Юрій Андрухович: Мільярд українців
"Новий польський уряд упевнено валить напролом і ламає через коліно все, що може. Наприклад, факти", - Юрій Андрухович, спеціально для DW.
Виступаючи нещодавно в Європейському парламенті, польська прем'єр-міністерка заявила, зокрема, і про те, що її країна вже прийняла мільйон українців, "яким ніхто не хотів допомогти". Ці слова пролунали доволі впевнено, що взагалі є прикметною рисою нового польського уряду - він упевнено валить напролом і ламає через коліно все, що може. Наприклад, факти.
Незалежні польські медіа критично зреагували на прем'єрський виступ загалом і на згаданий "український сюжет" зокрема. Посол Андрій Дещиця також цілком вичерпно розставив усе на місця: "Пані прем'єр говорила про біженців з України, але біженців з України в Польщі немає. Йдеться про людей, які приїжджають і мешкають у Польщі на законних підставах, працюють, навчаються, платять податки і певною мірою сприяють розвитку польської економіки".
Однак польські урядовці зробили вигляд, що критики не почули, і продовжили в тому ж дусі. Спершу міністр закордонних справ повторив цифру з шістьма нулями. Слідом за ним на ту ж тему висловився міністр економічного розвитку. Він, щоправда, суттєво збавив оберти й оголосив про 350 тисяч "біженців з України". Схоже на те, що вся ця підміна понять із самого початку не була помилкою чи недбалістю, а свідомо обраною тактикою. Тим прикріше, що з українського боку, наскільки мені відомо, ніхто, крім посла Дещиці, на цю тактику не реагував. Можливо, наші державні діячі (якщо такі в нас є) вважають усе це дрібним, абсолютно не вартим уваги непорозумінням?
У центрально-східноєвропейському політичному просторі з'явилася тенденція до прикривання українцями.
Намагаючись у будь-який спосіб вислизнути з-під своїх зобов'язань перед Європейським Союзом, лідери східноєвропейських країн шукають відмовок. Зокрема чеський президент уже восени говорив, що замість "арабів" залюбки прийме відповідну квоту українців.
Цікаво, що як чеський, так тепер уже й польські державні керівники у своєму маніпулюванні розраховують на цілковиту необізнаність "Старої Європи" в українських реаліях. З їхньої поведінки випливає доволі курйозна очевидність: вони вважають себе своєрідними посередниками між Україною та Заходом, а отже - що вони Заходові про Україну розкажуть, те він і буде про неї знати. Захід слід переконати в тому, щоб він приймав у себе "арабів", а ми виконаємо свій гуманітарний обов'язок перед Європою, приймаючи українців, - десь так вони це бачать. Зрозуміло, що це свідчить радше про їхню необізнаність або навіть і дрімучість, яку можна було би вважати суто їхньою проблемою.
Але значною мірою це є водночас і проблемою для України. У цієї проблеми передусім ментально-психологічний характер, і це важливо. Якщо ми країна, з якої масово втікають біженці, то ми не можемо сподіватися на європейську перспективу. Через месиджі чеського та польських лідерів у свідомості "народних мас" їхніх власних країн, а також і багатьох західноєвропейських Україна опиняється десь поруч із Сирією, Іраком чи Лівією. З України (внаслідок бойових дій, про які, звичайно, чули всі), як і зі згаданих "арабських" країн, ринув потік біженців. Рахунок іде на мільйони. Той факт, що ці "мільйони" давно вже самі заробляють собі в "ситій Європі" на життя, а не добиваються в ній притулку та "соціалу", обачно не наголошується.
"Вишеградська четвірка" починалась як трикутник, а четвіркою стала внаслідок поділу Чехословаччини на дві держави. Це створило для центральноєвропейського многокутника прецедент із нарощуванням кутів. Многокутник виявився пластичним. Уже після Помаранчевої революції Україні слід було форсувати перетворення його на зірку. Адже в цьому випадку рішення щодо членства України принаймні не вимагало б затвердження у Брюсселі чи, тим більше, в Москві. Приєднання України відразу наповнило б Вишеград новим продуктивним сенсом і новими перспективами. Навіть на рівні особистому ситуація в керівництві Вишеграда виглядала на той час (2005 рік) для України значно сприятливіше, ніж тепер. Мені здається, вистачало простягнути руку й отримати. Проте всупереч кільком оптимістичним заявам пореволюційного медового місяця нічого більше на тому полі не відбулося.
Одним із наслідків цієї недбалості чи пасивності є те, що теперішня польська прем'єр-міністерка та її підлеглі вже намагаються інструменталізувати "мільйон українців, яким ніхто не хотів допомогти" для свідомого чи несвідомого ускладнення своїх стосунків із Заходом. Бенефіціаром цього ускладнення стане той, про кого ми вже знаємо, що він завжди є бенефіціаром усіх на світі ускладнень.
Поки я пишу ці рядки в готелі німецького міста Кельна, з коридору та сусідніх кімнат долинають голоси прибиральниць, які перегукуються винятково польською. Тільки от пані Меркель чомусь ніяк не виступить із заявою про "мільйон польських біженців" у своїй країні.