Безглузді накази, п'яні смерті та дірява передова: розповідь бійця про ситуацію в зоні АТО

Як виглядає служба на передовій та чим відрізняється реальна ситуація на фронті від бравурних промов високопосадовців про реформування ЗСУ, підвищення боєздатності й підготовку солдат, читайте в третій частині нотаток бійця за позивним "Грім".

Відео дня

З попередніми частинами ви можете ознайомитися в матеріалах "Нерішучий військкомат, хаос на полігоні та загублена батарея" і "Зламана техніка, нервові стрільби та "показуха" для Муженка", де йшлося про ситуацію з підготовкою та забезпеченням мобілізованих на полігонах перед відправкою на Донбас.

Нотатки було розміщено на сторінці громадської організації "Український легіон", у якій "Грім" проходив військову підготовку до мобілізації. Позначки та стиль автора збережено.

Можливо це заключний, сумний пост про армію. Після нього всі, хто ще не служив, не візьмуть повістку, суіцидники повісяться, комбати застреляться, комп зависне а начальник ВСП (військова служба правопорядку – Ред.) Мелітопольського району вдавиться віджатим у армійців тушняком.

Їдемо в сектор

Протягом декількох днів бригада збирає майно, вантажить на свій транспорт і вирушає на "станцію погрузки".

В день від'їзду побили розрахунок іншої гармати нашого взводу. Вони напилися і дехто почав нам розповідати, що ми не такі і взагалі у когось там зачіска неправильна. Тому весь процес збору і погрузки майна і аж до станції довелося слухати п'яні розмови про те, які ми козли і що вони нас всіх перестріляють в секторі.

Командир цього розрахунку помер потім від алкоголю. Вискочив в броніку по тривозі випивший і серце стало. Те ж саме сталося з майором за день до його дембеля. Ще один прикрий випадок - перевели від нас в піхоту двох солдат. Один іншого застрелив з автомата в бліндажі по п'яні. В надзвичайних новинах сказали, що снайпер.

Як вже зазначав, режим секретності командування зберігає навіть глибоко в тилу. Тому переміщення відбулося знову вночі.

На станції техніку запхали на платформи. Особовий склад чекає плацкартні вагони. Все це дуже довгий процес, тому, що військо не приносить особливих прибутків "Укрзалізниці". Тому військові їдуть тоді, коли більше нікому не потрібно їхати.

Тут можна описати момент - залізли в вагон, розмістилися, починаємо рух. Дружній підрозділ лишається на пероні.

- Ха! Пока артдивізіон!!!

Годину то їдемо, стоїмо, знов їдемо. Під'їжджаємо до станції.

- О! Привіт артдивізіон!

За кондиціонер не кажу. З вікнами стандартна ситуація. Всі мокрі, спітнілі, брудні, липкі і п'яні. Дихати немає чим. Режим руху такий самий. В основному стоїмо. Скільки їхали не пам'ятаю. Дуже довго. П'яний сержант вночі вирішив "покращити" вагон і додав свіжого повітря розбивши рукою скло в тамбурі. Ну, разом і вену собі розрізав. Комдів (командир дивізіону) з медиком рятували.

Приїхали. З Запорізької області своїм ходом. В минулій частині була фотка - камаз з барахлом, зверху ми, позаду гармата.

Їдемо, все ок. Почали нервувати, коли проїхали знак "Донецька обл".

Можна було б не нервувати та ми не знали. Особовий склад в ЗСУ прийнято перевозити як баранів. Те саме стосується бойових наказів. Немає такого як в Статуті - завдання, підрозділ зліва- зправа-доданий, рубежі, дальності, сигнали оповіщення, зв'язок, порядок дій, застосування вогневих засобів. Я взагалі сумніваюсь, що хтось з офіцерів 56-ї бригади його читав. Все відбувається так - тривога - комбат (командир батареї) направляюча машина, решта за ним. Мєхводи карту не бачили, як і командири гармат.

Ще відволічуся.

За рік в секторі (район дій сил АТО. – Ред.), командирів гармат один раз, оранжевим КамАЗом -), вивезли на рекогносцировку. В кабіні комдів, комбат і воділа. В кузові всі командири і навідники. Зупиняємося, відкриває двері комбат:

- Це перший рубіж. Перша батарея направо, друга наліво.

Двері закрив, поїхали далі. Я встиг зробити замальовки перших двох рубежів. Решту п'ять навіть не зрозумів, в якому вони напрямку. Наближаємося КамАЗом до "нульовки" (передові позиції, найближчі до ворога. – Ред.). Попереду бліндажі і траншеї. Комдів вилазить:

- О, тут нікого нема;

Я:

- Як нема? Оно хтось в бліндаж зайшов;

- Да? Хто зі мною, тре з ними переговорити?

Читайте: "Міни на городі": з'явилася нова серія фільму про пригоди бійців АТО

Так от, в'їхали в Донецьку область.

Я набоїв не отримав бо не вистачило. Взяв магазин у товариша. Всі на стрьомі, патрони подосилали, пильнують. Населення більш-менш привітне. Діти машуть, один чоловік, в кузов хлопцям, відро картоплі висипав.

Як стало темнішати, ми вже наближалися до місця. Нам назустріч виходила бригада. Як тоді здалося - виходить багато техніки, а заходить значно менше. На горизонті прямо і зліва червоне зарево, чутно кулеметні черги. Підрозділ зайшов в лісок на ночівлю. Вночі чергували біля техніки. На ранок мій навідник знайшов два магазини, загублені кимсь з аватарів. Віддав мені, каже: - ти не отримав, нехай побудуть, потім віддамо як шукатиме. У всіх легкий мандраж. Куди їдемо, як і що там буде? Цієї ночі, кажуть, зайдемо на остаточне місце. Перед виходом викликали отримати магазини. Про "аватарські" геть забув, не до того було.

І це був мій "зальот".

Вже на місці одразу заступили в караул. На другий чи третій день шикування. Приїхав начальник артилерії. Я щойно змінився. Пошикувалися.

Команда : - Зброю і боєприпаси до огляду!

Дістаю магазини і:

- ОППА!

У всіх чотири, а у мене шість. Обертаюсь до навідника:

- Твої?

- Ні, це ж ті... памятаєш?

Ще гірше все стало коли нач арти виявив нестачу одного набою.

Кажу з серйозним виглядом:

- В патронніку.

І тут почався ор. Не на мене, на офіцерів. Комдів відбивався як міг. -)

Шкода, але що сталося, те сталося.

Жили на закинутій фермі біля техніки і боєприпасів. Як писав в минулій частині, керівництво навіть в секторі зберігло свою любов до красівого. Знов техніка і боєприпаси, все зберігається разом. І так воно там і було цілий рік, поки в серпні не лягли поряд ворожі снаряди. Це подіяло на командирів і вони згадали, що не в "странє прінцес, гдє разрєшено только красівоє", а на війні.

Почали рити бліндажі.

На отриману премію, ще в Миколаєві купили собі молоток, сокиру, великий ліхтар і що саме важливе - кайло. Також були придбані за власний рахунок відра і цемент. Родичі та знайомі прислали рукавиць і скоби. Пізніше мій снарядний отримав з дому бензопилу, а замковий домовився на фірмі за 10 шт. твердопаливних котлів і ДСП для обшивки бліндажа зсередини. Вирили на глибину лопати і подумали, а чи не повинні нам давати якусь техніку. Перетерли з комдівом, той пообіцяв. За тиждень приїхав екскаватор. Ми дуже раділи і думали - "канєц нашим страданіям і разочарованіям".

Але виявилося, що не все так просто. Верхній шар ґрунту м'який, а знизу навпаки. Тож заглибившись на ковш, екскаватор починає сповзати в яму. Крім того, він нам ще й нарив котлован який за формою не відповідає намальованій мною, погодженій розрахунком і затвердженій комбатом схемі. Довелося екскаватор прогнати і робити й далі руками. Ліс на перекриття нам ЗСУ не давали централізовано. Командири домовилися з місцевим лісництвом, де дивізіону дозволили різати горілий ліс. Це акація діаметром до 15 см.

В цей період з'явилося відео в інеті, де видно, як солдати ріжуть ліс і продають наліво.

Проблему з перекриттям вирішили надибавши в парі кілометрів ще одну закинуту ферму. Взяли ЗІЛка і натягали металеві швелера. Наступна група, яка також приїхала за будматеріалом наштовхнулася на спротив місцевих. Спершу розібрались пригрозивши автоматом. Пізніше там вже був наряд ментів. Однак до кінця року ферму розібрали повністю.

Один боєць домовився за ліс. Якщо не помиляюсь, за 12 кубів. Поїхав під Фастів, взяв тягач, відвіз на пилораму і армійськими машинами доставив в сектор. Щоправда дивізіон отримав, якщо не помиляюсь, 4 куба. Де ділося інше невідомо. Але й цей нам видавали зі складу. Ще й не на будь-які потреби. Тобто відхоже місце з цих матеріаліа будувати було заборонено.

З 10 твердопаливних котлів доїхало 8-м. І їх одразу поставили на баланс бригади.

Зайшли в сектор в вересні, на початку жовтня заселились в бліндажі. Ще за місяць-півтора закінчили заготівлю дров на зиму. Ще через місяць нам привезли нормальну сосну на перекриття і опалення. І возили аж до літа.

Бліндаж з дитячими малюнками. Фото з особистого архіва "Грома"

Здається, наприкінці вересня водії отримали тягачі.

Нагадаю. Раніше на 12 гармат у нас були "КамАЗи". На ширлані нам привезли сім "калічних" "Уралів". В секторі у нас забрали 5 "Уралів", самих кращих, доведених мєхводами до ума. Залишили два, які гірші. Замість "Уралів" дали шість МТЛБшек. На другу батарею прийшли АТСки (артилерійський тягач середній). Коли начальник артилерії сектора заїхав до нас, то побачивши їх сказав:

- Що це за хєрня? Я таке вперше бачу.

Це не штатна, застаріла машина. Головний недолік - не призначений для нашої гармати фаркоп. Він не дозволяє розрахунку максимально швидко перевести гармату з похідного положення в бойове. Тобто, якщо батарею застосовувати як було заплановано - в якості протитанкового резерву, то вона може бути знищена не зробивши жодного пострілу.

Дві людини висять на стволі, дві тримають станіни, одна попадає у фаркоп а командир знаками показує водію - "трішечки вперед" а тепер "трішечки назад".

Техніка була наполовину робоча, зі згнившими бортами. Все це ремонтувалося, мінялося і фарбувалося в секторі!!!

Стан МТЛБ був не кращій.

Зате комбрігу техніка дуже сподобалася. Заїхав випробувати. Вийшла робоча машина. З'їхала до середини пагорба вниз і заглохла. Завелась. До середини пагорба вгору - аналогічно. Розвернулися. Знизу на гору комбріг виліз сам. За ним виїхала АТСка. Висновок комбріга:

- Тєхніка ах..єнная!

Чим же вона така гарна? А тим що жере 100 л соляри і 10 л масла. А ще головний плюс - спідометр можна накрутити вручну. Що і робилося.

Артилерійський тягач середній. Фото з особистого архіва "Грома"

В кінці жовтня, поїхав у відрядження на полігон на три дні. Навчати, якщо не помиляюсь 21-й бат. Їм різко в секторі дали "Рапіри". Нас привезли, кажуть:

- Поживіть тут в закинутому бліндажі. Ось вам буржуйка без труби. Завтра знайдемо трубу, привеземо.

З нами цілий капітан, не знайомий.

Кажу:

- Дозвольте взяти "Урала" поїхати набрати води, пошукати трубу до буржуйки. Ну і в магазин людям треба. Треба купити м-м-м сигарет;

Пустив. Заїхали першим ділом в магазин звичайно, скупилися. Питаємо:

- Де тут трубу можна взяти?

Відправили нас до тракторної бригади. Взяв бійця і кришку від буржуйки. Підхожу до мужиків. Повели в цех. Знайшли трубу але не підходить діаметр. Пішли до зварника. Той відрізав кільце, доварив і віддав нам перехідник. З нас нічого не взяли.

Далі за воду питаємо.

Кажуть: - На пожежній станції, там технічний басейн.

Приїхали. Чергова набрала директора, отримала дозвіл.

Повернулися вчасно як і обіцяли за дві години. Капітан в шоці. Каже:

- Думав ви лише горілки привезете.

Нормальний мужик виявився. Спершу ходив бухав десь на ничку в бліндажі.

А потім сам каже до водія :

- Візьміть "Урала", змотайтесь;

- Так немає палива на зворотню дорогу;

- Привезуть, де вони дінуться.

Вхід в бліндаж завісили, буржуйку встановили. Трубу нам привезли через три дні. А забрали людей через тиждень. Капітан і ще двоє залишились охороняти гармати і пробули там місяць. Я регулярно ходив до комбата і питав коли їх заберуть.

Відповідь приблизно така:

- Скоро, соляри нема. Та їм там нормально, чого ти?

Підготовка в секторі така сама як і на полігоні.

Спускалися в балку, ловили рибу, грали в м'яч. Якщо в парку на техніці то "так кипіла робота", що до обіду пачка цигарок уходила.

Чистили гармату.

Я думав, що за рік з щітки банника нічого не лишиться. Жартували, що у нас калібр вже не 100 а 150 мм. В усіх незрозумілих ситуаціях йди чистити пушку. -)

Бійці на риболовлі. Фото з особистого архіву "Грома"

Зі станом такої підготовки тяжко було миритися, тож я доколупував спершу комбата, потім комдива. В березні тактику і медицину включили в план підготовки.

Почалися стрільби. Це через п'ять місяців перебування в секторі. Щотижня один раз зі стрілецької зброї, один раз з гармат із вкладними стволами. Моя гармата навідріз відмовлялася стріляти 14 мм. Два рази ми мучились, розбирали її і ремонтували. Потім я свою просто не давав на стрільби.

Часто проходило заняття на тему "стрільба з закритої вогневої позиції". Цікаво те, що по-перше, ці гармати для такої стрільби ніхто не використовує (як мені пояснили офіцери), бо не ефективно. Для цього є гаубиці. По-друге, якщо гармати нашої батареї навести на бусоль, то вони дивляться в різних напрямках. Моя наприклад на нульових установках дивиться в землю. Щоб це виправити потрібен артилерійський квадрант, якого немає. Був китайський але розбився при переїзді. А на сусідній гарматі немає рівнів, то ж нульові установки навіть виставити неможливо.

З ГСМ вічна проблема. Для БРДМів батареї керованих ракет бензину немає, а для "Ниви" начальника артилерії є.

З офіцерів артилеристів було троє. Один - той майор, що помер. Один дідуган-аватар із позивним чи-то "Капчоний" чи-то "Пальоний". Він на полігоні під час пострілу проходив перед стволом -)) трохи його пороховими газами обсмалило -)). Третій майор - нач штаба. Толковий мужик.

В ЗСУ за ВОС (військово-облікова спеціальність. – Ред.) мало хто служить. У нас в протитанковому були і танкісти і мінометники, розвідники, АЙДАРівець, ВДВшник. ВДВшник, до речі, з АК весь магазин в мішень на 50 метрах вкладав, а служив у взводі управління, який крім як чергувати на КП більш нічим не займався.

Завдання взводу управління - вийти на місцевість, відмітити позиції, поміряти дальності, намалювати карти вогню. Але фактично він не використовується. Ми комдіву казали:

- Ось розвідники, штурмовики, ВДВ-шники. Дозвольте вийдемо підготуємо, карти намалюємо і тд.

Нуль реакції.

Взагалі в ЗСУ ти нікому не потрібен зі своїми знаннями. Нікого це не цікавить. Будь-яку ініціативу дуже тяжко реалізувати і навіть взагалі донести. Комдів спершу здавався нормальним дядьком. Ти йому кажеш, а він слухає, киває, погоджується. А на виході нуль.

На полігоні вмовляли:

- Одягніть піксєльку, зайдете в сектор будете ходити в чому хочете.

Насправді, в секторі почали жорстко вимагати. Заборонено було носити громадянські речі. Наприклад, мій мєхвод отримав люлєй від начальника артилерії за флісову кофту червоного кольору. ЇЇ, до речі, волонтери привезли.

Читайте: "Аватари у звичному для себе місці": у мережі показали, як в АТО борються із пияцтвом

Повадилися до нас ходити в бліндаж. Ми його зробили своїми силами і за свої гроші. А до нас ходять всякі, то те заховай,то те не можна, то бірки з номерами автоматів і прізвищами повісь, то перелік мешканців з номерами телефонів, схему намалюй і хто де спить не забудь. Головне порушення - наявність домашньої консервації, а основне зло - сало. Готувати щось крім чаю - заборонено. А далі ще краще - здайте весь інструмент, призначте нач склада, нехай наліпить бірочки, де чиє, і видає за потреби. Пофарбуйте лопати а весною ще й буржуйки. -)) Автор цих шедеврів - начальник артилерії Сан-Санич і комдів в нього на подпєвках. Консервація вилітала з бліндажів, салати й т.ін.

Так ;). І салати були. Село в 100 метрах, вода, світло. Непогані умови. На столовці їли один раз на день. Не хотілося. Наряд постійно п'яний. Раз бачив картину як нач штаба кидав в п'яного повара рибою, зі словами:

- Риба, бл..дь, сирая!

Сан-Санич потім перевівся в іншу бригаду. На його місце прийшов Сергій Сергійович. Виглядає, як наркоман зі стажем. Доколупався до бійців, чого не в жовтих бєрцах? Це в +40. І чому ми не купуємо "знакі разлічія" і кокарди за свої гроші?

Ще цікаво, що в бригаді офіцерів не ставлять на посади. Оформлюють як ТВО і платять як сержантам.

Згідно чуток, інфа не перевірена звісно, станом на серпень 2016 р., в бригаді з 7 танків робочих було 2, з 9 гаубиць робочих 6.

Є точна інфа. З двох батарей мого дивізіону (12 гармат), вийти за тривогою могло лише 5. З урахуванням стану тягачів, на рубежі відкриття вогню могла дійти трохи менша кількість. В батареї керованих ракет, знаю лише за один взвод, на нульовці стояло три машини. З них одна не робоча. На інших ракети 111 і 113. Перші вилітають через одну, дають осічку. Інші, фактично не керовані. Аж до того, що ракета може розвернутися і полетіти у зворотньому напрямку.

Після демобілізації 4-ї хвилі, почало не вистачати людей. Дивізіон хотіли розкидати в піхоту і артилерію. Хлопці з батареї на нульовці розповідали наступне:

- Лінію в 2 км тримають по 12 чоловік. З озброєння АКСУ і по дві гранати. За їжею ходять перебіжками за 800 метрів. Один набирає на всіх у тому числі і воду. Помитися відповідно не реально. Хлопці жовто-сірого кольору, як стіна.

Сєпари підходять на 3 метри. На тижні зайшли, двох зарізали, одного поранили, забрали кулемет. З мого підрозділу заїхали туди 4 чоловіки і офіцер. Ті були нереально раді. Їхній старшина офіцера в окопі бачить перший раз за рік. Гранатомети не дають. З зенітних установок познімали стволи. Наказ такий прийшов.

Після обстрілу пошкоджена машина яка стояла за нульовкою. Подзвонив командир, поставив задачу відновити. За особовий склад не питав.

А що ж зараз, коли п'ята звільнилася? Лишилося шість офіцерів і стільки ж солдат. Тепер нач штаба, цілий майор, на нульовці біля БРДМа. Кажуть ще одну бригаду в сектор завели, аналогічно укомплектовану.

Ще що додати - перевозять як бидло, ставлення таке ж, погрузка-розгрузка боєприпасів, роботи по облаштуванню складів і саме принизливе - прибирати штаб в Маріуполі. Частина офіцерів потребує перевірки СБУ. Одному Майдан не подобається, у другого син за сєпарів воює, а комдів Крим сильно жаліє (родичі в нього там). Продукти вивозяться, продаються, ГСМ списується.

З демобілізацією ще була проблема. Ми кажемо: - ми п'ята хвиля. А вони: - ні, ви шоста. Але те у порівнянні зі всім іншим фігня.

За весь час отримав три листи - відповіді від Міноборони, один від РВК один від Кабміна.

Дякую всім хто дочитав, далі може й буде...

Замість P.S.

На початку служби у мене виникало бажання підписати контракт в ЗСУ.

Що ж завадило?

Опустимо згадані мною моменти в спогадах.

Я служив на МТ-12 "Рапіра". Гармата з 1961 р. на озброєні. Моя була 79-го року. Зброя застаріла, частина можливостей не використовується бо є ефективніше озброєння. Броню танку Т-72 не пробиває, як стверджують бойові офіцери.

З власного досвіду - якщо вона у тебе стріляє зараз, не факт, що вистрілить наступний снаряд.

Три гармати вели вогонь по ворожому ВОП (взводно-опурний пункт. – Ред.) в Луганській області. Перша зробила три постріли і все, друга вісім і все, третя вісімнадцять.

Зараз цей калібр заборонений домовленостями, тому їх використовують як протитанковий резерв, що вкрай не ефективно.

Такий був випадок. Приїхала якась там шишка зі штабу. Нас вигнали на показову тривогу. Після він нас шикує і питає:

- Скільки час життя гарматного розрахунку в бою?

- Три постріли!

- Ні, півтора.

...

- А хто хоче на контракт? Ніхто? А є такі, що збиралися? Хм, лєс рук.

Бачили МТ-12 на параді? І я. Хоч би не позорилися з цим раритетом.

То в мене питання. Маючи таку інформацію, я схожий на дебіла чи я патріот камікадзе?

Є багато варіантів. Продати все це на металобрухт і купити позашляховики і поставити на них установку "фагот". Наплювати на угоди і закопати ці гармати на передку і т.ін.

Ну нехай.

В НГУ (Національна гвардія України) нова техніка.

Я пройшов туди відбір. Чого ж не пішов?

А тому, що в нашій країні вважають, що військовий не повинен мати родину.

Тобто звичайний громадянин кожен вечір після роботи вдома з родиною. Також у нього є вихідні і відпустка.

У людини на контракті є лише 30 днів на рік. Чому??!!!

Я розумію війна, полігон, КМБ (курс молодого бійця. - Ред). Але 30 днів???

Необхідно передбачити ротацію. Нехай бригада буде мати вдвічі більшу кількість особового складу. Одна частина в секторі, друга без техніки в тилу. І мінятися раз на три місяці, чи два, чи місяць. Щоб боєць не примушений був дивитися на одні й тіж самі морди цілий рік (навіть якщо вони класні пацани, це теж задовбує) і щовечора згадувати родину. Нехай на війні буде зайнятий війною і знатиме, що за місяць повернеться, нехай можливо. Але є поточні проблеми, які потребують вирішення.

Ніхто в Міноборони не займається з`ясуванням причини, чому не йдуть на контракт. Вони думають: кинули 7000 грн. і всі побігли. Але, як показує практика, так не виходить.

Хай живе! Хто з ким хоче.