Голлівудський режисер Вадим Перельман: мою рідну країну, в якій живуть найкращі люди у світі, бомбардують брехливі й цинічні упирі та злодії

Вихідців з України в Голлівуді досить багато, але зазвичай ідеться про акторів, а от режисерів можна порахувати на пальцях однієї руки, та й то всі вони залишились у минулому. І Вадим Перельман у цьому сенсі – людина унікальна: будучи громадянином світу (він живе там, де працює, переїжджаючи з Америки до Європи і назад), не забуває і про країну, в якій народився.

Відео дня

У 2000-х роках режисера часто можна було зустріти на "Молодості", Київському та Одеському міжнародних кінофестивалях, де він був членом журі. Щойно розпочалася війна Росії проти України, Перельман одразу висловився на підтримку батьківщини. На своїй сторінці у Facebook він написав, що в нього немає слів: "Люта ненависть стоїть грудкою в горлі. Мою рідну країну, в якій живуть найкращі люди у світі, бомбардують брехливі й цинічні упирі та злодії. А їхні раби бурчать щось про іпотеки та про те, як страшно їм тепер їздити на курорти. Сором!"

Ранні роки у Києві

Вадим Перельман народився в Києві, у самому його центрі, у Жовтневій – нині Олександрівській – лікарні. Його батько Валерій Перельман був головним інженером Канівської гідроелектростанції. Будинок, у якому жила сім'я, розташований на розі вулиць Саксаганського та Червоноармійської (нині Велика Васильківська), вікна їхньої квартири на другому поверсі виходили на Національний – нині Олімпійський – стадіон. Згодом родина переїхала до комуналки на вулицю Горького, у наш час – Антоновича. У дитинстві хлопчик захоплювався живописом і хотів стати художником – про режисерську кар'єру він і не думав.

Із сіро-червоного – у кольоровий світ

Але доля розпорядилася інакше – їхнє життя перевернулося з ніг на голову. У 1972 році, коли Вадиму було 9 років, його батько загинув в автокатастрофі, а мати, залишившись без будь-якої допомоги та підтримки, всерйоз задумалася про еміграцію. Мати подала документи на виїзд, і через п'ять років їм нарешті вдалося вихати. Щоправда, перед цим через свій вибір вони пережили багато принижень: мати, як "зрадницю" батьківщини, звільнили з роботи, а самого Вадима виключили зі школи, тож шкодувати в рідному місті їм не було про що. А в Європі вони, за зізнанням самого Перельмана, із сіро-червоного Радянського Союзу потрапили в кольоровий світ.

З Італії до Канади

Першою країною на їхньому шляху стала Італія – вони оселилися неподалік Рима, в районі, який Вадим називає "бандитським": він боявся ходити ним після настання темряви, тому іноді спав у парку на лавці. Італійської Вадим не знав, тож працював там, де можна було обійтися без мови – заправляв машини на бензоколонці, мив посуд у кафе, продавав квіти, збирав м'ячі на полі для гольфу, працював барменом. Отримані невеликі гонорари він розмінював на дрібні купюри, щоб його кишені були набиті грошима. У вільний час Вадим багато займався, що дозволило йому після переїзду до Канади, до якої вони з матір'ю добиралися два (!) роки, вступити до престижного Університету Альберти на курс "Історія кіно" – така спеціалізація видалася йому найлегшою з усіх наявних.

Початок режисерської кар'єри

Режисурою Перельман зацікавився випадково, побачивши документальний "фільм про фільм", присвячений зйомкам "Скрипаля на даху" режисера Нормана Джонсона за твором Шолом-Алейхема. Знімальний процес видався Вадиму вкрай цікавим. До цього він не знав, що таке кінематограф – читав книги: кіно "захлинуло" його, як хвиля, і він вирішив спробувати себе як режисер. Профільну освіту Перельман здобув у кіношколі Університету Райєрсона, а свою режисерську кар'єру розпочав із рекламних роликів та музичних кліпів.

Вражаючий дебют

Перша знята Перельманом стрічка – "Будинок із піску та туману" за мотивами роману американського письменника Андре Дюбю, – розповідає про іранську сім'ю, яка емігрувала до США, дозволила говорити про нього як серйозного режисера. Картина була номінована одразу на три "Оскари" – "За найкращу чоловічу роль" (британський актор Бен Кінгслі), "За найкращу роль другого плану" та "За найкращу музику", а таким "урожаєм" може похвалитися рідкісний дебютант. Незважаючи на те, що критики назвали картину "антиголлівудською", він заслужив на повагу колег. За словами Перельмана, у Голлівуді є лише два шляхи стати знаменитим: зняти фільм, який сподобається критикам, або заробити хороші гроші самому – Перельману вдалося як перше, так і друге. Хорошу оцінку своєї роботи режисер отримав від самого Стівена Спілберга, котрий сказав, що таке кіно міг зняти лише справжній режисер.

Два роки життя на фільм з Умою Турман

Ще через чотири роки Перельман зняв свою наступну картину – "Все життя перед очима" (в українському прокаті вона називалася "Миті життя"), головну роль у якій зіграла Ума Турман. За словами режисера, ця картина коштувала йому два роки життя. Унікальність картини полягає в тому, що над натурними зйомками в штаті Коннектикут працювали одразу два оператори. Другому Перельман дав завдання відзняти яскравий відеоряд: квітів, бджіл, птахів, черв'яків. Режисер дуже шкодував, що більшість цих кадрів у остаточну версію фільму не увійшли, а 95 відсотків кольорів у картині – штучні.

Одеса – фестивальне місто

Журналісти часто питають Перельмана, що він думає про українське кіно – і особливо про те, як його відродити. Режисер не раз висловлював думку про українські кінофестивалі – найбільше йому подобався Одеський міжнародний, який він порівнював із Каннським. Значно це, на його погляд, пов'язане з розташуванням Одеси: місто біля моря з його курортами, пляжами, ресторанами та нічними клубами якнайкраще підходить для міжнародного кінофоруму. Головне при цьому не зводити його програму до одного жанру і не змішувати фестиваль із кіноринком. Можливо, після перемоги фестиваль в Одесі вдасться відродити та перетворити на такий форум, яким його бачить Перельман.

У Голлівуді кіно знімають "бухгалтери"

Щодо Голлівуду, то, на думку Перельмана, який знає його зсередини, сьогодні кіно в ньому знімають "бухгалтери": ніхто не працює "за велінням душі", а можливість успіху чи неуспіху тієї чи іншої стрічки прораховують "комітети", схожі на худради радянського часу, та фокус-групи. Саме ці люди вирішують, що потрібно зробити, щоб на прокаті фільму можна було добре заробити. "Останніми з могікан" – режисерами, які ще пручаються становищу речей, що склався, Перельман називає Стівена Спілберга, Мартіна Скорсезе, Крістофера Нолана, Роберта Ендерса і Майкла Бея.