Софія Левицька: художниця, яка досягла успіху в Парижі, переклала французькою "Вечори на хуторі поблизу Диканьки"

У списку українських художниць, які прославилися за кордоном, ім'я Софії Левицької стоїть поряд з іменами Олександри Екстер та Соні Делоне, які після приїзду Левицької до Парижа взяли над нею шефство. Вона мала різнобічний художній дар, їй були підвладні будь-які жанри – портрет, пейзаж, декоративні макети для текстилю – тканин (особливо японського шовку) та килимів, гравюра, ілюстрації, їй вдавалися історичні сюжети, які виглядали як тонка стилізація старовинного живопису.

Відео дня

Ті, хто знав Левицьку, захоплювалися її особистістю. Приятель художниці – друг Ван Гога, художник-символіст Еміль Бернар – дуже точно сказав про Левицьку: "Вона була рідкістю на землі. Коли вона тримала кисть у руці, здавалося, що палітрою їй служить веселка. У неї була чарівна душа, яку можна було слухати як музику – у її голосі звучали такі почуття, що здається, ніби вона не від цього світу".

Між Поділлям та Києвом

Софія Пилипівна Левицька народилася у березні 1874 року в багатій графській родині на українському Поділля – у селі Вихилівка, яке сьогодні територіально належить до Хмельницької області. Там же пройшло її дитинство – мабуть, єдиний щасливий період у драматичній долі цієї жінки. Теплу пору року сім'я проводила у своєму сільському маєтку, а на зиму переїжджала до Києва – місто вражало дівчинку не лише своєю красою, а й можливостями, які воно надавало їй у перспективі. Софія мріяла вчитися живопису – у дитинстві вона відвідувала Київську художню школу, де брала уроки у Сергія Світлославського, який був наставником і іншої славнозвісної української художниці – Олександри Екстер.

Нещасливий шлюб та хвора дочка

Щойно Софії виповнилося 19 років, батьки – практично без її згоди – видали дівчину заміж за лікаря Юстина Маніловського, який зловживав алкоголем і в стані сп'яніння часто знущався зі своєї молоденької дружини. В результаті у Софії народилася розумово відстала дочка Ольга, у чому чоловік знову-таки звинуватив саме її – життя жінки перетворилося на справжнє пекло. Не витримавши знущань, вона втекла до батьківського дому.

Переїзд до Парижа

Коли дочка трохи підросла, Левицька, залишивши її під опікою батьків, поїхала до Парижа, де вступила до художньої школи Еколь де Боз-Ар, яку також називають Академією образотворчих мистецтв. Тут вона нарешті отримала можливість присвячувати весь свій час улюбленому заняттю. Вдень Софія відвідувала лекції і копіювала картини великих майстрів у Луврі, а вечорами – недарма вона оселилася на богемному Монмартрі – спілкувалася з такими ж художниками-початківцями, які бунтують проти всього, що, на їхній погляд, віджило своє в мистецтві живопису. У цікавий час зламу старих традицій йшов пошук нових засобів вираження та формування нових, модерністських живописних течій.

Стиль українського народного живопису

Левицька спочатку працювала в стилі кубізму, фовізму та постімпресіонізму, але згодом змогла знайти свій власний неповторний стиль. З 1910 року вона виставлялася в паризьких салонах і брала участь у художніх виставках, а в 1913 удостоюється й персональної. Найзнаменитіші картини художниці – "Збір яблук", "Танцюючі дівчата", "Білий єдиноріг у райському саду", "Кавалькада", "Пильщики", "Купальниця", "Дорога серед апельсинових дерев" – написані у стилі українського народного декоративно-ужиткового мистецтва. Роботи Левицької незмінно отримували схвальні відгуки від арт-рецензентів, включно з таким авторитетним літературним та художнім критиком, як поет та письменник Гійом Аполлінер, який високо оцінив її "Єдинорога".

Гостинна господиня творчого салону

В Еколь де Боз-Ар Софія познайомилася із Жаном Іполитом Маршаном, який став її другим чоловіком. Вони оселилися в скромній квартирі на вулиці Коленкур, який багато в чому завдяки зусиллям Софії перетворився на творчий салон. Щочетверга там збиралися їхні друзі-художники: у Левицької та Маршана бували Еміль Бернар, Рауль Дюфі, Андре де Сегонзак, Валдо Барбе, Антонен Мерсьє, Робер Лотірон та багато інших. За словами тих, кому пощастило побувати в будинку Левицької та Маршана як у Парижі, так і на півдні Франції, куди у 20-х роках Софія Пилипівна щорічно виїжджала, щоб писати краєвиди та портрети, вона була чудовою господинею. Незважаючи на обмежені матеріальні обставини, Левицька зустрічала гостей із суто українською привітністю та хлібосольністю. Якщо не було грошей на те, щоб приготувати повноцінний обід, частування до чаю – цукерки та печиво, яке вона купувала чи пекла сама, – в неї було завжди. За словами українського художника Олексія Грищенка, всі любили її за притаманні їй доброзичливість та доброту: вона вміла забувати про власні негаразди, щоб знайти для співрозмовника потрібне слово, підтримати чи підбадьорити.

Переклад гоголівської повісті

У Парижі Левицька не лише займалася живописом, а й популяризувала українське мистецтво. Так, після Першої світової війни разом із поетом Роже Алляром вона зайнялася перекладом французькою мовою повісті Миколи Гоголя "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", окрім того, вона сама проілюструвала її. У 1921 році книга була надрукована обмеженим накладом, зараз вона є раритетом і її можна знайти лише в колекціях заможних колекціонерів-бібліофілів. Ілюструвала Левицька і книги французьких авторів, серед яких "Історія святого Людовіка" Жана Жуанвіля, "Малюнок Змія" Поля Валері, "Палісадник Жоффруа" Андре Теріва та інші. В цей час вона, будучи популярною паризькою художницею, багато писала на замовлення, що дало їй змогу триматися на плаву в матеріальному плані.

Смерть та "Товариство приятелів Софії Левицької"

Після розставання з Маршаном, а вони розлучилися після 20-ти років спільного життя, Софія залишилася віч-на-віч із дочкою, яку ще 1920 року, коли внаслідок революції та Громадянської війни ситуація в Україні загострилася, батьки відправили до матері до Парижа. Але не тільки вилікувати, а й стабілізувати психічний стан Ольги не вдалося, і вона завдавала Софії багато неприємностей. Ситуація дійшла до того, що одного разу художниця, перебуваючи на межі розпачу, намагалася отруїти дочку. На щастя, у неї нічого не вийшло, але поступово у самої художниці почали виявлятися ознаки психічного розладу. Вона ще встигла порадіти своїм виставкам у Берліні, Празі та – особливо – в рідній Україні, у Львові, але це були її останні успіхи.

20 вересня 1937 року Софія Левицька померла від нервового виснаження. Після смерті художниці її друзі об'єдналися в "Товариство приятелів Софії Левицької", яке мало популяризувати її творчість і зберігати пам'ять про неї. На жаль, до нашого часу дійшло дуже мало картин художниці, більша частина їх зникла – була знищена чи викрадена – під час Другої світової війни. У збірці "Митці України" їй присвячено лише кілька рядків, не існує і присвячених її творчості художніх досліджень, але є надія, що вони з'являться найближчим часом.