Соня Делоне – одна з піонерів абстрактного живопису, відома своєю участю в художньому русі орфізм (відгалуження кубізму), у творах якого яскраві та контрастні кольори розташовувалися поряд, стимулюючи відчуття руху в очах. Вона також була дуже успішною дизайнеркою текстилю та одягу, створювала у своїй паризькій студії елегантні сукні та яскраві тканини, що мали успіх. Джерелом натхнення для роботи над ними Делоне називала мальовничі та неповторні українські заходи сонця, квіти та костюми українських весіль, якими милувалася в дитинстві.
Як Сара Штерн стала Сонею Делоне-Терк
Соня Делоне – уроджена Сара Штерн – народилася 2 листопада за новим (14 листопада за старим) стилем 1885 року в Одесі. У неї було троє братів – два старші та один молодший. Незабаром батьки переїхали до Кременчуцького повіту, де її батько служив керуючим на заводі цвяхів. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, її взяв до себе багатий дядько Анрі Терк, який жив у Санкт-Петербурзі, й урешті-решт удочерив її – так вона стала Сонею Терк, через що біографи часто називають її Сонею Делоне-Терк. В Україну вона так більше не повернулася, але атмосферу, в якій там жила, не забувала ніколи, вважаючи її джерелом свого натхнення.
Соня Делоне, близько 1912 р.
Шлюб фіктивний та реальний
Дядько дав дівчинці чудову освіту: вона вивчала історію мистецтв, багато подорожувала, відвідувала художні музеї та вивчала мови – вона вільно говорила німецькою, англійською та французькою. Спочатку Соня поїхала до Німеччини, щоб вступити до художньої школи, а потім перебралася до Парижа, де стала студенткою Академії мистецтв. Щоб не повертатися до Російської імперії, Соня вийшла заміж за артдилера й галериста Вільгельма Уде. Ця людина відіграла важливу роль у житті художниці: вона виставляла свої роботи в його галереї, а також завдяки Уде завела корисні зв'язки в богемному середовищі – наприклад, познайомилася з Пабло Пікассо, Жоржем Браком, а також зі своїм майбутнім чоловіком, художником Робертом Делоне.
Соня Делоне у своїй майстерні, близько 1924 року.
Соня Делоне в квартирі Делоне, бульвар Малешерб, Париж, 1924 р.
Від ковдри до дизайну одягу
Соня і Роберт одружилися в 1910 році – після того, як наречена розлучилася з Уде. 1911 року в них народився син Шарль, якому вона, зібравши клаптики, сама пошила ковдру: її яскраві кольори були схожі на барви фольклорного українського текстилю – такі речі Соня у дитинстві бачила у будинках полтавських селян. Дитячу ковдру, яка зараз зберігається в колекції Національного музею сучасного мистецтва в Парижі, мистецтвознавці вважають раннім твором, що символізує відданість Делоне орфізму – Соня та Роберт часто використовували його у своїх картинах, щоб передати швидкий темп існування нового світу. Орфізм відіграв важливу роль у привабливості домашньої обстановки та одягу Делоне, які вона згодом перетворила на успішний комерційний бізнес. Спочатку Соня шила схожі на ковдру Шарля сукні – у них вона відвідувала бали у модному нічному клубі Bulher. Потім настала черга чоловіка Соні та близьких друзів сім'ї, поетів і художників, серед яких був і Луї Арагон: усі вони із задоволенням носили її творіння.
Дитяча ковдра в Музеї сучасного мистецтва (MAM) в Парижі.
Жилет і сукня за ескізами Соні Делоне.
Пальто за ескізами Соні Делоне.
Casa Sonia – як спосіб виживання
Коли почалася Перша світова війна, Соня та Роберт відпочивали в Іспанії. З метою безпеки вони вирішили не повертатися до Парижа й почали облаштовувати своє життя на Піренейському півострові – життя емігрантів, в якому головною для них була творчість, їх влаштовувало. Після революції, що відбулася в 1917 році, Соня залишилася без засобів для існування, які отримувала від свого дядька – вся його власність була націоналізована. Перед нею постало питання виживання, і вона заснувала майстерню, яку назвала Casa Sonia – пізніше перейменувавши її в Boutique Simultanee. У ній вона виробляла текстиль, сукні й товари для дому. Інтер'єри, які, завдяки Сергію Дягілєву, Делоне створювала для іспанської аристократії, мали великий успіх. У 20-ті роки, коли ситуація у Франції нормалізувалася, Делоне повернулися до Парижа – Соня відкрила магазин-майстерню і там.
Соня Делоне у своїй студії.
Соня Делоне. Фотографія. Франція. 1957.
Делоне стала популярною в той період, коли мода зазнавала серйозних змін. Перша світова війна зробила жінок активнішими, вони почали працювати, тому й одяг, який вони носили, мав відповідати моменту: суворе вбрання, що сковувало рухи, поступилося місцем речам комфортним, вільного крою. Великий внесок у створення образу нової жінки зіграли дизайнери того часу, найвідомішою з них була, звичайно ж, Коко Шанель, але й Соня Делоне зробила для його формування серйозний внесок.
Картина Tableau de bord французької художниці Соні Делоне в Музеї сучасного мистецтва (MAM) в Парижі.
Відвідувач дивиться на картину "Ритм" художниці Соні Делоне під час пресдня в Музеї сучасного мистецтва (MAM) 3 листопада 2014 року в Парижі, Франція.
"Тільки прокинувшись, Делоне говорять про живопис"
Але вважати Делоне виключно дизайнером було б великою помилкою – вона багато працювала як художниця, зокрема ілюстраторкою, поєднуючи літературу з образотворчим мистецтвом. Оформлений Сонею вірш друга сім'ї, поета-сюрреаліста Блеза Сандрара, зберігається у фондах британської галереї Tate Modern. Вона також створювала костюми для балетних постановок трупи Сергія Дягілєва та кінематографа, а у 1937 році вони з чоловіком створили масштабні фрески для павільйонів "Повітря" та "Залізниця" для Всесвітньої виставки в Парижі.
Надихалася українськими заходами сонця: Соня Делоне – художниця та дизайнерка, яка поряд із Коко Шанель створила образ нової жінки
Картина під назвою "Місто Париж" Роберта Делоне.
Картина під назвою "Оголена біля туалетного столика" Роберта Делоне.
Картина під назвою "Симфонія кольору" Роберта Делоне.
Делоне оточувала себе мистецтвом скрізь, де могла, прикрашаючи живописом усі поверхні, до яких могла дістатись: стіни, меблі, оббивку м'яких меблів, навіть двері в її квартирі були прикрашені розписом та віршами її друзів-поетів. У будинку Соні та Роберта Делоне часто бували найзнаменитіші поети, письменники, художники та музиканти того часу, а темою для спілкування було лише мистецтво. "Тільки прокинувшись, Делоне говорять про живопис", – говорив про них Гійом Аполлінер.
Коли почалася Друга світова війна – і німецькі війська захопили Францію, Делоне знову покинули Париж і вирушили на південь країни. Роберт Делоне помер у Монпельє 1941 року, і решту війни Соня провела з друзями сім'ї – художником, скульптором і поетом Жаном Арно та його дружиною Софі. Тоді їй, кревній єврейці, через небезпеку арешту доводилося часто переїжджати з місця на місце: щоб вижити, вона змушена була продавати картини – як свої, так і свого чоловіка Роберта.
Офіцер Ордену Почесного легіону
Роботи Соні Делоне зберігаються у колекціях Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку, Художнього музею Карнегі в Піттсбурзі та інших, а виставки її робіт проходили у Франції, Італії та Канаді. 1964 року Делоне стала першою жінкою-художницею, чия ретроспективна виставка відбулася в Луврі, а 1967 року на ще одній ретроспективі в Національному музеї сучасного мистецтва було представлено понад 200 її робіт.
Внесок Соні Делоне у французьке мистецтво та дизайн було визнано французьким урядом у 1975 році, коли вона була удостоєна звання офіцера Ордену Почесного легіону – найвищої нагороди, яка присуджується французьким громадянам. Соня працювала до останніх днів життя – у буквальному значенні цього слова: у 1976 році разом із французькою компанією Articurialона Делоне розробила колекцію текстилю, посуду та прикрас, натхненням для яких стали її ж роботи 20-х років. Тоді ж вона закінчила свою автобіографію, над якою працювала кілька років, назвавши її "Ми піднімаємось до Сонця".
Соня Делоне померла у Парижі 5 грудня 1979 року у віці 94 років – через 38 років по смерті чоловіка. Художниця заповідала поховати себе поряд із ним, для свого останнього образу вона обрала сукню, яку створив для неї Юбер де Живавши – в ній вона була присутня на прийомі на честь королеви Єлизавети II.
На думку мистецтвознавців, пристрасть Соні Делоне до кольору в дизайні та живописі має невпинну привабливість і буде забута нескоро. Її творіння продовжують демонструвати – і посмертно прославляти – на ретроспективах і виставках, поряд із роботами її чоловіка Роберта.