Блог | Чекаючи ЗСУ: хроніки з окупованого Херсона

Під час окупації Херсона життя набуло іншого виміру: кожен день — це боротьба за виживання, збереження власної гідності та віри в звільнення. Родини, які залишилися вдома, живуть під постійним тиском страху, перевірок і репресій, але навіть у цих умовах знаходять спосіб триматися і підтримувати одне одного. У цій історії — уривки переписки героїні з близькими, які залишаються в окупації. Це розповідь про незламність духу, біль втрат і надію, яка жива, поки лунає "Червона рута" на балконах і в серцях херсонців.

Ті, хто виїхали, найбільше бояться за рідних, що залишилися. Тому далі - від героїні із її переписок з близькими, які нині в окупації.

Вони не виїхали, бо говорять - це наш дім і ми нікуди звідси не поїдемо. Тут могили наших батьків. Або дочекаємось ЗСУ або помремо на своїй землі. До того ж, минулі покоління вже переживали це, коли доводилося кидати рідний дім і рятуватися, депортації і т.д. Це їх вибір, на який, на жаль, не можу вплинути.

Але весь час прошу їх не писати, щоб раптом не забрали телефон і не прочитали, але...ось дещо з нашої переписки:

Сьогодні сусіди вмикнули колонку на балконі, "Червону руту не шукай вечорами.". Я вішала білизну і плакала. Ти пам'ятаєш, як ми збиралися на дачі, коли ще бабуся була жива, всі-всі і співали Червону руту? Коли ти повернешся, ми знову всіх зберемо. Я вже зробила трояндове вино. Чекає не дочекається.

Ходила в магазин. Хотіла купити шампунь. Але дуже дорого. Вирішила, що краще зроблю запаси якісь, закрутки. Я в магазині говорю з дівчатами тільки українською. І вони зі мною. Знаєш, я думаю, чим більше на людину тиснуть і забороняють їй щось, тим більше вона буде робити все навпаки. Вони знають, що тут їм не раді. І знають, що їхні ганчірки нам до лампочки. Хай хоч все завісять.

Так, люди до всього звикають. Але ці перевірки в маршрутках... Я кожного разу ледве стримую себе. Так плюнути хочеться.

І знаєш, що люди кажуть, коли вони виходять з маршрутки? Щоб ви здохли. Собі під ніс. А коли вони виходять - то вже голосно.

Пам'ятаєш про Пашу з другого під'їзду? Той малий, що ходив з зеленими соплями в дитинстві. А потім такий красавчик став. Його, як в квітні забрали, так і все... Тьотя Галя, його мама, теж всьо. Дах поїхав. Ходить по вулиці і з ним розмовляє. На качелі сидить, качається. Очі скляні.

У нас на ринку люди, приїхали з N***. І у них хлопчик 6 рочків. Кажуть, що ледве змогли приїхати в Херсон. Бо ще в лютому поїхали працювати на фермі, а потім ніяк не могли вибратися. І кажуть, такого надивилися, що хочеться очі видерти. Вони реально скидали своїх поранених в річку. Я не жалію, чим їх менше, тим краще. Але уяви лише, своїх живих в річку... Дитина це теж бачила. І заїкається.

Я боюся. Якийсь час взагалі не боялася. Але знаєш, я таки тебе послухала і в коридорі постелила ковдри. Вчора у нас будинок наче захитався. Як землетрус. А коли дуже гучно, то я співаю голосно. Так, щоб не чути…

Уже тиждень, як з ними немає зв‘язку. Сподіваюсь, скоро з‘явиться!

Поки ми всі чекаємо звільнення і гарних новин, нагадую, пишіть мені в особисті, я безпечно оприлюдню ваші історії, бо весь світ має знати, як це, коли

#ХерсонцеУкраїна