"Диво на Віслі": як поляки та українці врятували Європу від більшовицької чуми

15 серпня 2023 року у Варшаві відбувся найбільший військовий парад за останні три десятиліття. Винищувачі F-16, літаки FA-50 та Eurofighter Typhoon, вертольоти Black Hawk і AW101, танки Abrams і K2, СЗО HIMARS, 2000 солдатів – пролетіли, проїхали та пройшли вздовж набережної Вісли на військовому параді з нагоди Дня Війська Польського.

Дата обрана не випадково. У цей день 1920 року перші частини польської 21-ї гірської дивізії форсували річку Вепр (пол. Wieprz) біля м. Коцьк (Польща). Так розпочався контрнаступ об’єднаних польсько-українських сил, у результаті якого більшовики були розгромлені, а "пожежа світової революції" ліквідована.

Тоді, 103 роки тому, саме військові з’єднання УНР допомогли полякам відстояти свою незалежність. Сьогодні вже Польща допомагає нам боротися з московитською навалою.

Напередодні

21 квітня 1920 року відбулося підписання українсько-польського союзу проти більшовиків, який іноді ще називають "пакт Пілсудського – Петлюри".

Насправді свої підписи під договором поставили з українського боку міністр закордонних справ Андрій Лівицький (у 1926-1954 роках – президент УНР в екзилі), а з польського – заступник міністра закордонних справ Ян Домбський.

Угодою передбачалося, що офіційна Варшава визнає незалежність України, а єдиною законною владою є Уряд УНР на чолі із Симоном Петлюрою. Крім цього, Польща зобов’язувалася надати військову допомогу, аби звільнити українські території від більшовиків. В обмін на це до Польщі мала відійти Галичина та п'ять повітів Волині, які на той момент вже перебували під контролем польських військ.

Хоча територіальні поступки з боку Петлюри багато хто тоді таврував як зраду, вже за кілька тижнів військовий союз приніс свої плоди. 26 квітня від більшовиків звільнили Житомир та Коростень, 29 – Вінницю та Жмеринку. 7 травня об’єднані війська увійшли в Київ і вже за два дні – 9 травня 1920 року з нагоди звільнення столиці України на Хрещатику відбувся спільний україно-польський парад перемоги.

Ще кілька днів після параду тривали бої на лівому березі Києва, в результаті яких більшовики змушені були відступити з-під Броварів.

Вищезазначена угода значно посилила стратегічні позиції Польщі. Україна ставала, так би мовити, буферною зоною між більшовицькою Росією та Польською Республікою. Дехто вважає, що Пілсудський бачив українські території як частину майбутньої федерації, хоча насправді в його заявах це слово ніколи не лунало. Ба більше, він неодноразово підкреслював, що зацікавлений у самостійній Україні. Так, в інтерв’ю газеті Daily News він прямо заявив, що вважає свої дії експериментом: "…Даю тепер українцям можливості. Якщо їм вдасться, то вдасться, не досягнуть успіху, тo не матимуть його. Є два способи навчити людей плавати. Я віддаю перевагу киданню їх у глибоку воду. Це власне роблю з українцями".

На жаль, 10 червня 1920 року польські війська залишають Київ, і вже 12 червня його знову займають червоноармійці. Розпочався більшовицький контрнаступ.

Як поляки та українці зупинили більшовицьку "світову революцію"

У наказі більшовицького командувача Михайла Тухачевського військам Західного фронту №1423 від 2 липня 1920 року є такі слова:

"На западе решаются судьбы мировой революции. Через труп белой Польши лежит путь к мировому пожару. На штыках понесём счастье и мир трудящемуся человечеству".

Це не просто лозунг. Більшовики дійсно намагалися роздути "багаття світової революції", і саме Польща мала стати "бікфордовим шнуром" до вибуху ідей марксизму-ленінізму в Європі.

Як бачите, не забули і про українців. Але повернемося до театру воєнних дій.

Стрімкий контрнаступ більшовицької армії був дуже успішний. Чисельність польсько-українських військ та червоноармійців була співставною, проте перевага в кавалерії була на боці останніх. І саме це зіграло на певному етапі вирішальну роль.

7 червня 1-ша Кінна армія Будьонного прорвала оборону польських військ і за два дні зайняла Житомир та Бердичів. 12 червня більшовики увійшли в Київ, а вже на початку липня були на заході України. Опинившись перед реальною загрозою взяття Варшави, Польща змушена була звернутися до країн Антанти по допомогу. 11 липня 1920 року міністр закордонних справ Великої Британії лорд Джордж Керзон звернувся до народного комісара закордонних справ РСФРР Георгія Чичеріна із закликом підписати перемир'я з Польщею і навіть описав лінію розведення – так звану "лінію Керзона". Пропонувалось, що Червона армія зупиниться на лінії Гродно (Білорусь) – Брест (Білорусь) – Грубешів (Польща) – Рава-Руська – Перемишль (Польща). Крім цього, йшлося про скликання міжнародної конференції у Лондоні за участі представників РСФРР, Польщі, Литви, Латвії та Фінляндії.

Але радянський уряд відхилив ноту британського дипломата. Більшовицький контрнаступ на західні території сучасної України продовжився.

14 липня більшовики зайняли Луцьк та Сарни, Вільно (нині – Вільнюс, Литва), а напередодні – Мінськ (Білорусь).

15 липня 1920 року Галицьким революційним комітетом на частині західноукраїнських територій за особистою вказівкою Леніна була утворена Галицька соціалістична радянська республіка зі столицею в Тернополі.

Захоплені більшовиками території були настільки великими, що на певному етапі Лев Троцький навіть пропонував Леніну зупинитися на досягнутому, аби змогти їх контролювати. Проте той, захоплений ідеєю "світової революції" та впевнений у тому, що росіян у Польщі зустрінуть як визволителів, наказав йти на Варшаву.

Варшавська битва

На початку серпня командувач більшовицькими військами Михайло Тухачевський впевнено просувався на захід, розраховуючи форсувати Віслу в районі м. Плоцьк. У такий спосіб він хотів обійти польські війська і вдарити їх у тил.

Юзеф Пілсудський цей план розгадав і в ніч з 5 на 6 серпня наказав першочергово зупинити Червону армію біля Львова і на півночі від Варшави утримувати лівий берег Вісли для оборони столиці. В центрі на річці Вепр була сформована армія з п’яти дивізій, яка повинна була здійснити стратегічний маневр – вдарити у фланг та в тил армії Тухачевського, коли вона наблизиться до Варшави.

Слова на плакаті містяться в наказі керівника Революційної військової ради Лева Троцького, який червоноармійці отримали 14 серпня 1920 року. В день, коли їхня доля була вирішена.

Скориставшись неузгодженістю червоноармійців, генерал Владислав Сікорський розпочав польський контрнаступ. 14 серпня він покинув свої оборонні позиції та висунувся північніше від Варшави, де зіткнувся з радянською 15-ю армією. Попри шалений опір росіян, Сікорський продовжував атакувати аж до 17 серпня і ті змушені були відступити.

Пілсудський у цей час розпочав наступ своїми дивізіями в районі р. Вепр. Він вдарив у фланг радянської 16-й армії і відкинув її на 80 км за два дні. 18 серпня 3-тя радянська армія, яка опинилася під загрозою оточення, була змушена відступити. Рештки розбитих та розгублених більшовицьких армій також тікали із шаленою швидкістю: з 16 по 25 серпня головні частини 2-ї польської армії пройшли близько 320 км, а 4-та польська армія просувалася на 40 км на день! Спроба Тухачевського наприкінці вересня закріпитися на лінії Сейни – Гродно – Вовковиськ завершилася черговою поразкою. До початку жовтня польські війська відвоювали більшу частину втрачених території.

Успіх польських військ став можливий завдяки вдалим діям українських збройних формувань, які виконали надважливе завдання – затримали більшовиків біля Львова, на який наступала 1-ша кінна армія Будьонного – одна з найкращих у радянському війську. Саме біля Львова була сконцентрована основна частина чинної армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка. І саме ці солдати зупинили прорив Будьонного на Варшаву з півдня. Радянська армія так і не змогла захопити Львів, тому була передана до складу Західного фронту, яким командував Тухачевський і просувалася на Люблін (Польща). Її зупинили під Замостям (Польща) українсько-польські частини під командуванням генерала армії УНР Марка Безручка.

29 серпня Будьонний здійснив невдалу спробу штурму Замостя, яку повторив на наступний день – оточив Замостя та розпочав одночасний наступ з усіх боків. Захисники, яких було не більше 4000, героїчно протистояли червоноармійцям, чисельність яких була вчетверо більша. Після кількох невдалих спроб взяти місто армія Будьонного змушена була відійти до Володимир-Волинського, а згодом її взагалі перекинули на врангелівський фронт.

Ось так 103 роки тому поляки пліч-о-пліч з українцями зупинили московитську навалу і фактично врятували Європу від більшовицької чуми. Історія повторюється. Сьогодні ми також поруч, по одну сторону лінії фронту, проти того самого загарбника. І наше єднання в боротьбі за свою свободу та незалежність – шлях до нашої Перемоги.