Лариса Денисенко: Перша пісня чи електоральна проба
"Звернення Вакарчука - це продумана політична промова, а не накипіле громадянське обурення", - Лариса Денисенко, спеціально для DW.
"За останній час довіра українців до всіх гілок влади просто рухнула, водночас швидкими темпами зростає довіра до громадських організацій. Цікаво, що громадяни довіряють волонтерам навіть більше, ніж церкві", - розповідала Ірина Бекешкіна під час презентації свіжого соціологічного опитування "Ким ми себе вважаємо і хто ми є?", проведеного Міжнародним фондом "Відродження" разом із Фондом "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва.
Менше з тим люди прагнуть бачити в політиці нові обличчя. Всі втомилися лізти до цукеркового святкового набору і постійно витягати не ті цукерки, хоча загалом на наборах написано, що в них міститься. Або нових пропозицій не вистачає, або ми все одне тягнемось до одного разу перевіреного: смаку дитинства.
І, незважаючи на те, що горизонтальна побудова волонтерських організацій демонструє переконливий успіх, результативність і суспільну користь, українці традиційно чекають на появу лідера.
Святослав Вакарчук своєю промовою під час нагородження співака Орденом Свободи зробив, на мій погляд, першу публічну спробу заявити про себе в такій іпостасі.
Вже тривалий час подейкують, що фронтмена культового гурту "Океан Ельзи" готують до політичної кар'єри. Власне, мені неодноразово розповідали обізнані, що ним займаються ті самі люди, котрі робили політичного промовця та лідера з Віталія Кличка, і що на мегапопулярного музиканта, кандидата фізико-математичних науr та волонтера як на нового політичного лідера вже зробили ставки.
Я розглядаю публічне звернення Святослава до президента країни як продуману політичну промову, а не як форму накипілого громадянського обурення, виходячи не з політичних чуток, а з того, як цей документ було складено, на чому акцентувалося, як подано.
Загалом промова одночасно розважлива і гостра, цілком банальна, але добре цитується, вона не містить фактів, але вловлює та чітко відтворює настрої громади, має відтінок звинувачення, але з неї не звучить пряме "J'accuse".
Вона є, на мій погляд, типово політичною.
Виглядає так, що Святослав Вакарчук не хоче прямо опонувати владі, але заявляє про себе як про людину, котра потенційно на це здатна. З цієї промови також легко зчитати й присягу.
Виголошені під час нагородження слова Вакарчука - перший крок, якщо хочете, перша електоральна проба, котру я вважаю вдалою. Промова сама по собі та реакції на неї можуть слугувати цілком репрезентативним соціологічним дослідженням.
Бо вона резонансна. Незважаючи на те, що сотні лідерів суспільної думки, журналістів та блогерів постійно говорять, що реформи у нас гальмуються, і навіть наводять конкретні цифри та прізвища, відбуваються маніпуляції, або ж навпаки, наводять приклади вдалих реформ, однак такого розголосу, кількості поширень й обговорення матеріали не набувають.
Промова виявляє, як легіон симпатиків, так і легіон скептиків. При цьому доволі легко порахувати саме симпатиків Святослава-політика, і до них не завжди додаються "океанці".
Звичайно, багато хто пригадує входження до влади численних людей мистецтва. Руслана, Таїсія Повалій, Злата Огневич, сам Святослав Вакарчук має короткий парламентський досвід. Незуґарностями таких спроб у співака жбурляються як дротиками, уїдливо докоряють.
Але я хочу зауважити, що не зовсім правильно порівнювати заявку про себе як про самостійного політичного лідера (принаймні, з точки зору позиціонування) із наданням згоди увійти в першу п'ятірку-десятку обличь партійної сили, де люди часто є навіть не політичними одиницями, а власними вирізками з глянцевих журналів.
Ще один важливий показник, що його виявлено вищезгаданим опитуванням, 43 відсотки опитаних вважають, що підвищилась готовність українців до активної участі в політиці. Однак особисто лише 12 відсотків вбачають в собі таку готовність. Відтак спостерігається відсторонення громадян від політики.
Загалом мені видається, що це сміливість та відповідальність бачити в собі потенціал політичного лідера, розвивати його та наважитися йти в політику. Мені не хочеться в цьому вбачати ярмарку політичних амбіцій, хочеться усвідомленого, виваженого рішення.
Єдине, що бентежить, це те, що завжди легше говорити про когось "ти не кіборг", набагато важче бути кіборгом самому. Та й загалом: говорити легше. Візьми і зроби.