Блог | Державний Гімн України: не переписати, а відновити

Нардепка Мар’яна Безугла знову порадувала українців. Цього разу – новою версією Державного Гімну. "Переписала гімн, як вам?" – зазначила вона у Facebook. Ось яким, на її думку, мають бути перші рядки гімну:

Розквітає України і слава, і воля,

Усміхається нам, браття, виплекана доля.

Гинуть наші воріженьки, як роса на сонці.

І пануємо ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми вкладаєм у нашу свободу,

І доводимо, що ми всі козацького роду.

Безугла – не перша з чинних і колишніх депутатів, хто пропонує вдосконалити гімн. Стосовно цього у 2022 році були навіть зареєстровані законопроєкти. Один із проєктів закону був поданий депутатами від "Слуги народу" Іваном Юнаковим та Георгієм Мазурашу:

Процвітає Україна, її слава й воля!

Вже нам браття українці усміхнулась доля!

Гинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Бо пануємо ми, браття, у своїй сторонці.

Що ж, нічого екстраординарного: я пам’ятаю десь так десятки зо два варіантів оновленого (чи зовсім нового) тексту на канонічну музику гімну, здебільшого неоковирних під оглядом правил віршування. Були серед них і політично паскудні, особливо, як на мене, т.зв. "громадянський гімн", в основу якого був покладений "мирний" куплет автентичного тексту про "заповзяту працю", хоча протиставлення "громадянського" "державному" та "національному" науково хибне та політично провокаційне, але ж хтось навіщось надрукував і встановив у Києві (не знаю. як в інших містах) тисячі відповідних плакатів у лайтбоксах. Але то було раніше, а тепер – Безугла…

У відповідь на "переписаний гімн" соціальні мережі вибухнули гнівом і чим тільки не погрожували нардепці – аж до кримінального переслідування. Я ж укотре змушений був відзначити неабияку інтуїцію Безуглої (простіше – чуйку), коли зазвичай у неадекватній формі вона чіпляється поглядом за те, чого не помічають інші. Хоча наразі вона – не більше, ніж термометр на стіні будинку, який міряє температуру суспільної атмосфери. Про що йдеться?

Навряд чи хтось візьметься заперечувати, що Гімн – один із головних національних і державних символів. А понад сто років тому російський філософ Павло Флоренський, згодом розстріляний більшовиками, відзначив, що "символ є така реальність, яка більша за себе саму". Відтак державні символи – це не лише пам’ять про минуле, про родовід нації, це ще й дороговкази у майбутнє; якщо йдеться про Україну, то вони є, мовлячи дещо патетично, дороговказами у спільне українське майбутнє й осердями консолідації нації. При цьому не забуваймо, що Гімн є творінням історії, а відтак слід зважати на ті реалії, які вона закарбувала, а не на наші бажання, навіть справедливі, щось поліпшити у тексті.

Під цим оглядом, як на мене, чинний офіційний текст Державного Гімну України не поєднує, а роз’єднує нас, нині сущих, із українською ж державницькою традицією. Ба більше: він демобілізує і розхолоджує люд, кидає його у прірву додержавного та неповноцінно-національного існування, бо текст його перших рядків істотно викривлений і не відповідає історичній правді. Ні, він відповідає написаному Чубинським, але не історичній правді. Слово Юрієві Липі, одному із найбільш цікавих українських мислителів та публіцистів ХХ століття, учаснику революції та визвольних змагань:

"Се площа в Кам’янці – столиці Дев’ятнадцятого. Комісарська площа в передосіннім сутінковім дню. Так низько пропливають хмари. На площі перед сірим будинком, на дні площі, як у велетенській мушлі – купка пісчинок – невеликий відділ кавалерії. Неспокійні – коні. Це відсіч (остання!) Кам’янця проти ворогів, що близько. Чути слова промови "Для слави, для чести"… Се відповідає командир надтріснутим високим голосом і раптом – потім – тут розпихаючи всі почуття ввірвалася і з’єднала мелодія "Вже воскресла Україна". Як загравою злиті нею були всі. Гімн грано інакше, як звичайно: – його грано на відсіч гарячково, шалено, запановуючо, і одночасно говорив командир, вимахуючи руками. І одночасно говорили сурми, дерлися сурми, і торохкотів барабан. Їх, барабанів, певно було кілька, але, здавалося, гримів один. Величезний звук, що ріс, жемчужився перлою в мушлі площі, що ріс і розпливався золотистою хмарою, золотим небом просторився над блакитною, цілою сталево блакитною Україною мелодія страшна, барабан Відсічі… То не мелодія, то кроки велетня розгніваного, що його посміли аж досі ошукувати. Мелодія страшного Суду України, гімн Чести і Державности… Не сміють маршу державности забути Українці, - пропалені мають бути до глибини їх душі тим маршем".

Подібних свідчень щодо перших рядків гімну я нарахував десятки, а якщо добре понишпорити у бібліотеках й архівах, то будуть щонайменше сотні, - про те, що з 1917 року за народною ініціативою співалося так: "Вже воскресла Україна… Вже нам, браття українці... Гинуть наші воріженьки… Бо пануєм вже ми, браття, у своїй сторонці…"

Співалося так по всій Україні. От свідчення галицького "Українського слова" у майже дослівному переказі, зі збереженням тодішньої стилістики та лексики. Отже, у ніч з 8 на 9 лютого 1918 року дипломати суверенної УНР домоглись підписання у Бересті з воюючими сторонами довгожданного миру. Про це стало одразу ж відомо не тільки у Києві, але й у Львові. На другий день, 10 лютого, львів’яни стали свідками величної української маніфестації на честь заключення мирного договору з Україною. У цей недільний полудень на площі Ринок зібрались тисячі українців: залізничники з оркестром, шкільна молодь, стрільці, члени "Сокола" з городоцького передмістя… З балкону "Просвіти" їх привітав посол (себто депутат – С.Г.) Кость Левицький, зазначивши, "що саме наша молода держава перша простягнула руку до згоди, перша здержала криваву війну". Відтак громовицею пронеслись здравиці на честь Центральної Ради і Ради народних міністрів, залунало "Вже воскресла Україна…" і похід рушив вулицею Коперника, повз пошту, до Музичного інституту ім. Лисенка (нині площа Шашкевича, музучилище – С.Г.). Знову відбувся мітинг. Із балкону виступив досвідчений посол Лонгин Цегельський:

- Се не случай, що наша держава заключує нині мир, бо через цілу історію українського народу тягнеться нитка згідливості, культури та терпимості. Навіть ті сусіди, що нам тут не хочуть признати ніяких прав, ті дістають в Українській Республіці широку автономію…

- Слава!.. - виступ посла заглушувало радісне багатоголосся львів’ян. Після відспівання "Вже воскресла Україна", "Ми гайдамаки", "Не пора" мітинг закінчивсь.

Ось так було під час Української революції. Тільки професійні історики забули згадати цю "дрібничку". А професійні літератори вирішили, що державним гімном має бути канонічний текст Чубинського (хоча який із них насправді канонічний, із усіх відомих нам варіантів?). Насправді канон у таких випадках установлює не поважна комісія, а Велика Історія. Та хіба на дії відповідно до її логіки здатні ті, хто не бажає чи не вміє засвоїти її уроки?

А чому можна стверджувати, що текст змінено 1917 року? Саме тоді, восени, за свідченням газети "Рідний курінь", коли на честь проголошення УНР в Одесі відбувся військовий парад (так! гайдамаки! в Одесі! біля пам’ятника Єкатерині ІІ! і, до речі, Юрій Липа також був одеситом), текст уже був змінений. Ось що писала газета: "В горі гордо майорять блакитно-жовті прапори. Недалеко грає музика – то вояки поспішають на свято, щоб тут, прилюдно поклястися життям за кращу долю України… Сотня за сотнею проходить і займає своє місце. Біля пам’ятника Катерині ІІ розміщується славний 1-й Гайдамацький курінь. Починається парад… "Здорові пани козаки" – вітає генерал. "Здоров був пан генерал!" – з любов’ю, довір’ям та щирістю несеться в повітрі. А над усім ллються дивні мелодії "Вже воскресла Україна", та "Марсельєзи". Універсал читається окремо, кожній частині. Уважно, з напруженням, ловлячи кожне слово слухають козаки, моряки, та громадяни… Згадалося минуле нашого народу, згадалась його доля, розвій і, занепад… А на площі, в осередку, вкрита ряднами й брезентами стояла вона, виновниця політичного занепаду українців – Катерина ІІ. Мов каячись і криючись від того, що колись зробила…"

Що ж, певний час тому Єкатерина ІІ знову постала на площі, ні від кого не криючись, й Одеса ледь не відправилась в обійми "русского мира", й офіційно стверджувалося, наче Україна "молода держава", створена тільки 1991 року, і ледь не усе в ній робиться вперше. Якісь позитивні зміни в Одесі та в усій Україні останніми роками відбулися, але…

Та повернімося до історії і до ствердженої нею правди. Тоді гімн не обмежували першим куплетом, далі теж співали – те, що чогось викинули з гімну наші сучасники. Не тільки про "бій кривавий", а й про "завзяття, працю щиру", про "волі піснь гучну", про те, зрештою, що "України слава встала поміж народами". Та головне – один із чільних атрибутів-символів Української держави тоді містив відчутно інші настанови, ніж канонічно-песимістичний стоїцизм: "Ще не вмерла…" А фахівці-психотерапевти, між іншим, наполягають: у текстах з аутотренінгу не повинні міститися заперечні твердження – тільки позитивні сигнали, тільки суцільне "так, і не інакше". Тож настанова "я не хворий" не спрацює, скільки її подумки не повторюй, а от "я здоровий" – здатна допомогти в мобілізації захисних сил організму. Схожим чином і з суспільством у цілому: те, що ми сьогодні маємо незалежну державу з міжнародно визнаними кордонами, здобутими у борні Визвольних змагань (а саме тоді і факт існування України, і її загальні межі ввійшли в обіг світової геополітики) – це не в останню чергу результат практичної дії героїчно-переможної духовної настанови, яку, на жаль, не зуміли належним чином підхопити ми самі ані 1991-го, ані 2004-го, ані 2014-го. А ті, хто 1917 року явочним шляхом змінив текст гімну, добре розуміли важливість саме такої настанови. Хто саме це був? За спогадами сучасників, ініціативу виявив Василь Ємець, бандурист-віртуоз, бандурний майстер, історик, письменник, вояк Армії УНР, творець і диригент Капели Кобзарів. Принаймні, його музичний колектив одним із перших, якщо не першим заспівав "Вже воскресла Україна" – і далі з відповідними змінами.

Ось так. Українська революція, Визвольні змагання та – безумовно! – те Відродження, яке у 1930-х стало "розстріляним", - все це надихалося не присмерковим стоїцизмом "Ще не вмерла…", а опроміненим ранковим сонцем "Вже воскресла…" Це – якщо "високим стилем". А якщо говорити прагматично, то чи не час відновити перероблений і затверджений народом (а не комісією Верховної Ради з поетів-нардепів) під час Визвольних змагань оптимістично-стверджувальний національний гімн? Можливо, саме це стало б тією піщинкою, яка назавжди застопорила б механізм державних поразок і почала би знімати з масової української психіки наліт фатального песимізму?