Блог | Мандри "Щедрика": як український хіт заволодів світом

"Щедрик" — найвпізнаваніша пісня XX століття. Майже двадцять років автор працював над мелодією, зробивши п’ять аранжувань. Вперше щедрівка прозвучала у Києві в 1916 році. В Америці — 5 жовтня 1922 року в провідному концертному залі Нью-Йорка Карнеґі-хол. Згодом було зроблено переклад англійською, тож жителі "Великого яблука" знають наш "Щедрик" як "Колядку дзвонів". Відтоді його співають різними мовами в усіх куточках світу, пише Ірина Говоруха для huxley.media.

СІЧЕНЬ, КАПЕЛА, БІЛЬШОВИКИ

Ідея народилася спонтанно. 1 січня 1919 року в Молодому театрі, що на Прорізній, відбувся вечір на честь Миколи Вороного. Поета прийшли привітати шанувальники та уряд: Володимир Винниченко й Симон Петлюра. Лесь Курбас декламував вірші ювіляра, київський хор заспівав "Легенду" (слова М. Вороного, музика М. Леонтовича).

Головнокомандувач Петлюра зачудувався мелодією та вокалом. Він, як ніхто інший, усвідомлював вплив музики на душу людини, бо й сам талановито інтонував, диригував, грав на сцені. Наступного ранку викликав до себе Кирила Стеценка та диригента Олександра Кошиця й наказав за тиждень організувати капелу. "А то, — хитро усміхнувся, — розстріляю".

На вокальний ансамбль голова Директорії покладав великі надії. Він хотів, щоб той завітав у Францію, де мала стартувати Паризька мирна конференція, та допоміг дипломатам у перемовинах. На ту пору ніхто й гадки не мав про Україну. Про її мову, культуру, історію. Її не сприймали як самостійну одиницю, лише у складі Росії, але вона існувала. Мала чудернацьку лексику та сім відмінків, унікальні традиції й обряди (українці борщували, колядували, христосалися), Конституцію Пилипа Орлика, фортеці, печери, рушники, трембіти.

Тільки як у короткий термін пробитися крізь щільну російську пропаганду? Звісно, чуттєвою українською піснею. Цю високу петлюрівську ідею зрозуміли далеко не всі: не вірили, що заможна Антанта пройметься чужим болем, адже ситий голодному не товариш, та Симон Петлюра всім серцем покладався на музичну дипломатію. На свою "закордонну армію".

Справу довірили відомому київському диригенту Олександру Кошицю, який боготворив український репертуар. Він був автором оркестрового аранжування пісні "Ой у лузі червона калина", знав напам’ять десятки партитур, на концертах завжди відрізнявся піднесеним настроєм, а його хор за будь-яких обставин звучав дивовижно.

Кошиць із завданням впорався, але не за тиждень, а за два. Для цього в газетах розмістили оголошення, що розшукуються хороші вокалісти. Основними умовами були: видатний голос, добре знання нот, українська свідомість (слід мати посвідчення про працю на користь українського народу) та певний мінімум інтелігентності. Схвалювалося знання французької та англійської.

Отож почалися прослуховування. Як і планувалося, відібрали сто осіб, які б мали вирушити у зарубіжне турне. Серед них — сімдесят вісім хористів, два викладачі з вокалу, решта — діловоди, друкарка, кур’єри, сторож, завгосп. Поміж співаків знайшлося шість октавістів: басів-профундо, які могли брати надзвичайно низькі ноти. Вони забезпечували кожному твору глибину та вагомість. Хористів офіційно зарахували на роботу, а капела стала урядовою інституцією УНР. Одержала державну печатку, а на утримання — пристойні кошти.

До репертуару взяли українські народні пісні в аранжуванні відомих на той час інструменталістів. Скромний та тихий Микола Леонтович розгублено хитав головою: ніколи не вважав себе талановитим композитором. Коли його дружина Клавдія плакала від безвиході, втішав: "Не хвилюйся, ми будемо краще жити, бо врешті-решт стану композитором".

У той час його поза очі називали "українським Бахом", а зі сцени звучали "Дударик", "Ой з-за гори кам’яної", "Праля" та дивовижний "Щедрик", який він переробляв чотири рази і все одно залишався незадоволеним, тож взявся за п’яте аранжування. Як і раніше, вважав свої твори недоладними, не вартими паризької сцени, і партитури у генія забрали силоміць.

ПІСНЯ, ЩО МАЛО НЕ ЗАМЕРЗЛА В СНІГАХ

Тривожність у місті зростала. Напруження от-от могло досягти піку. Червона Армія під командуванням Антонова-Овсієнка вже зайняла Ніжин та Бровари. Ворожа навала невпинно підбиралася до Києва, на околицях вже заходилися у пунктирному ритмі гармати, й було ухвалено рішення про термінову евакуацію капели.

Першим виїхав диригент, як згадував, у темпі "алегро удірато". За ним — капелянти, але не всі. Наважилися на такий крок всього тридцять хористів, інші не змогли залишити найрідніших.

4 лютого (за день до окупації) на вокзалі зчинився апокаліпсис. Люди набивалися у глухі вагони без жодного натяку на паротяги і чекали, що вони дивним чином рушать з місця. В одного під пахвою валіза, у іншого — різьблена шкатулка та торшер. Якийсь дивак прибув на залізницю з вінтажною люстрою. Артисти тримали в руках вузлики з їжею та партитури. Ґвалт не вщухав. Тельбухате небо от-от мало вибухнути хуртовиною.

За кілька днів дісталися міста залізничників — Жмеринки, але вийти з вагону заськи: кучугури в людський зріст. Вузлики давно спорожніли, підкрадалася голоднеча. 11 лютого ледве рушили від станції Гречани, як о третій ночі загрузли в снігу. З вікон сичала віхола, пальці німіли, шкірою розповзлися пухирі кропив’янки, а до Кам’янця-Подільського залишалося сто кілометрів. Чотирнадцятого числа потяг зійшов з рейок і пасажирів пересадили у сани. Навкруги холоднеча, розвал, пороша. Цілі сувої крейдяного байдужого снігу. Навздогін — в мішках обіцяні гроші.

"Проклятуща" подорож (так називали мандрівку між собою) тривала два тижні. Згодом оселилися в готелі, де стояли убогі ліжка, тифозна канапа та миска для вмивання. Темпераментний та чутливий до будь-якої фальші диригент Олександр Кошиць вмить узявся до репетицій (чомусь не врахував, що втома та виснаження можуть згубно вплинути на голосові зв’язки) й ледве не знепритомнів від почутого.

Обурився, розлютився, бо подібного хорового дрантя ще не чув. Здавалося, виють дикі вовки, купа безголосих. Як вони зможуть повести різдвяну мелодію до раю? Повторити одну й ту ж фразу так, щоб кожна наступна звучала ще невагоміше та граційніше? Довелося знову оголошувати конкурс, вчити репертуар, основи французької мови та дипломатії.

Шити костюми, відкривати кредити. Коли розродився квітень, а сніги стекли у річки та моря, капела дала два концерти у Станіславі й попрямувала до Праги. Комендант щиро благословив артистів йти за піснею, тож нехай зачудується світ, почувши голос України.

ЛАВРОВИЙ ВІНОК ТА КОНИНА З ПАПРИКОЮ

У Прагу прибули на початку травня. Там зустріли сторожко, бо не чули про УНР, та ще й музиканти скидалися на обірванців. Всі як один в обносках та лахмітті. Кошиць у позиченому пальті, старечих черевиках без калош. Сорочка, колись біла, тепер невідомого кольору, від краватки одні мотузки. Рятувало те, що прибули вночі. Організатори просили найкращі зали, вели складні перемовини, й невдовзі в Національному театрі зарясніло від вишиванок, плахт, намист.

Почали з гімну "Ще не вмерла Україна", виконали чеський та словацькі гімни, вслід — "Ой у полі вітер виє", "Святій Варварі", "Гетьмани". Голоси лилися чисто, одухотворено. Мелодії змушували плакати, окрилюватися, журитися. Диригента навіть запідозрили в хитрощах.

Думали, за лаштункам ховає віолончель чи контрабас, оскільки звичайні людські голоси на подібне не здатні. Публіці сподобалось все, але найбільше — "Щедрик". Пісню кілька разів викликали на біс та слухали стоячи. Дивувалися, як можна було створити шедевр, маючи під рукою всього чотири ноти?

Опісля, витираючи спітніле чоло, Олександр Кошиць підморгнув хористам: "Ага, взяли чехів за чуба". Михайло Грушевський, який скептично ставився до цієї авантюри, написав: "Я не музикант і не уявляв собі, що наша пісня може робити таке сильне враження на чужинців. Визнаю, що така подорож нашого хору цілком себе оправдовує".

Пізніше у Празі в переповнених залах дали сім концертів, а диригентові одягнули на шию лавровий вінок. У пресі замерехтіло від слів: "Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу" та "Українці прийшли і перемогли".

В липні капела відвідала Австрію, яка тяжко оговтувалася після війни й іспанки. Вулицями вешталися біженці, колишні солдати, безхатьки. Не вистачало житла, їжі, води, а від ароматів конини та паприки підступала нудота. Незважаючи ні на що, на капелу чекав черговий тріумф. Відень, який споконвіку був розбещений музикою, відверто насолоджувався свіжими та молодими мелодіями, тож про Україну заговорили ще гучніше.

До Парижа дісталися лише у листопаді. До того часу всі мирні питання було вирішено, й Україну роздерли на шматки: Закарпаття подарували Чехословаччині, Галичину — Польщі, Буковину — Румунії, Наддніпрянщину — Росії. Виходить, капела спізнилася. Вона приїхала розповісти про країну, якої більше не існувало.

Подібне не зупинило Олександра Кошиця, і 6 листопада 1919 року у найбільшому концертному залі "Олімпія", що на Бульварі Капуцинок, урочисто зазвучав гімн Франції "Марсельєза", потім — "Ще не вмерла Україна", "Почаївська Божа мати" та "По опеньки ходила". Квитки коштували чимало: три франки на балконі та одинадцять у партері. Окрасою програми традиційно став "Щедрик".

Далі — Бельгія, Голландія, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія. Кругом овації, захват, фурор. Всюди російські емігранти намагалися освистати артистів, зірвати концерти. Вигукували з зали: "Сепаратисти!", але поліція швидко вгамовувала політичних засланців. Отож, світ визнавав українців як націю, але не поспішав надати хоч якусь допомогу.

У цей час Леонтович, який і гадки не мав про свій успіх, ледве зводив кінці з кінцями. Щоб уникнути червоного терору, вирушив пішки до Тульчина й клигав триста п’ятдесят кілометрів. Носив тоненьке пальтечко та шапку, яку зметикувала дружина зі старої ковдри. На руках — рукавиці на один палець, а на сірих штанях здоровецькі фіолетові латки.

Щовечора, незважаючи на собачий холод та пустий живіт, хукав на долоні та грав. Знову хукав і грав. І так без перестану. 23 січня 1921 року в Європі на черговому концерті глядачі натхненно вигукували: "Щедрик! Щедрик! Щедрик!" Вони не здогадувалися, що автор спостерігає за їхнім захватом вже з небес. Саме того дня російський чекіст застрелив Миколу Леонтовича.

"СПІВАЙ, ЩЕБЕТУШКО!"

Восени перед хористами постала процвітаюча Америка. Після того — Мексика, Уругвай, Бразилія, Канада, Куба. Де б не співали, скрізь щедрівка ставала родзинкою. Найбажанішою піснею. Переконливим хітом. Її переспівувало безліч колективів, перехожі скандували на вулиці, а слово "щедрик" хутко стало символом свята, щастя та Різдва.

Турне тривало п’ять з половиною років. За цей час капела дала понад шістсот концертів та отримала тисячу триста рецензій різними мовами. Брюссель аплодував стоячи, а бельгійська королева Єлизавета написала в книзі відгуків: "Мої симпатії на боці вашого народу".

Берлін називав пісню гашишем — найсолодшим наркотиком, в Англії "Щедрик" величали новорічною серенадою, у варшавських газетах Леонтовича охрестили "музичним Гомером". Президент Мексики Альваро Обрегон, який на війні втратив руку, вигукнув: "Вперше в житті шкодую, що у мене нема другої руки і я не можу вам аплодувати", а бразильський фахівець з літератури мовив крізь сльози: "Співай же, чарівна Україно, співай, щебетушко! Розсипай по світу пісні синів своїх — прийде час, коли настане весна, якої ти так чекаєш!"

Невдовзі співаки капели осіли на чужині. Їм не було куди повертатися. Олександр Кошиць доживав віку в Канаді, пропагуючи українську пісню. Писав у спогадах: "Бог допоміг мені встоятись, не згинати спини, і хоч нічого не маю, як і не мав, але в чужі руки не заглядав і до кінця життя докалатав на власному возі".

"Щедрик" отримав понад сотню аранжувань у різних стилях — рок, поп, джаз, кантрі — й зазвучав у багатьох стрічках та серіалах: у "Сімпсонах", "Гаррі Поттері", "Міцному горішку". Його виконували на роялі, органі, віолончелі, скрипці, сопілці, саксофоні й навіть калімбі — старовинному африканському інструменті. Він був, є і буде надалі символом найважливішого свята: Різдва. В основі мелодії, як і сто років тому, залишається чотири ноти.