. Нащо ви зачепили?" Але, Слава тобі Господи, Янукович був зайнятий своїми мільярдами, і він не слухав цю передачу, очевидно, а йому ніхто не доповів, або не хотіли, щоб він нервувався. 

– А розкажіть, будь ласка, про свою дружину.

– З Капіталіною ми прожили 25 років і один одному не сказали жодного поганого слова. Ми очима спілкувалися і вгадували думки один одного… Вона померла 15 років тому. Дітей у нас не було.

П.С. Коли перехожі дізнаються про минуле Бойка, який просить у них купити книгу, відверто дивуються. Є й такі, хто дає гроші просто так. Але факт залишається фактом – цьому чоловіку потрібна підтримка. Тож якщо раптом будете на перехресті Рейтарської і Стрілецької у Києві, – купіть, будь ласка, книгу.