Відео дня
Любомир Романків: український вчений-винахідник, без якого не було б Apple
Українець Любомир Романків – винахідник світового масштабу, він народився в Україні, навчався в Канаді та зробив блискучу кар'єру в США, ставши провідним спеціалістом компанії IBM. Мабуть, найвідоміший його винахід – тонкоплівкова магнітна головка для запису інформації, що уможливило появу жорстких дисків і, як наслідок, персональних комп'ютерів взагалі та Apple зокрема – перший такий екземпляр Стів Возняк зібрав у своєму гаражі.
Всього ж на рахунку Романківа – близько 180 винаходів, майже 90 з яких запатентовано. Сьогодні їх вивчають у провідних університетах світу, а портрет Романківа висить у Залі національної слави США поряд із портретом Стіва Джобса, він став другим після Ігоря Сікорського в історії українцем, удостоєним такої честі. В інтерв'ю пан Любомир неодноразово говорив, що, незважаючи на американське та канадське громадянство – він мав паспорти обох країн – у душі він завжди був і залишався українцем. Любомира Романківа не стало 28 червня 2024 року, видатний учений та винахідник помер на 93-му році життя.
Втеча від радянської влади
Любомир Романків народився у Жовкві Львівської області. Сім'я жила в будинку XIX століття з товстими стінами та величезними вікнами, який батько Любомира, відомий у місті адвокат та голова місцевого товариства "Просвіта", купив ще на початку 20-х років. Кінець щасливому дитинству настав у 1939 році, коли Західна Україна була приєднана до Радянського Союзу. Напередодні входу до міста більшовиків до мерії надійшов список жителів Жовкви, які підлягали розстрілу – у ньому значився і батько Любомира. Друзі встигли попередити його про небезпеку та допомогли тієї ж ночі виїхати до Львова, звідки йшли до Європи потяги з українцями, які втекли від радянської влади. Наступного дня тим самим шляхом вивезли за кордон самого Любомира, його матір та сестру, хлопчику на той момент було 9 років – достатній вік для того, щоб асоціювати себе з країною, в якій народився, її мовою та культурою. Родина Романківих залишила у Жовкві все, взявши лише найнеобхідніші речі та документи. Батьки були впевнені, що мине кілька місяців, все влаштується, і вони повернуться назад, а виявилося, що вони їхали назавжди.
Заслання чи розстріл
Першою країною на шляху родини Романківих стала Словаччина, але невдовзі радянські війська прийшли і туди, а потім підійшли і до місця наступного притулку – Відня. Довелося бігти далі на захід – у горах біля Зальцбурга у таборі для біженців вони дочекалися закінчення Другої світової війни. Місцевість, в якій вони перебували, контролювали американські війська, але за домовленістю з Радянським Союзом місцева адміністрація мала вислати всіх, хто прибув із радянських територій, назад – нібито для відновлення радянських міст. Згодом Любомир часто казав, що, якби він повернувся тоді в Україну, його в кращому разі очікувало б заслання, в гіршому – розстріл, і це не було перебільшенням – незабаром з'ясувалося, що потяги з біженцями відправляли до східних областей Союзу. Романківим вдалося уникнути насильницького повернення, і незабаром вони за допомогою Червоного Хреста на теплоході перебралися до своїх родичів до Канади.
Хімічна інженерія замість архітектури
На новому місці Любомир, який отримував непогану освіту в європейських таборах для біженців, де дітей навчали викладачі, що тікали від радянізації, пішов навчатися відразу у вищу школу. Він добре встигав з усіх предметів, але особливі успіхи демонстрував у точних науках – фізиці, хімії та математиці, які він знав на 12 балів. Ну, а оскільки Любомир також чудово малював, не дивно, що він мріяв про вступ до університету на факультет архітектури. Але його сім'я не могла дозволити собі платити за навчання сина, тому ще в школі йому доводилося працювати до пізньої ночі і без вихідних, щоб допомогти батькам – сім'я перебувала на межі виживання.
Майже рік Любомир служив на пошті, де дуже, до речі, знадобилося його знання англійської мови, щоб заробити на вступ до університету, також рив рови для трубопроводу на нафтопереробному заводі. Він втомлювався так, що в нього не було сил навіть повечеряти – прийшовши додому, він буквально падав у ліжко і відразу засинав, тому мріяв про вищу освіту ще й тому, що вона дозволила б йому ніколи більше не працювати фізично. Зрештою, накопичивши необхідну суму грошей, Романків вступив до університету канадської провінції Альберта, але оскільки архітектурного факультету там не було, він вибрав як професію хімічну інженерію, яка, за його словами, раніше використовувалася лише у створенні біжутерії, що й визначило все його подальше життя.
Щастя – це коли робота поряд із будинком
Найбільш перспективні компанії, в яких були потрібні інженери профілю Романківа, працювали у східних провінціях Канади, і тут все знову вперлося у фінанси – Любомир не мав грошей, щоб виїхати так далеко від дому. Тому він вступив на роботу до хімічної компанії в Едмонтоні, яку заснував його земляк – українець Володимир Мацків. Її робота полягала в тому, щоб – на відміну від інших таких підприємств – не випалювати, а розчиняти метал, перетворюючи його на руду, у ній Романків набув важливого для себе досвіду. Але найголовніше – робота розташовувалася в безпосередній близькості до будинку, і це дуже тішило Любомира.
IBM та головний винахід життя
Коли Романків вирішив здобути докторський ступінь, його готові були прийняти три відомі університети, але він обрав МГГ, а коли він після цього почав шукати роботу, за такого співробітника боролися одразу 16 компаній. Найкращі умови та можливості пропонувала сьогодні знаменита, а тоді ще мало кому відома IBM. Електронна індустрія в той час тільки зароджувалася, і Романків зрозумів, що знання, отримані ним у двох університетах, можуть стати в пригоді саме там, та й він, який мав різнобічні знання, був вигідним співробітником для IBM. Так вийшло, що цій компанії вчений присвятив все своє життя – 45 років: він почав там працювати 1962 року, а пішов на пенсію 2007-го.
Творці перших комп'ютерів у той час якраз вирішували питання про те, де зберігатиметься інформація, що міститься в них. Диски, що застосовувалися на той час, були величезними – метр у діаметрі, а коли вони оберталися – зі швидкістю 3 тисячі обертів на хвилину – за словами самого Романківа, здавалося, що тремтять не лише стіни, а й земля. Вчений почав працювати над тонкими магнітними плівками, на яких можна було б зберігати інформацію на диску, і в результаті його відкриття її обсяг збільшився до секстильйона даних на один квадратний дюйм. За словами самого Романківа, спочатку вони призначалися для великих комп'ютерів, але Стіву Возняку спала на думку ідея створити ПК. На питання, чому вчений не назвав головний винахід свого життя – плівкові магнітні головки – на свою честь, він скромно відповідав: "У світі електроніки всі речі кимось винайдені, але ніхто не додав своє ім'я до назви своєї знахідки. Мені здається, що людина применшує свою значущість, коли хоче назвати щось своїм ім'ям". Проте вчені часто називають плівкові голівки "головками Романківа".
Хотів бачити Україну великою державою
Любомир Романків часто приїжджав до України, поки у 2013 році через проблеми із серцем лікарі не заборонили йому трансатлантичні перельоти. Він мріяв бачити нашу країну сильною та незалежною від сусідів, вірив у її науково-винахідницький потенціал, наводячи приклад "Мрію", створену на заводі Антонова, перші в Союзі ракети Південмашу (навіть Америка зверталася в Україну за технологіями) та двигуни для літаків і вертольотів, що вироблялися на підприємстві "Мотор Січ". Романків наголошував на схильності українців до точних наук, яка в них набагато вища, ніж у тих же росіян, недарма ж велика кількість вчених, які вважаються російськими, мають українське походження. Радив державі "викуповувати" за кордоном талановитих українських студентів, як це роблять у Японії та Південній Кореї, пропонуючи їм надхмарні стипендії. Вважав, що треба навчати в середніх і особливо у вищих навчальних закладах не лише теорії, а й практики, приділяючи їй не менше, а можливо, і більше навчальних годин. А ще він закликав українців бути разом і не сваритись – лише тоді наша країна зможе стати по-справжньому великою.