Єлизавета Скоропадська: впоратися з ностальгією дочці гетьмана України допомагали українські пісні та національні костюми

Дочка гетьмана Павла Скоропадського Єлизавета змушена була залишити батьківщину, коли їй не виповнилося ще й 20 років. Але все її життя було нерозривно пов'язане з Україною. Незважаючи на еміграцію, вона багато зробила для гетьманського руху та Спілки гетьманців-державників, продовжуючи справу свого батька – гетьмана всієї України Павла Скоропадського.

Відео дня

Саме робота, спогади, українські пісні та національний одяг допомагали їй впоратися з тугою за батьківщиною. 2024 року український бренд етнічного одягу Etnodim відтворив вишиванку Єлизавети Скоропадської, в якій вона була зображена на портреті, який вважався втраченим. Поки триває війна Росії проти України, полотно залишатиметься у Німеччині, де й було виявлено, а після перемоги повернеться додому.

Українське дитинство

Єлизавета Скоропадська, яку вдома називали просто Лілі, народилася 27 листопада 1899 року в Санкт-Петербурзі у козацькій родині Павла та Олександри Скоропадських, а своє ім'я отримала на честь тітки батька – Єлизавети Милорадович. Скоропадські володіли величезними маєтками в Україні – на Полтавщині та Чернігівщині, де Єлизавета провела своє дитинство. Вона здобула хорошу домашню освіту, потім вступила в класичну жіночу гімназію, де чудово встигала з усіх предметів. У вільний час дівчинка захоплювалась ліпленням з глини, за народною традицією, під спів українських народних пісень, майструючи з неї коней та свистульки, – добре що в Глухівському районі, неподалік від села Подошки, де знаходився маєток батька, було родовище коалінової глини. З віком творіння Лілі ставали все більш і більш серйозними, тому після закінчення гімназії, вже в еміграції, в яку сім'я вимушено вирушила у 1918 році, Єлизавета вступила до Академії мистецтв у Берліні. Батько не заперечував проти захоплень доньки – Павло Петрович вважав, що людина незалежно від стану повинна мати професію, якою займатиметься: хтось – щоб заробити собі на хліб, а хтось – щоб не бути неробою.

Відомий у Європі скульптор

Здобувши професію скульптора, Єлизавета виконувала приватні замовлення, а впоравшись із ними, працювала для власного задоволення, створюючи скульптурні портрети своїх близьких – батька та сестри. Зараз ці роботи зберігаються у Швейцарії. Свого часу про її твори писала німецька, голландська та фінська преса: журналісти захоплювалися її талантом та майстерністю – у своїх скульптурах, які Єлизавета спочатку формувала з гіпсу, а потім відливала у бронзі, їй вдавалося, окрім портретної подібності, помітити та передати характер людини, яка служила їй натурником. На жаль, долю багатьох робіт Скоропадської сучасним мистецтвознавцям відстежити не вдалося – більша частина з них пропала під час Другої світової війни, решта зберігається у приватних європейських колекціях.

Секретар батька та керівник гетьманських організацій

У 30-х роках Єлизавета Павлівна, крім занять скульптурою, прийняла на себе обов'язки секретаря свого батька, українського Гетьмана Скоропадського, які виконувала разом із Сергієм Шеметом. Під час Голодомору вона працювала у комітеті з організації гуманітарної допомоги голодуючим українцям, яким керувала її мати Олександра Скоропадська. Єлизавета Павлівна не лише збирала кошти та закуповувала продукти для передачі в Україну, а й читала доповіді та лекції про те, що відбувається на її батьківщині, щоб привернути до цих трагічних подій увагу як європейських політиків, так і простих людей. Наприкінці 30-х років Єлизавета Павлівна керувала гетьманськими організаціями, які перебувають у окупованих нацистськими військами країнах Європи. Під час Другої світової війни Скоропадська відвідувала табори, в яких мешкали українці, вивезені на примусові роботи до Німеччини: дуже багатьох вона тоді врятувала від голодної смерті, допомогла їм з оформленням документів та домагалася для них покращення умов життя та пом'якшення режиму праці.

Зелена гілочка для гетьмана Скоропадського

Весною 1945 року сталася трагедія, від якої Єлизавета Павлівна так і не змогла остаточно оговтатися до кінця життя. Чим ближче радянська армія підходила до Берліна, тим небезпечніше для батька було залишатися в місті – радянська влада вважала Скоропадського своїм ворогом, якого б вона не пощадила. Було вирішено перебиратися на територію, що під протекторатом союзницьких військ – у дорозі гетьмана супроводжувала Єлизавета Павлівна. На залізничній станції вони потрапили під бомбардування, внаслідок якого сама Скоропадська практично не постраждала, а її батько гетьман Скоропадський був тяжко поранений. На тлі опіків у нього розвинулося сильне запалення, що спричинило його смерть. У ситуації наступу радянських військ, коли все довкола вибухало і горіло, проблемою стало все, що було необхідно для похорону. Єлизаветі Павлівні важко вдалося дістати труну – їй пропонували поховати гетьмана просто так, у савані. Відспівував Павла Павловича не православний, а греко-католицький священник, котрий до того ж погодився на це після довгих умовлянь. Не змогла Скоропадська знайти для свого батька і квітів – замість них їй довелося покласти у труну зламану на дереві зелену гілочку. Єлизавета Павлівна дуже тяжко пережила втрату – за її словами, Скоропадський був для неї не лише батьком, а й гетьманом – як для всіх українців, у якій країні світу вони не жили б. "Він уособлював для мене Велику Ідею, – писала вона через роки, – він підпорядкував їй все своє життя, більше того, він і жив заради неї".

Продовжувач справи Скоропадського

Після смерті отця Єлизавета Павлівна разом із матір'ю, сестрою Марією та братом Петром жила у ФРН, у баварському місті Оберстдорфі. Вона продовжувала справу батька, працювала в Спілці гетьманців-державників, за одного з керівників якого, українського дипломата Василя Кужима, 1949 року одружилася. Коли померла старша сестра Єлизавети, Марія за заповітом батька очолила гетьманський рух. 1963 року з її ініціативи було створено Східно-європейський дослідницький інститут ім. В'ячеслава Липинського, який вивчає діяльність гетьманського руху та української державно-дослідницької думки. Вона також багато зробила для своєї рідної Полтавщини – створила пов'язане із нею товариство "Українська громада". Вона також збирала кошти на відкриття в Європі українських шкіл, видання книг українською мовою, збирала національну – народну – бібліотеку. Багато часу Єлизавета Павлівна присвятила мемуарам про останні дні життя її батька гетьмана Скоропадського, вони були опубліковані 1952 року в журналі "Державна думка". Померла Єлизавета Павлівна 16 лютого 1976 року в Оберстдорфі, їй було 76 років.