Андрій Бондар: Не поле перейти, або Чим ми думаємо
Диявол грає нами не лише тоді, коли ми не мислимо точно, а й коли ми мислимо автоматично або симулюємо мислення. Тобто насправді тоді, коли ми мислимо нібито точно й по-написаному. А все через порожнечу. Всередині кожної людини іноді утворюється порожнеча. Зазвичай, людина, відчуваючи цю порожнечу, часто пробує її чимось заповнити: випиває, читає книжки, гуляє в парку, ходить у музеї, зустрічається з друзями, дивиться футбол. Порожнеча лякає людину. Опинятися сам на сам із порожнечею невимовно важко, а жити з порожнечею всередині постійно - просто нестерпно.
Проблема людини в тому, що вона не усвідомлює порожнечу як дар, як стан, з якого можна вийти, наприклад, у сферу вільної творчості, де треба думати самому і самому відповідати за створене. Ні, вільної творчості людина здебільшого боїться, а тому для того, аби відчути твердий ґрунт під ногами, вона кличе на допомогу "Золоті думки великих людей".
Пристрасть до афоризмів і сталих зворотів іноді грає з людьми злі жарти. Озброєні ними до зубів, люди часто сприймають їх як такі собі обереги, магічні формули і просто заклинання на всі випадки життя. Найчастіше ці фрази беруться з фольклору й літератури, а отже, часто видираються з конкретних контекстів. І от ці вирвані з контекстів уламки мудрості в певний момент стають настільки відполірованими, що перетворюються на універсалії.
Так чужа практика стає твоєю теорією, і ти вже не сумніваєшся, що твоя щаслива сім'я схожа на всі інші, а твоя нещаслива сім'я - нещасна по-своєму. Коли життя тобі здається якимось особливо складним, то ти обов'язково скажеш, що життя прожити - не поле перейти, хоча йти зораним полем іноді пекельно важко й боляче. Особливо коли ти босий, а поле підмерзле та грудкувате. А що вже казати про поле мінне або кукурудзяне... Тобто, якщо замислитись на мить, сказати собі: "Cтоп, подумай!", то виявляється, що автор цього вислову мав на увазі якесь своє поле - легке і безпроблемне, а в тебе поля - твої, особисті й непрості. Або ж ти взагалі ніколи полями не ходив і не розумієш, про що мова.
Сталий зворот проходить деколи складний шлях від ефектної фрази до афоризму, із часом скочуючись до рівня золотої банальності. Вислів "ми самі ковалі своєї долі" руйнується вже на першій стадії аналізу, бо ми ніякі не ковалі від самого народження, адже приходимо в цей світ з чужої волі і цілком випадково. Та й навіть у свідомому віці, коли людина сама починає робити вибір, тобто "кувати долю", бувають обставини і ситуації, сильніші за її ковальські навички. Це всім давно відомо. Оцінюючи своє життя на схилі літ, людина, яка формувалась і росла в умовах північнокорейської диктатури, раптом розуміє, що - так, авжеж, аякже, я була ковалем своєї долі! Їм точно, мабуть, щось таке постійно втовкмачують усе життя. Іноді здається, що лише люди, які формувалися в умовах північнокорейської диктатури, можуть всерйоз щось подібне стверджувати.
Об Північну Корею розбивається кожен другий золотий афоризм. Об Україну, на око беручи - кожен третій. Відмінності між культурними контекстами іноді дуже сильно заплутують справу. В певний момент ловиш себе на тому, що не здатен примирити між собою відповідальність перед прирученими та безвідповідальність приручених, а під певним кутом зору стає очевидно, що приручений - якраз не той, кого нібито приручили, а швидше той, кому першому спало на думку порушити питання відповідальності перед начебто прирученим.
Або, наприклад, ось вони - християнські Заповіді блаженства, які ти хоч не до кінця розумієш і приймаєш, але чомусь усередині себе поважаєш. Однак твій богоспасенний народ раптом видає сентенцію, якою вже кілька років затуляє всі можливі ментальні діри: "Рабів до раю не пускають". Дуже багатьом подобається - і афористична краса вислову, і його безапеляційність, і цей особливий національний образ раю, своєрідний аж настільки, що забороняє туди вхід за конкретною ознакою. І що тепер робити "рабам Божим", які сповідують християнство - релігію рабів Божих? Чи не можна було якось акуратніше зі словами? І чи в такому разі образ українського раю ідеологічно не уподібнюється до раю шахідів із його 72-ма невинними гуріями? І що значить "не пускають"? Хто не пускає? Суворі члени Комітету?
І, певна річ, ніхто з особливо пристрасних любителів цієї золотої сентенції не бачить її явної суперечності з постійним апелюванням до авторитету церкви і Святого Письма. Або, приміром, коли треба затаврувати "інакшеньких", кажуть "Господь спалив Содом і Гоморру". А на підставі цієї формули обіцяють влаштувати на Марші Рівності 12 червня "криваву кашу", виступаючи в ролі караючого меча старозавітного Бога заборон і жорстких приписів. Водночас ті самі люди не соромляться вголос говорити, наприклад, про "єврейську змову олігархів". А відтак на виході ми маємо чудернацький мікс юдейської мудрості та явної або прихованої юдофобії, відданості християнським цінностям і їх неоязичницького заперечення, боротьби з путінською Росією і вільного використання її звичних рефлексів і методів. Так борці з постмодерною нестабільністю світу стають її першими справжніми жертвами.
Наповнені порожнечею, українські люди пірнають у вир сучасного життя і губляться в його викликах. Ця ситуація аж ніяк не нова в людській історії. Проблема лиш у тому, що замість ґрунту під ногами любителі готових та освячених віками формул і прихильники розв'язання складних проблем простими методами отримують "криваву кашу" з чужих уявлень і помилок. Таке вже колись було і кепсько закінчувалось не тільки для них.