"Мати американського авангарду" Мая Дерен: співала українські пісні та все життя мріяла побувати в Україні
Маю Дерен називають "матір'ю американського авангардного кіно" та українкою, яка змінила американський кінематограф, а її фільми кінознавець Йонас Мекас охрестив "святим Граалем кінематографа". Матеріали, які можуть розповісти про її життя – листи, особисті папери та фотографії, – зберігаються в залі "Жінки та експериментальне кіно" Музею сучасного мистецтва МоМА, тут же можна переглянути її найвідоміший фільм – "Полуденні мережі", а також інші стрічки авторства Дерен. У 1990 році цей – головний у її житті – фільм було внесено до реєстру бібліотеки США, що має культурне, історичне й естетичне значення, а у 2015 році він увійшов до топ-100 найзначніших фільмів США за версією ВПС. Ще кілька фільмів Маї перебувають у Центрі Жоржа Помпіду в Парижі. При цьому, коли говорять про українців у Голлівуді, про Дерен згадують рідко, і лише останнім часом історична справедливість щодо неї поступово почала відновлюватися. 2011 року кілька її фільмів показали на кінофестивалі "Молодість" у її рідному Києві.
Дочка акторки та психіатра з Києва
Мая Дерен – ім'я при народженні Елеонора Деренковська – народилася у Києві в єврейській родині 29 квітня 1917 року. Її мати, Марія Фідлер, була акторкою (саме вона назвала дочку на честь знаменитої Елеонори Дузе), батько Соломон Деренковський – відомим у місті психіатром. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, її батьки, які на той час остаточно усвідомили, що з комуністичним режимом їм не по дорозі, емігрували до США, де згодом змінили прізвище на Дерен. Спочатку вони оселилися в Огайо, де вчитися пішли одразу і дочка, і батько, якому, щоб мати можливість практикувати, потрібно було підтвердити свій лікарський диплом. Через чотири роки Дерени набули американського громадянства.
Бурхлива молодість і перший шлюб
Про кіно Дерен у дитинстві та юності не мріяла – після закінчення школи вона вступила до університету, де вивчала англійську літературу з ухилом у поетику та зовсім несподівано – антропологію. Про те, наскільки різносторонніми були її інтереси, свідчить і той факт, що в різний час вона працювала журналісткою, професійно займалася політологією, була особистим секретарем афроамериканської балерини, родоначальниці так званого чорного танцю Кетрін Данем, не уникнувши при цьому вірусних ідей того часу – соціалізму (водночас навіть входила в троцькістський гурток) і фемінізму. Дерен навіть вийшла заміж за соціаліста, емігранта з Росії Грегорі Бардейку, але поквапливий і необдуманий ранній шлюб (їй на той час було лише 18 років) довго не тривав.
Від поезії до режисури
Свою творчу кар'єру Дерен почала як поетеса, причому, за її словами, погана. Візуальні образи, які тіснилися в неї в голові, вона хотіла вдягнути у вербальні – слова, але те, що в результаті виходило, їй не подобалося. І одного разу, взявши до рук камеру та спробувавши з нею працювати, Дерен зрозуміла: це те, що їй потрібно. В одному з інтерв'ю вона зізналася, що в той момент відчула себе так, ніби після тривалої відсутності повернулася додому – це було саме те, чим вона хотіла займатися. Її мрію підтримав і допоміг втілити в життя другий чоловік, чеський кінорежисер Олександр Хаммід, який емігрував до США та попросив у цій країні політичного притулку. Він же вмовив її змінити ім'я, запропонувавши перетворити Елеонору на Маю – до того ж так звали матір Будди.
Тріумф "Полуденних мереж"
Дебютом Дерен як режисерки став фільм "Полуденні мережі", в якому вона зіграла головну роль; оператором був Олександр Хаммід. Основою сюжету картини, хронометраж якої всього 14 хвилин, були не події з життя героїні, а картини, що народжуються в її підсвідомості та є символами, які розгадують глядачі, причому кожен вільний бачити в них власний, зрозумілий тільки йому сенс. "Полуденні мережі" – стрічка, яка справляла сильне емоційне та психологічне враження на глядачів та журі Міжнародного Каннського кінофестивалю, удостоїлася його головного призу – "Золотої пальмової гілки", і стала точкою відліку, з якої почався розвиток американського кінематографічного сюрреалізму. Сама Дерен отримала негласний титул його родоначальниці чи "матері", як її називають з того часу. Саме її роботи надихали таких режисерів-сюрреалістів як Ален Рене, Інгмар Бергман та Девід Лінч. Важко уявити, що таку видатну кінороботу Дерен, яка зневажає комерційне кіно, розраховане на отримання величезних прибутків, створила всього за... 250 доларів – саме таким був бюджет картини.
Людина-оркестр
Після успіху "Полуденних мереж" Мая зі ще більшим ентузіазмом поринула в роботу. У цей період вона могла братися до зйомок кількох короткометражних картин одночасно, але, як тільки її захоплювала нова ідея, кидала розпочате, через що не всі її роботи було закінчено. При цьому її фільми ніяк не можна назвати одноманітними, а фантазія як режисера вражає – чого варті лише такі її знахідки, як танцююча кінокамера чи кіт у ролі головного героя. З Хаммідом вона до того часу вже розійшлася, тому робила все сама, як справжня "людина-оркестр": була одночасно сценаристом, режисером, оператором, монтувала та створювала спецефекти, експериментуючи з різними способами, а також вигадувала музику й танці.
Чаклунка вуду та гостя з майбутнього
Але Мая хотіла піти далі, тому 1946 року, ставши стипендіаткою Фонду Гуггенхайма – некомерційної організації, що підтримує сучасне мистецтво, Дерен вирушила на Гаїті, щоб вивчати ритуали культу вуду. Провівши на Карибах із невеликими перервами близько двох років, Мая зібрала велику кількість матеріалу на цікаву для неї тему. За свідченнями тих, кому вона показала зняте відео, служителі культу вуду дозволили їй зафіксувати свої таємні ритуали – особливо ті, в основу яких лягли танці. Повернувшись до США, Дерен написала книгу "Дивовижна танцювальна земля" і сама проводила обряди, що справляло незабутнє враження на тих, кому пощастило на них побувати. Згодом, уже після смерті Маї, її біографи подалися на Гаїті й зустрілися з тими, хто спілкувався з Дерен, – ці люди запевняли, що бачили, як у неї вселялися духи культу вуду. Її американські друзі розповідали, що в пориві гніву жінка могла підняти й кинути свідомо непідйомні для однієї людини предмети – наприклад, холодильник. А знайома Маї Марсія Фогель, яка померла у 2009 році, взагалі вважала, що та є… гостею з майбутнього, про що й розповіла в документальному фільмі "У дзеркалі Маї Дерен". Як доказ, що підтверджує її правоту, вона наводила зовнішній вигляд Маї, яка одягалася у вільні вишиті сорочки – як хіпі, хоча на дворі були не 60-ті, а 40-ві роки ХХ століття.
Україна та Японія
Дерен практично не пам'ятала своєї батьківщини, але за словами тих, хто її знав, – часто співала українських пісень і мріяла приїхати в Україну, але не встигла. Мая Дерен померла 13 жовтня 1961 року у віці 44 років. Причиною її смерті став інсульт – наслідок гіпертонії, яку Мая успадкувала від батька. Її прах – на виконання волі самої Дерен – було розвіяно на горі Фудзіяма в Японії, цією країною вона захопилася в останні роки життя – її відкрив для Маї третій чоловік, її уродженець, композитор Тейджі Іто.