Кому війна, а кому – веселощі: чи доречні святкування у країні, в якій триває АТО?

Два роки життя в країні тече у двох паралельних реальностях. У когось у країні йде війна, в житті інших – не змінилося геть нічого. Як зазначає лідер Автомайдану Олексій Гриценко, лише 30% українців прямо або побічно відчули на собі війну.

Відео дня

Чи нормальною є така ситуація та що варто змінити у свідомості суспільства "Новому времени" розповідають активісти, кіборги, волонтери та добровольці.

У неділю, 29 травня, в Києві прощалися з Андрієм Жуком, командиром 3-го батальйону 72-ї бригади, Мауглі. Він загинув на Донбасі, під Волновахою, потрапивши в засідку бойовиків. Отримавши чотири кулі в живіт, він врятував рядових – яких спеціально залишив позаду і пішов назустріч небезпеці першим.

Проводити 32-річного командира прийшло кілька сотень людей. Прощалися з ним на Інститутській. Зробити це на Майдані, як хотіли близькі та товариші по службі Мауглі, не дозволили. У цей день у столиці відзначали День міста, що припадає на останні вихідні травня. В парі сотень метрів від Інститутської, де стояла труна з комбатом, відбувалися народні гуляння.

Тих, хто прийшов проводити Мауглі, жолобили веселощі внизу на Майдані. Ті, хто веселився внизу на Майдані, не хотіли помічати війну і смерть у двох сотні метрів.

Читайте: Українці і на фронт не йдуть, і армії не допомагають – Дейнега

Держава не називає війну війною. Тож чи слід очікувати з боку її громадян співучасті та співчуття людям, що їх захищають, і подіям на Донбасі? Що думають про це люди по різні боки так званого фронту?

Дмитро Крикун, кіборг

Чимало людей не розуміють, що таке війна. Не розуміють, що відбувається, доти, доки це не стосуватиметься їх самих. На жаль, до багатьох не дійде ніколи – це позиція "моя хата скраю". Думаю, справа в менталітеті, і це навряд чи зміниться.

Єгор Чернєв, громадський активіст, волонтер, доброволець Національної гвардії України

Може, це прозвучить зухвало, але людям потрібні позитивні емоції. Неможливо жити в постійному стресі. Людина – така істота, яка звикає до всього. І до війни, і до втрат. Як би ми не хотіли, але скорбота про першу втрату ніколи не зрівняється з сотою та тисячною. Багато хто з часом приймає це як буденність. І це ймовірніше фізіологія, психологічне заміщення.

Чи мають бути свята під час війни? Так. "Кто сказал, что петь не надо песен на войне?" Функція держави полягає у наданні рівних можливостей всім. Як ці можливості використовувати – справа кожного. Свята мають залишатися. Але! Звісно, не в дні жалоби. А далі етика та психологічні потреби кожного допоможуть йому прийняти рішення – брати участь у святкуванні чи ні. Мій друг (росіянин за паспортом, давно живе в Україні), наприклад, для себе вирішив не відвідувати не тільки свята, але і розважальні заклади до повного закінчення війни.

Читайте: Однією було мало: боєць АТО просить прокуратуру повернути 3 "віджаті" шахраями квартири

Воїни, яких я знаю, ніколи не журилися з приводу проведення свят. Було здивування з приводу параду техніки під час Іловайська, але це інша історія. І залишаються питання до здорових хлопців, які ухиляються від мобілізації та спокійно святкують. А до самих свят – ніколи.

Позивний Зубр, білоруський доброволець

У країні АТО, а не війна, тому люди живуть, як і зазвичай. Не кожен хоче зрозуміти, що там на Сході. Війна не названа війною, і тут всі причини.

З одного боку, ми тримаємо рубежі, щоб люди жили, з іншого – цим користуються. Національні свята піднімають дух бійців, ми ж боремося за "національну свядомасць". Я особисто не проти нормальних національних святкувань. Я проти, коли жирують на широку ногу.

Андрій Козинчук, військовий психолог

З одного боку, свята під час війни вважають неприйнятними. З іншого – це саме те, заради чого і воюють на фронті такі бійці, як Мауглі. Не пішли б бійці на фронт, не було б у нас свят, не було б цього Дня Києва. Безумовно, те, що сталося з Мауглі, – трагедія. Але цю трагедію поділяють не всі. Якщо б це прощання було на території якоїсь військової частини або музею – це одне. Але воно було на Майдані – ми не могли б прибрати людей. На День Києва до міста виходить мало киян. Це зазвичай приїжджі, гості.

Читайте: Війна як поштовх до розвитку - ветерани АТО діляться досвідом

У цілому ж, проводити прощання на Майдані – нормально. Адже з Майдану все починалося. Час такий.

Взагалі, країна повинна адаптуватися до війни. Ось, наприклад, Ізраїль воює вже понад 40 років. Але ресторани там працюють, клуби працюють, мами ведуть дітей до школи. Іде життя. Там економіка вже під це налаштована, це країна, що успішно розвивається. Нам би все одно хотілося закінчити цю війну нашою перемогою. Але поки війна триває, потрібно, щоб люди відчували, яка величезна заслуга бійців у цьому всьому. У тому, що проводяться свята. При цьому в школах там діти малюють малюнки, вони хочуть стати військовими. Не можна говорити, що має бути якесь правило, мовляв, усі веселяться або всі журяться, ні. Має бути адаптація.

У моїй особистій практиці 80% з тих, хто повертається, ветеранів АТО, не хочуть робити те, що робили до війни. Це моя особиста статистика. Вони прагнуть змінювати свою діяльність. Хтось хоче йти в бізнес, хтось з бізнесу хоче робити якісь соціальні проекти. Вони хочуть робити щось соціально важливе – ось що у них спільного. Щоб це приносило користь людям.

Олексій Гриценко, лідер Автомайдану

У країні давно порушуються всі норми законодавства і взагалі здорового глузду. У нас йде війна, а називається АТО, через це величезний дисбаланс у керованості й у сприйнятті.

Тільки 30% прямо або побічно відчули війну, а 70% взагалі дещицю, по телебаченню. Чоловіки, які спетляли від служби, тепер мають уражену чоловічу гідність і ненавидять тих, хто не побоявся і служить.

Читайте: Віталій Дейнега: злякавшись убити декілька десятків українців, ми втратили тисячі

Щодо святкувань, то я б скасував масові гуляння, поки йде війна. Зобов'язав би мінімум голову обласної адміністрації особисто бути на кожних похоронах і дивитися в очі матерів, дружин і дітей. Коли закінчиться [війна] – природно, можна святкувати.

На похорон Мауглі я приїхав у колоні з моргу на Інститутську, потім стояв всередині [намету]. Сильно не спілкувався з людьми, які гуляють. Але ті, хто прийшли прощатися, стали на коліна. Якийсь був автопробіг з великими, європейці зупинялися і дивилися.

За мирних часів на Майдані або Хрещатику завжди прощалися з відомими людьми. А це – ті, хто загинув на фронті, захищаючи країну. Причому більшість – навіть не кадрові військові.

Аміна Окуєва, доброволець батальйону імені Джохара Дудаєва

Війна під назвою "АТО" по своїй суті – справжнісінька війна, яка триває вже досить довго, понад два роки. На щастя, нашими спільними зусиллями вдалося її локалізувати Хоча я підозрюю, що в планах у Путіна була (а може, ще і є, – розслаблятися поки рано) набагато більш повномасштабна війна. Але два роки – це занадто довго для постійної напруги. Навіть найвідданіші волонтери, найвідчайдушніші та мотивовані бійці навряд чи можуть бути весь час у постійній напрузі, жити лише боями і новинами з фронту. Мені доводилося бачити таких. Але це, скоріше, виняток. До того ж у будь-який, найбільш невідповідний і непередбачуваний момент, це загрожує нервовим зривом.

Читайте: Точка відліку: чим живе місто, з якого почалася війна на Сході

Дійсно, коли прибуваєш з передової у глибокий тил, у мирні міста, резонанс дуже відчувається. Лише добу тому ти був в окопах під обстрілом, а тут – чепурні, веселі люди, парад вишиванок тощо. Кілька днів доводиться адаптуватися навіть тим бійцям, у кого цілком міцна психіка і для кого часті поїздки на фронт і назад звичні.

Не зважатимемо на тих бійців, у кого через психологічні особливості чи обставини, як, наприклад, недавня загибель близького товариша, стався психологічний зрив. З ними мають працювати фахівці, військові психологи, їх мають оточити розумінням близькі люди. І, звісно, їм потрібен час, щоб оговтатися. Але більшість бійців, з якими ми розмовляли на тему безтурботності мирного життя в тилу, радіють тому, що їхні рідні та близькі, їхній народ – всі ті, за кого вони воюють і кого захищають, можуть радіти мирному житті.

Щастя, що у нас є великий, надійний і міцний тил – далеко не на кожній війні буває така розкіш. Тому добре, що люди радіють мирному небу над головою, але тільки нехай не забувають про тих, хто для них цей мир оберігає.

Навіть якщо з сім'ї та близьких друзів немає нікого на фронті, пам'ятайте про тих незнайомих вам людей, які щодня гинуть і ризикують життям. Це для того, щоб після вашої мирної роботи ви могли в Києві, Львові або Одесі піти до кіно, кав'ярні з друзями. А не ховалися в підвалі, думаючи, де знайти води і якоїсь їжі для ваших дітей.

А кав'ярні, до речі, можна вибрати дешевші, ніж до війни. А різницю перевести на рахунок тих, хто покалічений на війні. Або тих, хто вже ніколи не побачить свого сина, батька і брата. Бажаю всім якнайшвидшої перемоги і миру.

Читайте: Росія дорого заплатить за війну на Донбасі - Сенченко

Роман Кулик, лейтенант 55-ї окремої артилерійської бригади ЗСУ

Якщо говорити про настрої бійців – тут думки переважно збігаються, і вони суто негативні. Чоловіки, які з власної волі пішли захищати країну, гниють у бліндажах за сотні кілометрів від дому та сім'ї, щодня зазнають ризику стати калікою, а то і втратити життя. Виходячи з цього, будь-які святкування в тилу сприймаються через призму емоцій, викликають негативні почуття і злість.

Пам'ятаю, як 8 березня у нас в Авдіївці загинув сапер, і я привіз тіло сім'ї в Конотоп. Автоколона зробила коло пошани по місту. Коли ми проїжджали повз різні кафе, люди на літніх терасах навіть не вставали, щоб висловити повагу загиблому солдату, який рік захищав їх на Сході. Нічого, крім відрази й презирства я не відчував.

Цей ефект особливо загострюється під час великих втрат на фронті, як це було нещодавно, 24 і 28 травня. В такі дні всі новини з Києва сприймаються "в багнети". Але це все, власне, лірика і емоції.

Читайте: Сумні цифри: в ООН відзвітували про кількість загиблих за час війни на Донбасі

Мене теж іноді клинить. Але коли запитаєш будь-якого бійця: "Хіба ти в армії не для того, щоб твоя сім'я могла нормально, безпечно і без страху жити?", відповідь буде очевидною. Тому день Києва і похорон в одному місці – зараз це нормально. Тільки б не було перегинів типу похоронної процесії і п'яних пофігістів на тротуарі на одному квадратному метрі. Заради спокійного, мирного життя і йде війна. Просто військові гостро відчувають, що перестають бути потрібними суспільству. Тому так гостро і реагують на прояви "нестримних веселощів" у тилу.

Коли війна триває третій рік поспіль, згасання інтересу до неї неминуче. Просто мріялося, що українці мілітаризуються і звикнуть жити в такому режимі, візьмуть приклад з Ізраїлю. У нас же аналогічна і ще гірша ситуація, яка триватиме роками, зараз це очевидно всім, окрім затятих мрійників. Виходить же навпаки – суспільство все більше "втомлюється" від зведень з фронту, від військових новин та чергових списків загиблих. Про цю надуману втому хотілося б особливо жорстко висловитися. На неї мають право тільки ветерани та волонтери. Все інше – профанація і передоз сюжетами 1+1.

Артем Єсенін, доброволець

Офіційно на Сході "перемир'я". Вимагати від влади скасування всіх свят вважаю дурницею. Саме за таке життя – щасливе, мирне, люди і йдуть на фронт. Бажання загнати всю країну в якусь "депресію" – ненормальне. Звісно, має бути спільне співпереживання, але без фанатизму. Так, від того, що відбувається, бере злість родичів і товаришів загиблих бійців. Але це все лише емоції, без здорового міркування.

Читайте: Сусіда не кинемо: в НАТО підтвердили новий пакет допомоги Україні

Елла Лібанова, демограф і соціолог

Це насправді все непросто. Одягнути все суспільство в траур – це теж підіграти противнику. Згадайте, як реагували французи, бельгійці після терактів? Вони, навпаки, виходили на вулиці. Це важливо – показати, що ми не боїмося, що, так, ми страждаємо, проводжаємо, ми плачемо, але разом з тим ми і живемо. Не можна влаштовувати концерт поп-музики на цвинтарі, але і повністю я б не забороняла.