Наталка Сняданко: Еміграція прецінь зрада

Один мій знайомий перекладач художньої літератури з польської на німецьку народився, виріс і платить податки у Німеччині, одружений із англійкою, чимало років прожив у Варшаві, а зараз разом із родиною мешкає у Відні. У дитинстві він так само часто переїздив із країни в країну з батьками, але найкомфортніше почував себе, мешкаючи у Польщі. Його діти вільно володіють польською, бо вчили її у школі, вдома спілкуються німецькою (з батьком) та англійською (з мамою), у школі мова викладання - англійська, а мова спілкування з друзями - австрійський варіант німецької. Думаю, він би сильно здивувався, якби почув у стосунку до себе слово "емігрант". Ще більше він би здивувався, що в українському значенні цього слова чи не головними відтінками є відсутність патріотизму, зрада батьківщини, небажання щось міняти попри труднощі, нелюбов до власної країни тощо.

Відео дня

Його найкращий друг у Відні - польський письменник, який багато років тому виїхав із тоді ще свіжо покомуністичної Польщі до Ісландії, де працював медбратом у будинку перестарілих, про що написав чудову книгу, звідти переїхав до Відня, має дітей із польським, ісландським та австрійським громадянствами.

Інша моя знайома польська письменниця має будиночок у Непалі, де вона мешкає приблизно півроку, а ще півроку - у Німеччині, де живе уже багато років.

Моя товаришка - американка, перекладачка з польської та іспанської, літераторка, засновниця англо-іспанського літературного часопису, міняє місце проживання кілька разів на рік, мешкаючи то в Буенос-Айресі, то в Айові, то у Парижі, то у Кракові, останній раз ми зустрічалися з нею у Берліні.

Навіщо повертатися?

Свого часу, ще у далеких 1990-тих, я поїхала вчитися за кордон. Досі, коли розповідаю про цей досвід, мене здивовано питають: а навіщо ти повернулася? І ніколи не питають, навіщо поїхала. Щоразу доводиться якось виправдовуватися. Ці два аспекти, безумовно, пов'язані між собою. Аспект перший: виїджати - це нормально, а для повернення потрібна якась особлива причина. Аспект другий: ті, хто виїздить, - погані, позбавлені патріотизму, захланні, ті, хто залишається, - герої, мученики, патріоти. Але якщо хтось спершу виїздить, а потім повертається - це також виглядає якось підозріло.

Про феномен східноєвропейського емігранта, у якого тепер більше немає аури благородного трагізму, що її давала йому в часи "холодної війни" неможливість повернення на батьківщину, гарно й іронічно пише Дубравка Угрешич у своїй книзі "Читання заборонено". Зрештою, сама вона мешкає в Амстердамі, куди у 1990-тих роках виїхала з Хорватії, і її теж доволі часто питають, коли вона збирається повертатися назад, на батьківщину. Адже "східноєвропейські письменники не живуть на Заході, поза тими випадками, коли у них немає іншого виходу".

Так само і ми не говоримо як про зрадників про тих французів, які вирішили пожити і попрацювати у Німеччині, німців, які працюють у Швейцарії чи італійців, які відкривають ресторани по всій Європі, більше того, ні ми, ні вони самі не називають себе емігрантами. Тож чому виїзд із України вважається не сміливою спробою почати нове життя, не пошуком кращих умов для самореалізації, не формою індивідуального протесту проти недоліків життя у країні чи її актуальної політики, не нормальним людським бажанням змінити своє життя на краще чи навіть просто поміняти кліматичну зону, порівняти країну, де народився, з якоюсь іншою, а саме втечею, зрадою, браком патріотизму?

Еміграція ще з давніх радянських часів сприймається як шлях в один кінець, спроба втекти від проблем до невідомого, але апріорі кращого життя, яке чекає тебе, мов подарунок під ялинкою, щойно ти перетнеш кордон, але щоб перетнути цей кордон, потрібен спеціальний "дозвіл". Емігрують ті, кому це "вдається", кому "дозволили", кого "взяли" - це каста обраних, тих, кому перепали недоступні іншим блага.

Емігранти чи заробітчани?

Не даремно ж найбільш чисельну категорію мігрантів-заробітчан начебто і не зараховують до цієї обраної касти. Принаймні вербально - виділили для них інше слово. Заробітчан не називають зрадниками і непатріотами, їм співчувають і шкодують їх - це люди, про яких відомо, що їдуть вони важко працювати, а зароблені гроші вкладатимуть у довгобуди по прикордонних селах, у дипломи (не в освіту) власних дітей, у подарунки для численної родини. Я часто спілкуюся з такими заробітчанками, які десятиліттями працюють десь за кордоном і відмовляють собі у найнеобхіднішому, щоб допомагати уже зовсім дорослим дітям. На запитання, чому ж діти самі не поїдуть на заробітки, лише знизують плечима і розповідають, що син, так, приїздив одного разу, побачив, як важко треба працювати, і повернувся додому. Але тепер бідує, тож треба йому допомогти.

Показово, що слово "еміграція" у вищезгаданому негативно-радянському сенсі вживають зазвичай люди, які самі нікуди або майже нікуди не їздять. І це зрозуміло, адже стереотипи найчастіше виникають і приживаються там, де бракує обізнаності, поінформованості, критичного мислення. Так само зневажливе "грантоїди" вживають лише ті, хто не знає з власного досвіду, скільки праці і зусиль потребує отримання, реалізація та звітування за кожним грантом. Так само зневажливе "займається культурою" лунає з вуст тих, хто вважає, що займатися культурою - це насправді ледарювати.

Рано чи пізно слово "еміграція" у його антикварно-радянському сенсі зникне назавжди, а разом із ним зникнуть і упередження та стереотипи стосовно мігрантів у тих людей, які самі не наважуються або лінуються здобути подібний досвід. Це станеться тоді, коли виїзд із країни вже перестане вважатися квитком у кращий світ, доступним не кожному, тоді, коли за кордоном ставатиме все менше "заробітчан", натомість більшатиме українських студентів та кваліфікованих фахівців із України, коли виїзд за кордон сприйматиметься виключно як власний вибір, спроба, новий досвід, а не як шанс, втеча чи відчайдушна спроба вирватися із замкненого кола. Тоді питання: "Навіщо ти повертаєшся?" завжди ітиме в парі з питанням: "Чому і куди їдеш?" І відповіді на ці питання будуть різними, у кожного - своя. І станеться це не завдяки героїзму тих, хто залишається, як і не всупереч зраді тих, хто виїздить, а просто тому, що таким є неминучий розвиток подій, а всі ми - і ті, хто залишається, і ті, хто виїхав, відіграємо у цьому свої невеличкі ролі.