Блог | Мавр на межі нервового зриву

Назва/автор: Отелло/В. Шекспір

Театр: Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки

Режисер: Давид Петросян

Здається, в українському культпросторі формується нова високолоба естетика "театру для тих, хто в темі". Її ознаки: гігантизм декорацій, які ось-ось поваляться на акторів, лицедійська ексцентрика на межі божевілля, ритуально-символічний грим та костюми, а в основі дійства -  класична п’єса. Вибачайте за цю іронію, але сам полюбляю такий театр. "Отелло" Давида Петросяна в Національному театрі ім. Лесі Українки – без іронії - як раз яскравий приклад сучасного високого театру. Тому і розбір буде відповідний.

Давайте відразу домовимось, коли в рецензії вам будуть колоти око мої зауваження, ви повернетесь до цього абзацу. Вочевидь, що Квентін Тарантіно знімає хороше кіно, а Давид Петросян ставить гарні вистави. Його "Снігову королеву" я вважаю кращим дитячим спектаклем з тих, що бачив, а "Кассандра" - одна з найсильніших інтерпретацій Лесі Українки. І я не хочу змагатись від абзацу до абзацу в компліментах дійсно добротному режисеру. Зазначу лише, що популярність Петросяна - на мою скоромну думку - відповідає його таланту. Тому, якщо вас приваблює естетика сучасного високого театру, яку я іронічно описав вище, - негайно беріть квитки на "Отелло", поки за ними не стала кількамісячна черга, як на той же петросянівський "Process" (за Кафкою).

Але… Ніщо так не спонукає відвідати виставу, як дві усні рецензії друзів в дусі: "пішли після першого акту". Дивно, що ми говорили про Шекспіра в постановці Петросяна. Здавалось, що може піти не так?

Виявилось, що іноді відчуття стилю суперечить зрозумілості історії. Автори так закохались у власні декорації у вигляді рваних вітрил, що не встигли відіграти прем’єру, а зменшена модель вже красується в музеї театру. На сцені ці вітрила дійсно помпезні, вражають та виглядають небезпечними для акторів. Але задля цих красот Петросян прожував – не можу підібрати більш адекватного дієслова – вступний акт шекспірівського першоджерела.

Шекспір розпочинає історію про "безумство мавра" з шастання венеціанськими вуличками. Саме на цих вуличках прапороносець Яго (Олександр Форманчук) розпочинає кампанію за лейтенантство. Саме на італійських вуличках будуть проголошені мотиви учасників п’єси. Але де знайти у вузьких провулках місце для величних рваних вітрил?

Тому дія на сцені розпочинається навіть не з Кіпру,  - як у Барда, - а на кораблі, що прямує до згаданої провінції. І це рокірування ставить глядача у досить некомфортну позицію: глядачеві пропонують зіставити текст Шекспіра з сучасною інтерпретацією. Та якщо глядач сподівається, що акторі самі розкажуть йому історію, - а замість цього йому пропонують звернутись до флешбеків зі шкільної програми, - не дивно, що є вірогідність спіймати бажання піти після антракту. Нагадаю, красота промови тут явно важливіша, ніж виразність історії.

Через що петросянівський переказ зазнав ще одного викривлення. Коли дивишся виставу, здається, що любов – головний двигун історії. Чесний, хоч і буйний вояка Отелло (Олександр Яцентюк) заслуговує повагу венеціанців та кохання благородної за походженням Дездемони (Ольга Голдис). Лейтенант Кассіо (Юрій Дяк) щиро хоче доброї долі закоханим. І лише прапороносець Яго заздрить взаємній пристрасті командира, а тому – за будь-яку ціну - готовий зруйнувати чуже щастя.

Шекспір з цією історією був більш черствим. Під впливом кохання діють в його п’єсі лише чорношкірий чужинець Отелло (саме в дикій нестриманості мавра основна фішка сюжету) і молода, наївна Дездемона, яка до останнього не вірить, що коханий зможе заподіяти їй шкоду. Ну й хіба що хтивий невдаха Родріго (Євген Лунченко), хоч і той не дотягує до фіналу.

Інші персонажі п’єси прагматичніші. Яго з перших рядків заявляє, що все, що ми почуємо, буде історією про його шлях до лейтенантства. До речі, саме за посаду лейтенанта Кассіо підтримав у таємному шлюбі Отелло та Дездемону. А коли Кассіо лишається посади, то просить Дездемону повернути дружній борг: замовити за нього слово в Отелло.

Уся фабула історії "Отелло" - це як другорядні персонажі плетуть павутиння інтриг, поки головні герої засліплені коханням та "зеленими ревнощами". Але в переказі Петросяна весь світ заздрить цій любові й намагається загасити її. А у Шекспіра світом правлять інтригани, які здаються добродіями.

Саме Яго - головний двигун шекспірівської історії. Прапороносець невдоволений власним місцем і хоче підвищення до лейтенанта. І для досягнення мети, відчувши слабкість власного начальника, діє під макіавеллівським гаслом: "Ціль виправдовує засоби!" Знаково, що у виставі руки Яго теж опиняться на хустинці, якою Отелло задушить Дездемону. Любов у цьому світі приречена. Навіть якщо вона буде найчистішою з можливих, завжди знайдеться якийсь Яго, що все споганить. І ми розуміємо цю всесвітню трагедію, адже кожен – хоч би раз – перекладав  власні любовні розчарування на третіх осіб. Фінальні овації в залі будуть щирі.

Шекспір зробив історію цинічнішою, але й повчальнішою. Менше довіряй пліткам. Перевіряй інформацію. Не йди, як дикий мавр, на поводу в емоцій. Та ця мудрість дається життям усіх центральних персонажів. В цьому сенсі Петросян навіть проявив великодушність: замість фірмової шекспірівської різанини у фіналі - суд.

Якщо залишити лише смаківщину, то мені - поціновувачу Шекспіра та нового "високого" театру - петросянівська інтерпретація "Отелло" сподобалась. Але я б не радив цю виставу всім та кожному. Мало того, щоб отримати найбільшу естетичну насолоду, краще пригадати, а як то було в Шекспіра. Бо адміністрація театру не несе відповідальності за зрозумілість історії. В "Отелло" від Національного театру ім. Л. Українки більше про почуття, емоції та кохання, якому б позаздрили навіть боги.