Художник-примітивіст Никифор Криницький (Єпіфаній Дровняк): "дивний геній" з України
Протягом життя лемківський художник Никифор Дровняк написав понад 40 (!) тисяч картин, які здебільшого не продавав, а обмінював на їжу, одяг, дах. Ті, кому він віддавав свої роботи, не розуміли їхньої цінності, ба більше, вважали їх "мазнею" і в кращому разі засовували кудись за шафу, а в гіршому – викидали. Художник намагався опанувати більш практичні та корисні – з погляду оточення – професії, наприклад, намагався працювати перукарем, але в нього нічого не вийшло.
Свої перші картини він писав найдешевшими фарбами на папері, який йому вдавалося відшукати в кошиках для сміття готелю, в якому працювала його мати, – розірваних рахунках, обгортках, цигаркових пачках. У його біографії безліч білих плям, а з ім'ям та прізвищем і зовсім виникла плутанина. Свій перший документ – паспорт – він одержав незадовго до смерті, у 60-х роках минулого століття, на ім'я Никифора – так він сам себе називав – Криницького, за місцем його народження. Під цим ім'ям його і поховали, і лише через деякий час з'ясувалося, що місцевий дурник Криницький і всесвітнього відомий художник-примітивіст Єпіфаній Дровняк – та сама людина.
Син покоївки та художника
Никифор (ім'я при народженні Єпіфаній) Дровняк народився 21 травня 1895 року в лемківському містечку Криниця Новосандецького повіту Малопольського воєводства Польщі. У німій від народження матері хлопчика не було ні роботи, ні даху над головою. У пошуках шматка хліба вона з сином постійно переїжджала з місця на місце, хапаючись за будь-яку поденщину – прала, шкрябала і мила підлогу в чужих будинках, прислуговувала в готелі. Батька Никифор не знав – мати виховувала його сама, хоч і ширились чутки про те, що ним міг бути один із відомих польських художників, але вони ніким і нічим не підтверджувалися. Хтось із сучасників припускав, що це відомий польський художник Олександр Гуримський, інші – що його особистість зашифрована буквою "Т". Дослідники творчості Дровняка вважають, що так люди, що оточували Никифора, намагалися пояснити його дар генетичною схильністю, інакше яким чином у простої, неосвіченої жінки міг народитися справжній геній!
Круглий сирота
Мати Никифора померла під час Першої світової вони, і хлопець, який зовсім не вмів спілкуватися з оточенням (він настільки погано говорив, що його ніхто не розумів), став круглим сиротою. Місцеві жителі вважали його за міського божевільного і ставилися відповідно – ображали, насміхалися. На той час у його долю втрутилися краківські художники, які відправили юнака до свого міста вчитися живопису. Про те, що там сталося, нічого невідомо – ніхто Никифором на той час не цікавився і ні про що його не розпитувати, але за два роки він повернувся до Криниці.
Про що свідчать перші роботи
Найраніші з малюнків Дровняка, що дійшли до нашого часу, датуються кінцем 1910 – початком 1920-х років. Це не закінчені роботи, а ескізи, які, проте, дають уявлення про те, наскільки вимогливо митець ставився до своїх робіт – багато олівцевих ліній затерті, а поверху нанесені нові – як йому здавалося, точніші. З властивою йому завзятістю Дровняк навчався мистецтва живопису сам, без вчителів та підручників, осягаючи правила на власному досвіді.
Перше визнання
Поціновувачі живопису дізналися про талант Дровняка завдяки молодому львівському художнику Роману Турину, сім'я якого володіла нерухомістю у Криниці, тому часто там бував. Вражений роботами скромного самоучки, він відібрав кілька десятків малюнків, щоб показати знайомим художникам у Парижі. На виставці, що пройшла у французькій столиці, картини Никифора справили справжній фурор – ними захоплювалися і колеги-живописці, і критики, і публіка. Художник і критик Єжи Вольф у своїй присвяченій творчості Дровняка статті захоплювався вмінням польського самоучка поєднувати кольори, які досі вважалися непоєднуваними – наприклад, розміщувати фіолетові будинки на вулицях під рожевими небесами. Рецензія Вольфа, видрукувана в художньому журналі Arkady у 1938 році, вважається першою професійною оцінкою творчості художника.
Писав картини, щоб заробити на їжу
Для Дровняка оцінка Вольфа була дуже важливою, оскільки закріпила за ним статус професійного художника, про який він мріяв. Спосіб життя, який він вів, завжди був дуже скромним. Вранці Никифор виходив із дому, заходив до однієї з місцевих мешканок, щоб випити склянку парного козячого молока, і вирушав на роботу. Етюдник і фарби Дровняк розкладав просто посеред центральної вулиці Криниці і занурювався в творчість. Якщо протягом дня починався дощ, він чекав у найближчому храмі, а потім повертався назад. Написані картини він виставляв одразу, поряд з табличкою, на якій якась добра душа на його прохання – сам художник не вмів складати слова в речення – написала, що їх може купити будь-хто – так він матеріально підтримає художника, у якого немає грошей на їжу. Через якийсь час компанію йому став складати собака – його єдиний справжній друг.
За спогадами сучасників, Никифор любив блукати околицями, при цьому надовго застигав, вдивляючись у краєвид, що зачаровував його. Часом він вирушав у "далеку подорож" – зайцем сідав у поїзд і проїжджав кілька станцій, захоплено дивлячись у вікно, а потім так само повертався назад. Іноді йому вдавалося продати пасажирам свою картину, і тоді радості Никифора не було межі, адже це означало, що кілька днів йому не доведеться думати про те, що поїсти.
Друга хвиля слави
Художник, який був, як сказали б зараз, особливою людиною, ніколи не мріяв про славу, але вона не оминула його. По-справжньому знаменитим Дровняк став після Другої світової війни, коли його – вдруге в житті художника – відкрили для світу. Це зробив мистецтвознавець та художник Анджей Банах, який став щирим другом живописця. Саме він організував виставки Никифора у Європі та Ізраїлі, а потім написав кілька присвячених йому монографій. Творчістю Дровняка захопилися тоді багато відомих живописців, які приїжджали до Криниці, щоб познайомитися з ним ближче: ним захоплювалися, присвячували йому вірші та пісні. Його картини почали добре продаватися, не можна сказати, що він розбагатів, але зміг, якби захотів, дозволити собі набагато більше, ніж раніше. Але Никифор начебто не помічав того, що став цілком заможною людиною – на його скромному способі життя це не позначилося. Єдину розкіш, яку він собі дозволив, – це купівля кількох радіоприймачів, яких він любив слухати, вмикаючи їх одночасно. А ще він почав їздити в далекі – принаймні порівняно з колишніми – подорожі: міг, наприклад, вирушити до Варшави до ще одного свого друга, етнолога Олександра Яцковського. Іноді Дровняка в таких поїздках затримувала поліція, яка не могла проігнорувати дива його поведінки, до того ж у нього не було документів. Після одного з таких випадків йому видали довідку, в якій було написано, що власник цього документа – художник, який мешкає у Криниці. Найдальшою поїздкою Никифора стала Болгарія, де він не тільки відпочивав, а й лікувався.
Небезпечні фарби
З улюбленого містечка Дровняка вивезли у 1947 році під час операції "Вісла", переселивши ближче до моря, до Щецина, але він втік звідти й повернувся додому. У будь-якій іншій ситуації – як і в інших краєвидах – він, через свої ментальні особливості, почувався самотньо. Життя одного із найзнаменитіших художників-примітивістів обірвав туберкульоз, від якого його завзято лікували друзі – Банах із дружиною та молодий художник Маріан Влосинський, який став його опікуном. Але з лікарні Никифор втікав додому – щоб жити та малювати у звичній обстановці. Вже після смерті художника вдалося розгадати таємницю яскравості фарб на його картинах: виявилося, що Дровняк змочував пензель слиною. Багато власників його картин, боячись заразитися туберкульозом, знищили їх…