Світлана Алексієвич у Києві: білоруський Нобель і український контекст

У київському "Майстер класі" на Лаврській 7 квітня відбулась зустріч з лауреаткою Нобелівської премії з літератури 2015 року Світланою Алексієвич.

Оксана Забужко яко перша перекладачка книжки і головна промоторка творчості письменниці в Україні вела захід.

Звичайно, він відбувся як діалог двох сильних рівновеликих жіночих творчих начал — яскравих представниць національних літератур України й Білорусі, але прикметно, що розпочати захід надали право Послу Республіки Швейцарія в Україні Гійому Шойреру.

Пан Посол, відзначивши важливість тем Чорнобилю, ролі жінок у війні і сучасних культурних процесах, передав словоОксані Забужко, яка одразу ж почала з привітання своїм землякам.

Що ж — символічний жест..?

Оксана Забужко:

"Я вітаю всіх українців і цілу Україну з тріумфальним утвердженням Світлани Алексієвич в українській культурі як мейнстрімного автора!"

Це безсумнівно був важливий жест з боку Оксани Забужко як представниці української літератури, що визнала і побачила за білоруською письменницею, народженою в Україні, лауреаткою Нобелівської премії, мейнстрім, або ж — велику, головну течію, що проявляє себе в культурі.

Фото Нати Коваль

І це зовсім не жарт — є мінімум дві нові українські книжки Світлани Алексієвич, що користуються шаленим успіхом: "Чорнобильська молитва" і "У війни не жіноче обличчя"!

Виявляється, ще 18 років тому відбувся український дебют Алексієвич. Тоді на українському ринку з'явилась "Чорнобильська молитва" в перекладі Оксани Забужко. Однак свіже видання наздоганяє уже за цей короткий час за кількістю продажів попереднє, перше.

- Ось що таке Нобелівська премія — найгучніший на світі мікрофон! - висновує Оксана Забужко і резюмує:

- Мейнстрімом Світлана Алексієвич була на Заході, однак з виходом і подальшою популярністю її книжок сьогодні можна сказати, що Україна приєдналась до Західного світу в своїй рецепції. Відтак сьогодні кордон європейського світу пролягає по східних кордонах України.

Варта уваги кожна мить у публічному висловлюванні, і Оксана Забужко вміло переходить на постановку питання, називаючи творчість нобелівської лауреатки Алексієвич "рентгеноскопією радянського світу, запрограмованого на війну" і діагностикою нервових вузлів радянських катастроф".

- Отож коли ти розумієш, що книжку завершено? - запитує модераторка, — адже кілька років я спостерігала, як твоя книга росте, обростає новими змістами і матеріалом, як дерево річними кільцями...

Світлана Алексієвич:

- Доки людина живе, все, що можна зробити документом, - змінюється. Документ зміщується і рухається одночасно з людиною. Я пишу не журналістське інтерв'ю. Знаєте, деякі російські журналісти кажуть, що це не література. Так, я підслуховую, слухаю, записую, але коли приходжу до людини поговорити, я говорю про життя. Просто.

Зараз я готую нову книгу, про любов. Це є своєрідний спосіб жити в собі, відновитись. Мій захисний шар дірявий, моя аура скособочилась. Але мені не заважають регалії — я приходжу до людини як до друга. І ми говоримо. Ми всі тут певне сусіди у часі, але що ми знаємо про цей час? Що дістали собі і з себе?

Згадайте, як ви у поїзді, наприклад, можете говорити з чужою людиною, не боячись за наслідки розмови. Колись один афганець напідпитку у вагоні мене запитав, чи бачила я мертвих? Але не тих, що тут померли, а — що на війні. Бачила, сказала я, - і він визнав у мені свою. Але я думаю, що люди п'ють, коли хочуть бути вільними. І щось їм не дає, якась внутрішня культура не дає їм відчувати свободу. Тому п'ють.

Мені колись один автор в Союзі письменників Білорусі каже: "Світлано, я вас люблю, а книги ваші не люблю, тому що вони дуже жорсткі, вони принижують людину. Хіба це правда життя?"

- А яка правда життя?- запитала я його. І він не зміг відповісти.

Для мене важливо знайти ті моменти, ті нюанси подій, де можна віднайти в побуті буття. Для мене важливо розказати все про людину. Знаєте, коли жіночі загони на війні не були забезпечені необхідними гігієнічними наборами, чоловіки, що йшли за ними, намагались не звертати уваги на те, що лишається після жінок. Натомість коли була потім відкрита водойма — жінки мились і купалися, щоб не ходити так далі, а чоловіки зволікали постійно, очікуючи пострілів з усіх боків. Важливо показати все. Навіть як кров перетворюється в смерть.

Фото Нати Коваль

І якщо Флобер — людина-перо, то я — людина-вухо.

Я слухаю: на базарі, на вулиці, ходять, сміються...

Адже словам потрібен простір.

Говоримо ми брудно, хоч з цього можна робити літературу.

Тому я пишу довго.

Можна сказати, наприклад, що комуністи погані. І що з того? Треба добре описати цю імперію, котру російські більшовики колись намагались зробити раєм, а скінчилось усе кров'ю.

Революцію творили романтики. Бандитами вони стали потім.

Але за цим всім — мільйони людей, тисячі розмов, важкий шлях...

Це все величезна концентрація людського болю, де всі люди причетні до страждання, так чи інак. Коли ми є людьми, коли занадто людьми, коли вбиваємо, як ми ставимось до всього цього. Тому я й писала (про) оце століття червоної історії. Безсумнівно, трагічної історії.

У нас немає культури щастя — є культура страждання.

Я говорю з людьми — люди не можуть розповісти про щастя. Максимум — перші епізоди закоханості, початки любові. Але ж у любов, у щастя — багато входів, безліч дверей, безлічі ключиків. І все це дорога до щастя. Насправді, цього доста нема навіть в літературі — де любовна історія швидко згортається... Де спроби продовження радості, де тривання життя? Для нас це абсолютно нове.

І от зараз мені, усім нам треба змінюватись.

Це жорсткі слова, книги. Але треба зібрати цю філософію війни. І так само філософію щастя. І щоб все це просякнути світлом мислі! Зробити фокус — чогось через когось!

І все це література. З цього треба робити літературу.

Жінки на відміну від чоловіків — не залежні від війни. А діти — не заручники її.

Чорнобиль — новий світ, коли людина боїться води, їжі, трави, звірів

Та щоб це все написати, треба мати так звані наскрізно-протяжні ідеї, котрі згуртують хаос життя. І чути голоси навколо.

Фото Нати Коваль

Оксана Забужко:

- Так, коли Світлана Алексієвич дізналась перед виходом сюди, що питання ставитимуть у письмовому вигляді, вона здивувалась...

Світлана Алексієвич:

- Так, бо мені все це важливо: людський голос, обличчя, інтонація. Важливо, хто питає!

Оксана Забужко (озвучуючи питання від глядачів):

- Коли Ви говорите про утопію, на думку спадають Крим і анексія Криму. Яке ваше враження щодо Криму?

Світлана Алексієвич:

- Мені на одній з нобелівських прес-конференцій ставили це питання, десь третім за порядком, здається, навіть українські журналісти. Я відповіла, що це окупація. Що це політичний розбій. Результатом стало те, що вітальної телеграми від Медведєва, яка вже була готова, я не отримала.

Оксана Забужко:

- Як Ви ставитесь до того, що Росіє приписує собі цього Нобеля?

Світлана Алексієвич:

- Як вам сказати... Пів-Росії приписує собі, а пів-Росії вважає мене чужою. Я, як сказала якось, що сім'я жила в Івано-Франківську і що мене врятували у монастирі козячим молоком, стала зразу "бандерівкою".

Мій батько, радянський військовий, приніс мене до сестри-законниці і сказав: "Знаю, що ворог для вас, але ж хіба ви не врятуєте маленьку людину, що вмирає..."

Трудний вибір між добром і злом.

І якщо навіть ворог виявляє, проявляє своє серце — чому не можна про таке розказати?!

Дуже важливо зберігати ставлення до людей не як до ворогів.

Звичайно, війна між Україною і Росією це болюча сторінка історії. Це образа, яка напевне пройде не скоро.

Я знаю, що багато білорусів воювали тут, всі білоруси, звичайно на вашому боці.

Фото Нати Коваль

Однак білоруси — люди обережні. Вони завжди потрапляли під ноги тим, хто проходив через ті землі.

Проте, звичайно, генетичний виклик великих спокус білоруси не відчувають. Як, наприклад, його відчувають росіяни. Географія породжує відчуття сили. У них зараз відбувається підміна реальності картинкою ілюзорної сили.

Я думаю, що це час історичних образ. Таке довго не забувається. Телебачення розгойдало росіян. Я дивуюсь, звідки така ненависть — навіть у простих людей. Та от можна згадати, як полоненому німцю бабця-селянка віддавала одну з двох останніх картоплин з дому.

І річ у тім, що людське серце влаштоване складніше, ніж телевізор.

На те й уся надія.

Оксана Забужко:

- У мене враження що у книжці про чорнобильський сюжет я читаю про Донбас. Адже звичка передовсім слухати начальство — ще Коцюбинський казав про цю рису людей — дуже заразлива, і властива радянській людині. А як сьогоднішній Білорусі — чи є продовження сюжету? Ця книжка має майбутнє?

Світлана Алексієвич:

- Я завше шукаю людей, котрих можна записати. Записувала хлопчаків, жінок, матерів, солдат. У Чорнобилі я писала їх з перших днів.

Тоді боялись так просто виїжджати із зони ураження радіацією. З вищих партійних лав звучало: "Хочеш виїхати — здавай партквиток!". Але деякі все полишали попри страх, сором і ризик, вночі підкидали партквитки на сходи райкомів, — і рятували дітей.

Тоталітарна система вирішує замість людини, що є добро, а що зло. Радянська людина чекає сигналу від начальства — так вона навчена. Хоч минуло вже майже тридцять років...

Якось Джек Лондон казав, що навіть у гамівній сорочці можна навчитись жити комфортно.

Така влада, як у нас, не має культури ставлення до людей. Традиційно влада нічого не пояснює людям: у часи Чорнобиля було те саме — дітей в рекреаційних таборах вночі виводили надвір подивитись, чи вони справді не світяться.

Ми — чорнобильська лабораторія. Ми — чорні скриньки, що пишуть інформацію для усіх інших.

Не осмислено Чорнобиль, навіть Фукусіма не стала серйозним приводом задуматись.

Тоталітарне суспільство тримає людину під контролем. Росія будує у нас атомну станцію на кордоні з Литвою, але хто слухатиме протести Литви?

Лукашенко, заграючи з Європою, поводить себе обережно і незалежно, але під патронатом Росії.

Ми — заручники Чорнобилю.

Мене взагалі-то не видають у Білорусі, а "чорнобильську книгу" — тим паче!

Отримавши Нобелівську премію, я ввезла сама книжки на територію держави і волонтери роздавали селянам, вчителям — щоб усі читали. А Лукашенко прилетить кудись в село на гелікоптері і показово подарує трактор, щоб уже не лопатами землю післячорнобильську копали.

Оксана Забужко:

- Як ти відчуваєш у такому разі свого читача в Білорусі, якщо книги так важко доходять?

Світлана Алексієвич:

- Лукашенку важко мене не помічати. Але він такий нарцис якраз, що не терпить інших поряд. Він лише створив собі образ великої людини. Нібито велетень, а такий пестунчик.

Але книжки мої виходять в Росії, їх ввозять в Білорусь, і з-під поли продають. Іноді мої твори можна купити і у книгарнях, але коштують вони там фантастично дорого — близько 25 євро. Хто ж купуватиме, маючи зарплату 200 євро?

Але на книжкових ярмарках бачила навіть по чотири-п'ять книжок під пахвою несли деякі. Зустрічають і впізнають, підходять, обіймають. Люди хочуть читати. Білоруси не хочуть жити приниженими.

Цей Нобель — важливий момент у нашій самосвідомості .

Це потрібно — мати такі моменти щастя!

***

Світлана Алексієвич — білоруська письменниця, Нобелівський лауреат у галузі літератури (2015). Народилась 31 травня 1948 року в Івано-Франківську. Свій художній стиль називає "жанром голосів". Для творчої манери письменниці характерний репортажний підхід у роботі з матеріалом; монтажний навіть кінематографічний принцип організації тексту.

Надає перевагу читанню життя над книгами, адже вважає, що цікавіше не те, що у когось в голові, а те безпосереднє життя, що вирує в навколишній дійсності.