"Мисливець за нацистами" Симон Візенталь: уродженець України, який присвятив життя відновленню історичної справедливості

Симона Візенталя називають найвідомішим після Ісуса Христа євреєм, "мисливцем за нацистами", "совістю людства" та "символом ХХ століття". Більшість свого життя ця людина витратила на відновлення історичної справедливості щодо злочинців, чиї злочини не мають строку давності. Будучи одним з небагатьох, хто зміг вижити в пеклі концентраційних таборів, він вважав, що боротьба з фашизмом не закінчена, поки живий хоча б один нацистський злочинець, і присвятив своє життя пошуку тих, кому вдалося уникнути відповідальності. За радянських часів у нашій країні про Візенталя було відомо мало – влада не могла пробачити йому негативного ставлення до комуністичної ідеології. Сьогодні історія життя "мисливця за нацистами" перестала бути табу, тож можна – і треба – згадати про цього видатного уродженця України.

Відео дня

Мрія про мирну професію

Симон Візенталь народився 31 грудня 1908 року в єврейській сім'ї, яка проживала у містечку Бучач, яке розташоване на території нинішньої Тернопільської області України (за часів його народження територіально належало до Австро-Угорщини). Робота батька – а Візенталь-старший продавав на гурт цукор – визначила долю сина. У дитинстві Симон любив гратися кубиками кускового цукру, з яких, як із частин конструктора, "будував" будинки – не дивно, що хлопчик, який ще й добре малював, мріяв стати архітектором. Але сталося це вже після Першої світової війни, під час якої, 1915 року, загинув батько Симона, а сім'я, покинувши свію домівку, змушена була втекти з рідних місць від воєнних дій.

Щоб здійснити свою мрію, Симон намагався вступити до Львівської політехніки, але не пройшов за квотою – для євреїв виділяли дуже мало місць. Тоді він вирушив до Праги, де – щоправда, з другого разу – вступив до технічного університету, після закінчення якого повернувся до Львова. Тут він не тільки влаштувався на роботу на завод, а й одружився з далекою родичкою Зигмунда Фрейда, красунею Цилею Мюллер. Можливо, він і прожив би життя добропорядного обивателя, але розпочалася Друга світова війна.

Пекло концентраційних таборів

1941 року Симона, його дружину та матір заарештували і відправили на примусові роботи до Янівського концентраційного табору, в який, крім євреїв, зганяли військовополонених та політв'язнів. У цьому першому протягом війни таборі життя Візенталю врятували його численні таланти, насамперед художній: він писав таблички зі знаками розпізнавання, малював агітаційні плакати. З Янівського табору його, розлучивши з дружиною, перевезли до Белжеця, потім до Плашува. На той час євреїв уже не тільки використовували на важких фізичних роботах, а й страчували – так загинула мати Візенталя, і він залишився сам.

За час війни Симон побував в Аушвіці, Гросс-Розені, Бухенвальді та Маутхаузені. 5 травня 1945 року до Австрії, де розміщувався цей табір, увійшли американські війська. До цього часу у в'язнів, що залишилися живими, не стало їжі – щоб не померти від голоду, вони рвали і їли траву. Коли на горизонті з'явився танк, багато хто з тих, хто оточував Симона, злякалися – вони боялися, що можуть повернутися нацисти. Але над бойовою машиною майорів американський прапор. Нацисти, що не встигли втекти, здалися в полон, а виснаженим в'язням запропонували залишитися в таборі, допоки вони хоч трохи зміцніють, або покинути його. Візенталь, незважаючи на крайню слабкість – у момент звільнення він, дорослий чоловік, важив лише 45 кілограмів, – вирішив піти: він сподівався, що його дружина жива і хотів її відшукати. На щастя, Циля вижила, ось інші члени їхньої родини – батьки, брати та сестри, всього 89 осіб, – загинули в пеклі Голокосту.

1100 покараних злочинців

Трибунал у Нюрнберзі, який зібрали союзники, засудив нацизм взагалі й воєнних злочинців, серед них і високопоставлених, зокрема. Проте багатьох упустив: хтось покінчив життя самогубством, комусь вдалося втекти. На результатах Нюрнберзького процесу світ пропонував поставити крапку, але Візенталь, що пройшов крізь пекло концтаборів, був із цим категорично не згоден. Він заперечував ідею колективної відповідальності німецького народу, вважаючи, що кожен воєнний злочин має ім'я та прізвище. За його переконанням, у нацистських злочинців земля повинна горіти під ногами, тому все своє подальше життя він присвятив їхньому пошуку та збиранню доказів, що підтверджують їхню провину.

У 1947 році Візенталь та тридцять його однодумців в австрійському місті Лінці заснували організацію під назвою "Єврейський документаційний центр для збору матеріалів з Катастрофи", яка забезпечувала доказову базу для трибуналів над нацистськими злочинцями. На жаль, вона проіснувала недовго: коли судові процеси над нацистами зійшли нанівець, центр було закрито. Але Візенталь не здався і продовжував працювати самостійно, розшукуючи воєнних злочинців по всьому світу. Йому вдалося знайти 1100 (!) нацистів, серед яких такі одіозні особи, як комендант Треблінки Франц Штангль, кати єврейської громади у Львові, кат із Вільнюса Франц Мурер, відповідальний за арешт Анни Франк Карл Зільбербауер (завдяки його допитам вдалося спростувати чутки, що щоденники Франк були підробкою), сумнозвісна наглядачка концтаборів Равенсбрюк і Майданек, яка знищила сотні дітей, Герміна Браунштайнер і шеф ліонського гестапо Клаус Барб'є.

Архітектор Візенталь проти "архітектора Голокосту"

Найголовнішим підсумком Візенталя з пошуку нацистських злочинців став арешт і страта сумнозвісного "архітектора Голокосту" Адольфа Ейхмана, яка відбулася 1 червня 1962 року. Після цього Візенталь відновив роботу свого центру, що змінив назву на "Союз євреїв, переслідуваних під час нацизму". Про своє життя та діяльність Візенталь розповідав у книгах, які писав: "Концтабір Маутхаузен", "Я полював на Ейхмана", "Вбивці серед нас", "Втеча від долі", "Випадок Христини Яворської", "Кожен день – день пам'яті" , "Справедливість, а не помста". Незважаючи на підсумки своєї роботи, Візенталь вважав, що зробив недостатньо – за його словами, "кожен нацист повинен до смерті тремтіти від страху бути виявленим".

Теракт і смерть з природних причин

У 1970 році Симон Візенталь з дружиною оселилися у Відні, де "мисливець за нацистами" продовжував розшукувати воєнних злочинців у всьому світі. Цю роботу він закінчив лише за кілька років до смерті, оголосивши, що домігся покарання всіх, кого хотів, і сказавши: "Я їх усіх пережив. А ті, що залишилися, вже надто старі, щоб постати перед судом". Послідовність, з якою Візенталь переслідував воєнних злочинців, подобалася не всім – 1982 року поряд з його будинком неонацисти привели в дію вибуховий пристрій. Мети теракт не досяг – смерть Симона Візенталя сталася 20 жовтня 2005 року з природних причин. "Мисливцеві за нацистами" було 96 років, але створені ним центри працюють і тепер.

Незадовго до відходу Візенталя з життя один із друзів, ювелір, запитав у нього, чому він вибрав для себе саме такий вид діяльності, якщо міг працювати за професією – архітектором. Він відповів, що вірить у потойбічне життя: "Колись ми з тобою постанемо перед Богом, і євреї, які пішли туди раніше за нас, запитають, що ми робили в житті. Один лікував людей, інший виховував дітей, ти – шліфував камені. А я скажу, що завжди пам'ятав про них". Візенталь міг би сказати, що допомагав вищим силам відновити справедливість, але не наважився.