Блог | Джаз, насилля та новоорлеанська магія

Назва/автор: Трамвай "Жадання" / Теннессі Вільямс

Відео дня

Театр: Театр ім. Лесі Українки

Режисер: Олена Щурська

Майже 80 років "Трамвай "Жадання" тривожить глядачів. Все тому, що він про нас - про людей, що не можуть не потурати порокам. А пороки породжують конфлікти. На сцені Театру ім. Лесі Українки режисерка Олена Щурська створює тісне комунальне пекло та використовує магію Вуду. Щоб після вистави ніхто не пішов байдужим.

"Як кожен дебютант, у роман він заклав усі пороки, які були йому відомі", - підколював молодих митців письменник Руїс Сафон. Для Теннессі Вільямса "Трамвай Жадання" була вже сьомою п’єсою. Але першою успішною, бо була зроблена за "порочною" схемою: домашнє насилля (зокрема, й над вагітною), пияцтво, азартні ігри, марнотратство, розбещення малолітніх, гомосексуалізм, самогубство, сексуальне насилля, безумство… Драма на драмі, травма за травмою. У п’єсі Вільямс намагається - ніби Босх на декоративній стільниці - замкнути коло із семи смертних гріхів. Знаходиться місце навіть для гріха лінощів - у вигляді щоденних гарячих ванн "від нервів".

Успіх "Трамвая "Жадання" – у щільності конфліктів. Проблеми наповзають друг на друга, накопичуються та множаться, і не можуть не закінчитись чимось вибуховим. Трагічним, та невідворотним.

З родового помістя у Міссісіпі колишня вчителька Бланш (Наталя Доля) переїжджає в тісну квартирку її сестри Стелли (Ольга Гришина) на околицю Нового Орлеану. В квартирці, лише умовно розподіленій на дві кімнати, Стелла живе зі своїм чоловіком, етнічним поляком Стенлі Ковальські (Олександр Валюк). Як зазначає Стенлі, в штаті Луїзіана діє "Кодекс Наполеона": все ще є власністю одного із подружжя – власність й іншого. І Стенлі хоче, щоб в Його квартирі, де п’ють Його віскі, жили за Його правилами. Та пихата мрійниця Бланш в ідеальний світ Стенлі ніяк не вписується, вона тут чужа. А ще Стенлі не подобається, що чужа змарнотратила родовий маєток "Мрія". Він був і Стеллиним, а від того й Стенліним.

В такій позиції конфлікти виникають на різних рівнях. На соціальному: між "американцем у першому поколінні" Стенлі Ковальські та правнучкою гугенотів, перших французьких поселенців Бланш. На етичному: між мріями про прекрасне вчительки англійської та вмінням її сестри пристосуватись до непридворних реалій. Навіть у підходах до жінок: між делікатними невдачами Мітча (Дмитро Савченко) та агресивними перемогами Стенлі. І, звісно, на філософському, надтекстуальному рівні: чи заслуговувала Бланш такої кари за показну цноту? Чому автор залишив Стенлі непокараним?

При правильній постановці ці або інші моральні питання повинні виникнути в глядача. Дякую режисеру Олені Щурській, в мене виникли. Але маю жадання зупинись не на них, а на особливостях постановки в Театрі ім. Лесі Українки.

У виставі вдало залучена камерність сцени. Сценографом Пилипом Ніродом тут створене маже клаустрофобічне відчуття тісноти, неможливості збігти від конфліктів. Недаремно під кінець основна оригінальна декорація - на кількох квадратних метрах два ліжка і ванна – трансформується у дибу. Те саме Сартрівське пекло, що створене іншими.

Звісно, тут не обійшлося і без суто новоорлеанської екзотики. Щоб глядач справно рукоплескав і писав про виставу схвальні відгуки, його з перших хвилин зачаровують магією Вуду. Інтерактиви з залом від Юніс - фантастичні. Тому від кожної появи Олени Червоненко, що й зіграла типову новоорлеанку, очікуєш чергового фокусу. Та й справжня відьма дурного не скаже, треба прислухатись.

Внаслідок екзальтованої поведінки героїв, їх життя на емоційній межі актори мають змогу не стримуватись у грі. Ольга Гришина ідеальна для ролі Стелли, що має єдиний шанс вижити поруч зі звіром – спати з ним. Окрім природної краси та виточеного у тренуваннях тіла в Гришиної ще є харизма, що дозволяє їй за акторською примхою розпалювати себе. І глядач вірить, що Ольга справді любить чоловіка, який перед нею на сцені: хоч мавра Отелло, хоч поляка Ковальські. На роль останнього Олександр Валюк теж підходить доволі вдало – тестостерону та чоловічої енергії в нього дійсно вистачить, щоб звабити навіть Гришину. А якби не ми, глядачі, то невідомо, щоб цей дикун зробив би з Бланш.

Особлива заслуга Наталі Долі, що втілила роль Бланш, щоб цей механізм суспільного катування справно спрацював. Її віктимність, готовність стати жертвою, майже жадання цього - стають тригером для всіх закладених, мов вибухівка, конфліктів п’єси. Така концентрація в одній особі мрійності, пихатості та брехливості не можуть не призвести до трагедії. Неминучої та невідворотної. І ця логічність та послідовність історії - роздратування героїнею і водночас співчуття їй - були б неможливі без акторського таланту Долі.

Постановка Олени Щурської підійде як для поціновувачів класичної п’єси, так і для тих, хто знайомиться з "Трамваєм "Жадання" вперше. І тим, і тим буде чим полоскотати нерви, й знайти привід погніватися та пожуритися разом з героями. Єдине, чого не знайдете в "Трамваї "Жадання" - світлої, оптимістичної кінцівки. Тут як у житті: все відбувається без втручання вселенської справедливості. Конфлікт на конфлікті, травма на травмі.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...