Відео дня
Блог | Ностальгія по Нью-Йорку
Нью-Йорк місто галасливе, сум'ятливе, але цікаве і чим далі, тим більше я сумую за ним. Цього літа приводів додалося: згадалося, що серед десятків заводів, на яких я працював наладчиком, був і нью-йоркський фенольний – ставив там якийсь аналізатор у лабораторії.
Ви скажете, що у Нью-Йорку немає такого заводу? Ну як же немає, коли я на ньому працював! Тож продовжу. Який саме аналізатор вже не пам'ятаю, чи мало чим я займався тоді: верстатами, роботами, атомними спектрометрами та хроматографами тощо, та ін. – на багатьох заводах і в багатьох лабораторіях. Роторний екскаватор навіть відновлював. Але той завод запам'ятав. Влітку там йшли жорстокі бої, він був опорним пунктом ЗСУ та КАБами його просто стерли з лиця землі. Разом із селищем. Як і більшість інших моїх заводів – разом із їхніми містами...
Ах, ці заводи, ці індустріальні пейзажі – я навіть знаходив у них певну красу, та й зараз зітхаю, згадуючи донецькі краї. Але повертатися не тягне – там війна та розруха.
Про своєрідність донецьких пейзажів та їх сприйняття можна судити за спогадами про ЯКХЗ. На Ясинівському коксохімі я ставив югославський вуглезавантажувальний вагон. Ці вагони все своє життя проводять в пекельних умовах, у поїздках по коксовій батареї, ось головний енергетик і потягнув мене нагору.
Звідти відкривався чудовий краєвид. За димними трубами сусіднього меткомбінату виднілися житлові квартали Макіївки, за ними вгадувалися заводські дими Донецька, а з іншого боку, за залізницею та чахлою, отруєною зеленню дач простягалися ниви та лісопосадки, сині терикони та темні шлакові відвали – до самого горизонту, на якому димили заводи чи то Горлівки, чи то Єнакієво. Пейзаж, однак, природа! Я залюбувався і прослухав частину пояснень:
— …але нещодавно дістав і поставив обсадні труби, товстостінні. Раніше за півроку все сипалося, а зараз – дивись!
І енергетик штовхнув ногою трубу, прокладену по огорожі. Та затріщала, хруснула - і секція огорожі обвалилася, повиснувши на кабелі! Енергетик задумливо глянув на неї і похитав головою. Його коментарі я наводити не буду, надто вже специфічна заводська термінологія.
Під нами в сотнях печей горіло вугілля, тисячі тон вугілля, душила спека, знизу тягло димом, повітря переливалося, спотворюючи форми предметів, та й чи було це повітря? Степовий вітер завмирав перед батареями, що гудять, гидливо задував у гирла печей і відлітав у пошуках ковили і простору. Так починалася моя робота у наладці.
Не можна не згадати і роботу машиніста цього вагона – я не раз забирався на коксову батарею, налагоджуючи автоматику. У кабіні стояв величезний мужик в одних сімейних ситцевих трусах, що з'їхали з спітнілого пуза, в гумових калошах і зі шваброю наперевіс. Змахнувши піт із замурзаного обличчя, він змахнув нею, як Посейдон тризубом, і прокричав щось погано чутне в шумі механізмів. Вагон задзвенів, рушив з місця, і почалося! Такого феєрверку рухів та дій, та ще й у такому темпі я ніколи не бачив. Важко підібрати аналогію. Найближче, звичайно, бойовий танець зулусів, а з класики хіба що балет "Спартак" чи половецькі танці у сольному варіанті. Такий собі монобалет!
Прийнявши вугілля (знаєте, як пилять його тони, що висипаються вам на голову?), треба під'їхати до потрібної печі, зняти люк і висипати в жерло. Люк із кабіни не видно, тому на вагоні приварюють стрілку, а до рейок мітку, їх треба поєднати. Закриваємо люк, знов на завантаження та до наступної печі. Оператор увесь час поспішав. І виявилося, що без швабри та калош нікуди. Вам потрібно натиснути кнопку та перекинути важіль, але кнопка в одному кутку кабіни, а важіль в іншому. Про що конструктор думав, чим? Ось і танцюй: ковзний крок у центр кабіни, рука тисне кнопку, балетний розворот, випад шваброю – і точне влучення в важіль!
Галоші не давали ковзати по металу підлоги, до того ж інше взуття недовго витримувало його високу температуру. І, боже мій, яка точність, який темп! Кожен рух плавно перетікав у наступний, все відпрацьовано до автоматизму. І так шість годин поспіль! Без перерв, перекурів та відвідувань туалету: шість годин половецьких танців при температурі понад п'ятдесят градусів не залишають в організмі зайвої води. Тому нічого з одягу, окрім трусів. У поті чола зароблятимете хліб свій насущний – сказав Господь, і він знав, що говорив.
Але це було давно, наприкінці 70-х, а нам настав час повернутися в сучасність. Її – таку моторошну – ми ніяк не могли передбачити, тим більше я вдячний дочці, яка дуже вчасно витягла нас із дружиною з Донецька до Америки. У Донбасі невдовзі спалахнула війна і триває вже десять років…
Тому всі давно знають, що таке КАБ – це коригована авіабомба, яка завдає ЗСУ та українським містам багато бід. Ну а про донбаський Нью-Йорк більшості стало відомо лише влітку цього року. Раніше він називався Новгородське, але у 2021 році йому повернули первісне ім'я. Це невелике селище у Торецькій міській громаді Бахмутського району Донецької області України.
У Бахмуті (Артемівську), до речі, я теж працював – на заводі шампанських вин! Теж ставив аналізатори у заводській лабораторії, про що писав у статті "Артемівські павичі" для сайту про Донецьк. На жаль, і це затишне місто, маю на увазі Бахмут, одне з найстаріших на Донбасі, знищено російськими інтервентами. Сайт же (справжня енциклопедія історії та життя Донецька) теж багато років не оновлюється, а його редактор став двічі біженцем: 2014-го він утік від загарбників із Донецька до Києва, а важкої весни 2022-го з Києва до Австрії.
Звичайно, Артемівський завод був кращий за нью-йоркський фенольний, який отруїв усе в окрузі, проте чогось я не врахував. Так, КАБи зараз на слуху, але чи ви знаєте, що таке фенольний завод? Ні, не знаєте ви цього і слава богу! Тому що фенол (раніше його називали карболовою кислотою, у просторіччі карболкою) токсичний. Простіше кажучи, це отрута, що викликає параліч дихання, і його виробництво теж отруйне. Жителі Донбасу знають це не з чуток, але звикли – див. вище, про ЯКХЗ.
Коксохімів на Донбасі безліч. І на всіх них застосовували допотопне і вкрай шкідливе для навколишнього середовища мокре коксогасіння, тобто заливали вагон з розпеченим коксом водоспадами води. При цьому в небо здіймаються тугі білі хмари, що велично пливуть над степом. Гарне видовище! Ось тільки складаються ці хмари з кислотних аерозолів і пливуть не лише над степом, а й над житловими кварталами. У Макіївці, наприклад, коксохім стоїть просто у центрі міста. Але фенольні заводи ще токсичніші, так що працював я в Новгородському без жодного задоволення і був радий скоріше забратися звідти.
Нью-Йорк вперше згадується у відомостях, зібраних у ході перепису, проведеного в Росії наприкінці 1850-х років, як село в Бахмутському повіті Катеринославської губернії. У ньому було 13 дворів, 85 душ обох статей та 1 завод. Про походження топоніму достовірних відомостей немає; за однією з версій, назва могла бути спочатку німецькою: Neu Jork від міста Йорк у Нижній Саксонії. 1941 року німці меноніти, що переселилися сюди 1892 року зі знаменитого острова Хортиця (які історичні переплетення!), були депортовані в Амурську область, де організували однойменне поселення.
Назва Нью-Йорк протрималася до жовтня 1951 року, коли містечко було перейменовано на селище міського типу Новгородське. У селищі розташовані цей Дзержинський фенольний завод і залізнична станція Фенольна на лінії Костянтинівка-Ясинувата, яку я часто проїжджав під час своїх відряджень.
Дзержинський... Це ім'я несе печатку смерті, недарма його носять багато заводів і міст, пов'язаних з хімією, в тому числі і з бойовими отруйними речовинами, як от Дзержинськ на Оці, що неподалік Нижнього Новгорода. Там уже наприкінці 20-х років за допомогою німецьких товаришів, які знали в цьому толк, було збудовано кілька заводів з виробництва іприту, зарину, зомана та іншої бойової хімії. Радянська влада – це, знаєте, не лише електрифікація, вона ніяк не могла обійтися без хімічної зброї.
У Дзержинську, хімічній столиці СРСР, я вивчав хроматографи, які потім ставив на Макіївському металургійному комбінаті, а нещодавно по тамтешньому заводі ім. Свердлова, на якому начиняють вибухівкою снаряди, міни та ракети, вдарили українські дрони. Хороша ціль! Оскільки не лише вибухівкою там начиняють боєприпаси – зареєстровано сотні випадків застосування Росією хімічної зброї у бойових діях. Боюся, що вона докотиться до газових камер…
Прошу вибачення за часті відволікання на ремінісценції. Вони не зайві, бо допомагають розкрити властивий часу і місцю колорит, але настав час повернутися до основної теми.
2021 року Новгородському було повернуто історичну назву Нью-Йорк, а через півроку Росія напала на Україну. 3 липня 2024 року там почалися бої і у вересні його захопили. Точніше інтервенти захопили руїни селища, в якому до війни мешкало понад 10 тисяч людей. Гадаю, на цьому його історія закінчилася назавжди, та й на майбутнє Донбасу загалом дивлюсь песимістично, але не будемо про це.
Що ще додати? У Нью-Йорку я не лише бував, а й живав. Причому мешкав у найсимпатичніших районах: на Шіпсхедбеї та на Манхеттен-Біч, де й близько не пахне фенольними заводами. Мабуть, це були найкращі роки в житті, принаймні найспокійніші, якщо не рахувати урагану Сенді, який затопив нашу квартиру. І досі сумую по цьому величному місту.
Не можу сказати того ж про донецький Нью-Йорк, але все ж таки це Донбас, батьківщина. Та й шкода містечка, знищеного варварами. Ось така дуальна ностальгія. Тому коли я чую знамениту пісню Френка Сінатри, то згадую обидва NY, великий і малий. І зовсім не шкодую про відсутність заводів у великому. А ось про що все більше шкодую, то це про наш переїзд із Нью-Йорка до Флориди. Здається, це була помилка. Тріумф Трампа (Задорнов таки мав рацію) означає розкол країни, хаос і холодну громадянську війну з великою ймовірністю перерости в гарячу фазу. У такі часи краще жити у сильних ліберальних штатах. Ближче до Канади.
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...