Лобода, Дорн, Лорак продали свою домівку - дід Панас

Блогер Борис Немировський, більше відомий під ніком дід Панас, вражає своїм патріотизмом, любов’ю до українців та влучним слівцем.

Саме тому "Обозреватель" вирішив дізнатись у нього, що він думає про війну на сході, квоти і зірок-зрадників.

– Нещодавно на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook ви розповіли про випадок у літаку, який прямував до Берліна. Тоді ви поставили на місце російськомовних людей, які проявляли нелюбов до України, синьо-жовтим прапором. Як часто виникають подібні ситуації і зустрічі з такими людьми? Чи вдалося когось перевиховати такими зауваженнями?

– Підозрюю, що мені просто "щастить" на таких: через те, що мені доводиться багато подорожувати Європою, я наражаюсь на подібних людей ледь не регулярно. І нікого я не намагаюсь, як ви кажете, "перевиховати". Навіщо? Свою голову їм до плечей не пришити та й який із того зиск? Як бачите такого собі в*тного пана-мацапуру, який розпинається в своїй неприязні до України та українців – нащо вам його перевиховувати?

Такого треба ставити на місце найпридатнішим для цього чином – не бійкою, не лайкою, а висміюванням. Як свого часу писав Ісаак Бабель: "Вбиває виключно смішне". Зазвичай такі люди просто не можуть собі дозволити опинитися в смішній ситуації – отже, швиденько "здуваються". А от чого, на мою думку, не можна робити – так це залишатися осторонь від подібних випадків. Якщо "в*ту" не ставити на місце – вона сама намагатиметься всіх навколо себе "пастроїть".

– Ви відомий блогер. Чи не пропонували вам іти в політику або просто працювати на якихось депутатів, допомагаючи їм із рейтингом?

– Відверто кажучи, я не зовсім розумію отієї дефініції – "відомий блогер". Кому відомий, яким чином відомий: відомий брехун чи відомий аналітик, відомий своїми хохмочками чи відомий, як той казав, "вузькому колу обмежених людей"? Не вистачає конкретики. Насправді, я не вельми відомий і амбіції мої не такі вже й великі, аби намагатися таким стати. Це як у тій говірці: "Ото, мамо, люди знають нас – ви мене, а я вас".

Щодо політики або співпраці з депутатами заради рейтингу – маю пояснити дві речі. По-перше, за фахом я – журналіст та політолог. А політологи зазвичай не поспішають ставати політиками чи пак державними діячами. Це таки тонка відмінність. Визначити її можна, перефразовуючи Карела Чапека: "Політик – політологам: я буду діяти, а ви – пояснювати". Позаяк моя справа – пояснювати, у політику я навряд чи піду.

По-друге, щодо співпраці – так, за останні роки я отримав декілька пропозицій від цілої низки політиків та політичних сил. Гадаю, так само, як і багато інших блогерів. Усі ці пропозиції було відкинуто: деякі – з огидою, деякі – приязно. Своє співробітництво я сам запропонував єдиному політикові, якого вважаю вельми перспективним та ще й він мені є дуже симпатичним. Імені не назву, бо наразі з ним ще не співпрацюю. Якщо в Україні проводимуться нові парламентські вибори – я, найімовірніше, візьмуся за роботу в складі його передвиборчої команди. Знову ж таки: не як блогер, а за своїм основним фахом.

Читайте: "Воно самотужки з Кремля не вийде": відомий блогер оцінив шанси Путіна виграти вибори в Росії

– В Україні ухвалили закон про квоти на радіо, скоро покаже себе в дії закон про квоти на телебаченні. А який закон потрібно ухвалити, щоб змусити деяких депутатів спілкуватися державною мовою?

– Так є вже такий закон – про державну мову. Депутати в своїй офіційній якості зобов"язані спілкуватися українською, так само, як і будь-які інші держслужбовці. Інша справа – що немає ні механізму примусу до того, ані механізму покарання. Пан Вілкул взагалі корчить із себе клоуна і виступає як йому заманеться, та ще й працює на свою улюблену російську публіку, вдаючи героя-борцуна з хунтою, якісь інші панове депутати, схоже, взагалі нездатні вивчити українську... Закон є, а механізмів його втілення – нема. "З села втекло, а до міста не добігло".

– Щодо закону про квоти на телебаченні – чи не здається вам, що 75 відсотків української – замало?

– Ну, треба ж з чогось починати. Раніш і цього не було. Взагалі це якась дурня: можете ви собі уявити, скажімо, в Німеччині закон про квоти німецької мови на телебаченні? Такі собі квоти, які б, наприклад, гарантували 25 відсотків ефіру... ну, скажімо, турецькій мові – бо ж це є найбільша в ФРН іноземна діаспора. Бздура, чи не так? А Україні доводиться запроваджувати оце квотування.

– Деякі з відомих постатей, наприклад, артист Антін Мухарський і письменник Василь Шкляр, вважають, що Донбас – втрачена для України територія. Погоджуєтеся з такою думкою?

– Жодним чином не погоджуюсь. І справа тут не в емоціях чи патріотизмі. Просто не забуваю одну з найпопулярніших "русскіх народних пословіц": "Коготок увяз – всєй птічкє пропасть". Загарбання Донбасу замислювалося московськими стратегами, як експеримент. Він не вдався. А от якщо вдасться – то на його основі Москва почне краяти Україну далі, відтинаючи та перетравлюючи шматок за шматком. Воно нам треба?

Читайте: "Ніхто не примушує бути українцем": Лірник порадив, як вчинити з адептами "руського міра"

– Ви зараз перебуваєте за кордоном. Як там ЗМІ висвітлюють події на Донбасі, загалом в Україні, якщо висвітлюють взагалі?

– Висвітлюють регулярно, хоч і не так інтенсивно, як, скажімо, події в Сирії. Але маю зауважити, що "європейські ЗМІ" – це не такий собі загал, який "висвітлює події" лише одним-єдиним чином. Тих ЗМІ в будь-якій країні Європи – достобіса. І всі вони – різні, всі віддзеркалюють різноманітні точки зору. Відомі газети з великими тиражами, статті в яких я мав нагоду читати, зазвичай висловлюють зважені думки (в них ще й юридичні відділки працюють, аби газета не втрапила в халепу через якийсь невдалий пасаж).

Менш відомі, регіональні – можуть просто передрукувати ту чи іншу статтю або ж взяти текст з розсилки інформаційної агенції. А є ще сила-силенна малесеньких, радикальних видань, яких свого часу "за рупь кіло" накупив Кремль – ті вищать та казяться, друкуючи наклеп за наклепом на Україну... але суворо за наказом "з центру". До речі – цілком ефективний засіб інформаційної війни, створення "інформаційного фону". Але це вже – зовсім інша історія, фахова, так би мовити...

– Чи достатньо Україна робить для того, щоб війна на Донбасі закінчилась?

– Достатньо буде, коли Донбас повернеться до складу України (не на путінських умовах, а справді повернеться). Допоки цього не сталося – ми всі робимо, що можемо, і всього цього поки що недостатньо.

– Чи можна бути патріотом України, спілкуючись російською мовою?

– Так. Можна бути патріотом України, спілкуючись будь-якою мовою. Але російськомовним патріотам України варто було б приділяти якомога більше уваги вивченню української – бо це є теж один з питомих проявів патріотизму. Знаєте, була в мене така історія... Ще в 2014-му році, спілкувався я з якихось (вже не пам"ятаю, яких) волонтерських справ із заступником командира однієї штурмової роти ДУК ПС (тепер ця рота вже в УДА, наскільки мені відомо). Я йому – "Слава Україні!", він мені – "Героям слава!", все чин-чином... Починаю розмову українською, а він каже – мовляв, я українську ще не вивчив, як слід, чи не можна російською? І в нього таких хлопців – чи не вся рота була тоді: російськомовні бійці з Донеччини. То що, в когось язик повернеться сказати, що вони не патріоти? Не в моїй присутності.

А от факт полягає в тому, що нині ці хлопці, хто живий полишився, вільно спілкуються українською: навіть на війні знайшли можливість та вивчили. Бо це є маркер, одна з позначок: "свій – чужий".

Читайте: "Їх убивають, а ти їдеш у Крим?" Лірник дав радикальну пораду, як вчиняти з артистами-зрадниками

– Крим – це втрачена територія України? За яких умов ми можемо його повернути?

– Те ж саме, що й з Донбасом. Крим – це територія України. Не "втрачена", а тимчасово окупована ворогом. А за яких умов його буде повернуто? Відверто кажучи, це тема для величезного обговорювання: тут слід відокремити тему Криму, як території, від теми кримських жителів; а ці дві теми – від теми корінних кримчан, татарів. І ще можна назвати безліч тем, які з цим пов"язані. Тож формулювати перелік умов я особисто наразі не візьмуся. Знаю лише, що повернемо.

– Наступного року в Росії відбудуться вибори президента. Як думаєте, чи є у Володимира Путіна шанс їх виграти?

– В Росії вже багато років поспіль не відбувалося ніяких президентських виборів. Більш того: там зараз навіть не радянська ситуація, коли вищих керівників призначали внаслідок "бійки бульдогів під килимом". Про які рейтинги та шанси можна говорити? Воно самотужки з Кремля не вийде: його або вивезуть на лафеті, або ж вивісять на щоглі. Отакий у нього вибір.

– Чи не здається вам, що наша країна поділена на дві частини: Донбас та решта України? Тоді як на сході триває війна, ми дозволяємо собі святкування, проводити "Євробачення". Чи доречно це зараз?

– Вельми доречно. Ми з вами, люди мої милі – європейська нація, що б там не варнякали з-за парєбріка. Саме за цей вибір проти нас і розпочали війну. Якщо будемо закриватися, відокремлюватися, обмежуватися – то це вже все, програли. Будь-який міжнародний конкурс, чемпіонат, виставка, які відбуваються в Україні – це елемент нашої війни і водночас крок на шляху до нормального життя.

А щодо Донбасу... Благаю вас, це важливо: нема "Донбасу та решти України". Є невеличка частка Донеччини та Луганщини, окупована ворогом, і є величезний український Донбас, якого відстояли, врятували від напасників наші хлопці в страшній валці. Ніколи не кажіть "Донбас", маючи на увазі оті нещасні міста та села, де панують "настамнєти" та кримінальна потолоч.

Читайте: Захищають від рідного прапора і тризуба: блогер розповів про випадок фашизму в Донецьку

– Тоді, коли в Україні війна, деякі зірки, так звані "голуби миру", продовжують виступи в Росії, заперечуючи сам факт її агресії. Наприклад, та ж Світлана Лобода, чий концерт нещодавно зірвали в Одесі. Або Іван Дорн, який оскандалився своїми висловлюваннями про війну, АТО та інше. Як думаєте, таким зіркам є місце в Україні?

– Ні, нема. Не можна "й з печі впасти, й нічого не розбити". Ті, хто "несуть мир та любов", ті, хто "взагалі політикою не цікавляться" – всі вони брешуть насамперед собі, а вже потім – нам всім. Війна, бодай гібридна – це така річ, яка чітко окреслює лінію: отуто – свої, а отамото – вороги. На ворожому боці можуть бути хороші люди, там можуть бути навіть друзі – от у мене є один такий старовинний друзяка в Москві, до якого я тепер ставлюся, як до тяжкохворого... Але кидати його все одно не стану, бо друг.

Проте все це не робить ворожий бік дружнім чи принаймні нейтральним. Ворогам пісеньок не співають. Свого часу мені довелося зробити цей вибір: із кінця 2013 року я перестав (за одним лише короткочасним винятком) писати статті для російських видань. Я – людина небагата, тож втрата російських редакцій завдала бюджету моєї сім"ї неабиякого удару. Відверто кажучи, я й досі не до кінця "залатав" ту дірку. Але це було принциповим питанням. Так само й із Лободою, Дорном, Лорак чи ще з ким там... Як тобі гроші важливіші за совість – іди собі, любчику, співай пісеньки та хизуйся ворожими нагородами. За парєбрікам. Свою домівку ти продав.

Читайте: Вороги вбили людину, яка б змінила долю України – Ніцой

– В Україні є досить відомі радикальні борці за українську мову. Це письменниця Лариса Ніцой та член ВО "Свобода" Ірина Фаріон. На вашу думу, чи дієва саме радикальна українізація? Можливо, краще реалізовувати помірну, поступову?

– Мій покійний дідо завжди казали: "Сили – не треба!". Нікого не можна силоміць навернути до українства, це принципово неможливо. Люди, з якими воює пані Ірина, або чкурнуть від неї світ за очі, або почнуть з нею ж битися, але ні в тому, ані в іншому разі вона не досягне потрібного їй результата – аби людина вивчила українську та почала нею спілкуватися. Те ж саме – з пані Ларисою: якщо просто жбурлятися в людей, чим там до рук втрапило – вони з того переляку українською не загомонять. Більш за те: вони, якщо до того моменту були принаймні байдужі до української мови – її відтак зненавидять, підсвідомо, бо вона буде асоціюватися в них із жбурлянням в мордяку чогось болючого та металевого. Виходить, подібні дії спрямовані не на залучення нових спільників, союзників у відтворенні та зміцненні української мови, а на боротьбу з ворогами або ж на створення нових ворогів.

Покійний Петро Юхимович Вескляр, той самий перший український дід Панас, довгі роки, за суттю, створював українську націю, робив українцями дітей: лагідністю, привітністю, казкою... В часи, коли все українське нівелювалося до "селянського" та "бидляцького" – він навертав до української мови, до українського життя всіх – і дітей із російськомовних родин, і дітей, чиї батьки щойно переїхали до України, і дітей, яких звільняли від вивчення української мови в школах. І подивіться, скільки він зробив для виживання української мови. Тому я й вважаю, що треба бути в цій справі наполегливим, послідовним, навіть набридати людям закликами вивчати українську, переходити до української... але не галасувати та не битися. Битися треба з ворогом, а не з тим, кого хочеш привернути на свій бік. Якщо пані Ірина з пані Ларисою бажають воювати з ворогами за українську мову – вони чинять правильно: б"ють та лякають ворогів. А якщо вони бажають переконувати друзів – то тут ліпше прислухатися до дідуся Панаса.