Блог | Спасти себе і спасти ціле людство

"Найбільше диво – це все ж лише людина: своїм зусиллям може Богом бути або дияволом". Цей вірш написав Анґелус Сілезіус, німецький поет часів тридцятирічної війни, а нагадаю вам, що тридцятирічна війна 17 століття – це одна з найбільш жорстоких кривавих війн в історії Європи.

Ярослав Грицак, історик, професор УКУ

Доповідь виголошена на конференції "Стійкість: UA" 24 квітня 2023 р. в Українському католицькому університеті

Чому я його процитував? Бо він порушує тему, яку історики вважають центральною для сучасності й не тільки. Ця тема звучить по-богословськи, але нею насправді займаються історики – вона називається "диявол в історії", і суть цієї метафори в тому, що все те добре, що ми робимо, не завше добре закінчується, тому що в історії є диявол.

Застосовуючи ту саму метафору, мабуть, виражу загальне почуття, що ми нічого не хочемо більше, ніж перемоги. Але я також десь відчуваю те, що нас підсвідомо мучить: мабуть, нічого так зараз не боїмося, як цієї перемоги. Бо знаємо рівень проблем, що нас чекають після цієї перемоги.

У мене є знайомий професор психіатрії, близький друг Глузмана, американець, який довгі роки живе у Вільнюсі і займається власне темою використання психіатрії в радянському світі. І він наводить мені такий приклад, який для нас може бути застрашуючим – а це про діяння диявола: 17% усіх британських ветеранів (не американських, а британських), які повернулися з війни в Афганістані й Іраку, опинилися в тюрмі. За злочини. 11% із них – за винятково жорстокі злочини. Він попереджає: це те, що нас чекає. І не тому, що ви добрі чи погані – а тому, що це неминучість. Він каже: насправді ваше завдання буде працювати не до того, як вони потраплять у в'язницю, а реабілітувати вже після того, як вони появляться у в'язниці. Бо війна – це найстрашніше, що з нами може статися, і це її наслідки.

Чому я це кажу? Бо це мені дозволяє зробити вступ до того, що хочу сказати. Говорячи дуже загально як історик: у світовій історії є більш-менш два режими стійкості. Тепер ми стоїмо на порозі можливого третього періоду стійкості – це не конче означає, що сценарій буде добрим.

Перший режим стійкості – життя в умовах залежності від природи. Воно часом благородне, часом добре, воно зумовлює знання природи і таке інше – але водночас це життя небезпечне і мало комфортне, повністю залежне від дарів природи. У цьому режимі ми жили 300 тисяч років від самого початку існування людства.

Останні двісті років ми живемо в режимі іншої стійкості – це режим великого прискорення, great acceleration. Хоч би які ми брали показники – чи збільшення тривалості життя, чи підвищення комфорту, чи рівня освіченості, чи будь-який інший показник рівня якості щоденного життя – всі вони зростають експонентно, тобто у кожного все краще і все більше. Але водночас (і це дуже нас гнітить) так само експонентно підвищується рівень вуглекислого газу, скорочується озонова зона, зникають біологічні види і т. д. Паралельно з тим, що ми маємо режим стійкості дуже швидкого розвитку, дедалі більше зростає загроза дальшому нашому існуванню яко людського роду.

Ще на початку 2000-х група британських експертів попереджала, що наступні 30 років можуть стати вирішальними для дальшого існування людської цивілізації – якщо темпи будуть зберігатися, то у 2030-му наступить ідеальний шторм. Щоби зрозуміти швидкість змін: останнє подвоєння населення планети між 2000-м а 2025-м роком станеться протягом одного покоління. Уявіть собі це подвоєння числа людей, які живуть у світі, – при тому, що кількість ресурсів залишилося та сама і рівень наших проблем не зник, а посилюється. При цьому зважте на те, вони робили прогноз про ідеальний шторм у 2030 році, не знаючи про можливість війни між Росією й Україною. Ця війна по-новому ставить ключове питання: чи можливий людський прогрес без катастроф? Було припущення, що з ходом історії людство воюватиме все менше і менше. Гіпотеза не справдилася – за минулі 200 років не було жодного року без воєн. У ті два століття вмістилися дві світові, і зараз ми стоїмо перед загрозою третьої.

Я не говорю про людські втрати в цій війні – вони величезні. Але якщо звернутися до екологічних втрат, то вони просто поза межами нашої уяви: якщо в 2021 році, перед війною, у світі викидалося близько двох мільйонів тонн токсичних речовин у повітря, то за перші пів року війни – 46 мільйонів тонн. У 23 рази більше. На карті світу важко знайти куток, який би не був вражений теперішньою війною. Якщо додати до цього погрози Росії застосувати ядерну зброю, то стає очевидним: світ знову опинився перед загрозою апокаліпсису.

До чого я це говорю? Кажу в тому сенсі, що ми мали ці проблеми раніше, але зараз відчуваємо це особливо виразно.

Світова історія й українська історія переплетені між собою у тісному і дуже загрозливому вузлі, й у критичних точках цього переплетення доля України залежить від долі світу, а доля світу – від долі України. Це проблеми глобального значення, не якісь локальні. Нам весь час обіцяли позитивний "кінець історії": що історія має якийсь сенс, що ми прийдемо до певного досконалого стану – буде то чи комунізм, чи соціальна рівність, чи лібералізм, чи загальна свобода. Але щоразу замість кінця історії ми бачимо загрозу такого собі апокаліпсису – і це дуже реальний сценарій.

Обнадійливою в цій історії є стійкість українців та України. Це досвід, який треба вивчати. Коли мене питають про причини стійкості, то моя перша і чесна відповідь: я не знаю, бо в цьому є багато чого метафізичного, що не піддається раціональному поясненню. Я вважаю, що поети і богослови тут мають значно більше що сказати, ніж історик, який займається реальною історією. Все, що я говоритиму далі, – це спекуляції, на які мені дозволяє моє знання історії (очевидно, фрагментарне і дуже обмежене).

Моя перша теза – що українці є зразком особливої стійкості. За інших, ще передвоєнних, обставин я називав українців чемпіонами з виживання. Тімоті Снайдер означив землі між Балтійським а Чорним морями в 1930–1940 роках "кривавими землями" з найвищим – екстремальним – рівнем насильства. І в центрі цього насильства, в серці цієї темряви були українські землі.

Щоби краще уявити собі це в числах: є підрахунки, що між 1914 а 1945 роками на території українських земель загинули не своєю смертю кожен другий чоловік і кожна четверта жінка. Це третина населення – рівно такі самі втрати, що були в Німеччині за Тридцятирічну війну, коли загинула третина населення. Не маю уяви, щоби зрозуміти, як це – знищення третини населення. Не знаю, наскільки достовірний цей вимір, бо демографи сперечаються. Але подумайте в інший спосіб: між 1932 і 1937 роками українські землі пережили шість хвиль більш чи менш інтенсивних геноцидів – Голодомор, знищення військовополонених червоноармійців, що вважається геноцидом, Голокост і знищення ромів, Волинська різня, депортація кримських татар, акція "Вісла". Кожен із них є або геноцидом, або має ознаки геноциду. Ця безпрецедентна інтенсивність насильства ставить українців поруч із білорусами та поляками, які пережили таку саму хвилю насильства – але в білорусів і поляків не було голодомору чи масових депортацій. Це не те, чим треба пишатися. Навпаки, це те, що дає нам хліб для роздумів: те, що переживаємо в наш час, на жаль, відбувається не вперше – це продовження тієї великої історії, яку ми мали і про яку забули.

Мені здається, що коли хочемо шукати корені нашої стійкості, то краще робити порівняння. І для мене найближче порівняння є серед тих груп, які разом з нами на нашій землі мали ту саму хвилю геноциду і так само її пережили. Це євреї, кримські татари і роми. Євреї і роми були мішенню ідеального геноциду, який мав на меті знищення всієї групи – на відміну від геноциду українців. Стійкість євреїв досить легко пояснити: передусім її причиною у віруючих євреїв є Талмуд – те, що охороняє їхній спосіб життя; а у світських євреїв – що були великі території, де вони залишилися поза межами війни (чи то Північна Америка, чи то Палестина – а у випадку Радянського Союзу багато з них встигли емігрувати, втекти, і це їх врятувало). Це дивно, тому що хоча територія України є однією з центральних у появі Голокосту, але дуже багато євреїв встигли врятуватись, тому що виїхали звідси.

Кримським татарам, очевидно, менше пощастило, але також маємо цей принцип стійкості – особливо тепер, коли бачимо, в яких умовах вони живуть.

Перше порівняння показує, що крім морального є дуже важливий фізичний вимір стійкості. Це два ресурси: масштаби населення і територія. Великі чисельні групи населення, які мають територію заселення, що може бути поза межами страшного насильства, мають більше шансів виживати. У випадку Палестини і євреїв я вже казав. У випадку українців, очевидно, є дуже важливі дві групи територій. Це, по-перше, діаспора, яка почала існувати ще з-перед Першої світової війни (ми мало про це думаємо, але українці стали глобальною спільнотою ще на початку XX століття, коли маса людей виїхала чи в Едмонтон, чи у Владивосток). А по-друге, це Галичина. Нам, галичанам, пощастило: тому що мали на двадцять років менше радянського режиму, причому в найбільш його екстремальній формі; крім того, що би не говорили, німецький окупаційний режим на території Галичини був значно м'якшим, ніж у Рейхскомісаріаті. Так чи інакше, це ті фактори, яких ми не можемо оминати, якщо мовимо тверезо: розмір і територія є факторами стійкості. Нагадаю слова Хрущова з закритої промови на XX з'їзді КПРС – що Сталін мав намір депортувати всіх українців до Сибіру, бо підозрював, що вони зрадять, але не вистачило вагонів. Ми не знаємо, чи це правда (бо хоча часто повторюється у різних спогадах, та документальних підтверджень немає) – але сам факт дозволяє розуміти: немає стільки поїздів і вагонів, щоб депортувати таку величезну групу. Всяка спроба геноциду великої групи закінчувалася нічим. Група, звичайно, зазнавала величезних втрат – але не можна стерти групу, якщо вона велика і має територію, куди може вийти за межі спроби геноциду. Отже, якщо підсумувати: одна з причин стійкості українців – це кількість населення і розмір території проживання. Це найпростіша причина. І щоби розвинути цю аргументацію, мушу перейти до іншої тези.

Коли ми говоримо про українців, то кажемо про два стани стійкості: отой стан 300 тисяч років і стан протягом двохсот останніх років. Перший – це стан народу, а другий – це стан нації, тобто якісно інший. Дуже важливо це зрозуміти.

Тобто коли я говорю про перший стан заселення території – то це стан народу. Тому що народ – це етнічна група, вона живе, так би мовити, вегетативно, як трава, яку неможливо знищити. Вона існує сама собою, і всякі спроби знищити траву, як ми знаємо, закінчуються нічим – бо є дуже велика вітальна сила, і група відживає так чи інакше.

Народ має певну колективну пам'ять, як рятуватися від екстремального насильства – тобто здоровий глузд чи інстинкт самозбереження. Вистачить навести два приклади.

З історії знаємо, що перед початком колективізації багато хто з тих, кого Сталін називав в Україні куркулями, були настільки розумні, що як тільки зрозуміли, куди це йде, почали продавати все своє майно і моментально втікати з цієї території – найкраще в Донбас, бо там було легше заховатися. І багато відомих нам діячів – це діти чи внуки тих, які завдяки селянській мудрості змогли врятуватися.

Інший приклад дав мені мій гуру, історик професор Роман Шпорлюк, який став професором Гарварду, хоча народився на Тернопільщині. Він розповідав, що коли його батько відчув наближення радянської влади до Галичини в 1944 році, то вирішив перенестися в іншу сторону Генеральної губернії Галичини – з української до польської. Батько працював залізничником, і його розрахунок був дуже простий: він вважав, що комунізм буде і там, і там, але в Польщі він ніколи не набуде такого характеру, як в Україні. Думаю, Роман Шпорлюк навряд чи став би гарвардським професором, якби його тато залишився в Тернополі.

Тобто такий собі вегетативний простий спосіб, загальна формула, яка передавалася з покоління у покоління: тікай, зміни прізвище, заховай голову в плечі, не висовуйся, вдавай, що твоя хата скраю, тримайся пасивної позиції.

У сенсі виживання українців як народу тут є і позитив, і негатив. Позитивний ефект цієї стратегії в тому, що ми вижили, причому в таких мільйонних кількостях – і це дійсно приклад стійкості. Негативний ефект у тому, що насправді ці риси виживання становлять основу соціологічного портрета радянської людини. Ми часто уявляємо її як таку, що любить Сталіна чи Леніна – ні, це зовсім не про це. Радянська людина – це та, яка свідомо займає пасивну позицію і хоче поєднати різні речі: скажімо, вона виступає за незалежність України, але водночас сумує за Радянським Союзом. Оце той тип радянської людини, який зараз зникає фізіологічно і психічно у зв'язку з тим, що досягає того віку, коли вже сходить з арени. Молоде покоління, на щастя, цього не має. Але це власне той комплекс виживання, який – як я про це у своїй книжці пишу – впливає на рівень корупції і таке інше. Виживання – це добре, але воно має дуже тривалий травматичний ефект, який дійсно неминуче діє на суспільство. Це все про вегетативне виживання.

Але є інше виживання, важливіше для нас, – і це виживання вже не як народу, а як нації. Нація – значно складніший конструкт. Якщо, умовно кажучи, народ – це трава, то нація є газоном; тобто якщо народ – це хащі, то нація – це сад або парк.

Що це означає? Має бути хтось, хто доглядає, –  потрібна порода садівників, які дбають. Моя теза: стосовно українців що Російська імперія, що Радянський Союз, а тепер Путін застосовує не етнічний геноцид, як щодо ромів чи євреїв; головний напрям російського, радянського чи теперішнього путінського уряду – це національний геноцид. Тобто, умовно кажучи, знищити породу садівників, стерти Україну з карти світу. Це дуже суттєва різниця. Тому що часто кажуть: українці перебільшують, це не геноцид. Ні, це геноцид, але іншого характеру. Не такий, як, скажімо, голокост. Це логіка Розстріляного відродження, Голодомору, а від 24 лютого 2022 – логіка Путіна (якщо Путіна можна вважати логічною істотою). І тут наша стійкість є безпрецедентною, тут рівень стійкості навіть вищий, ніж тієї вегетативної.

Послужуся прикладом, який наводив Ернест Ґеллнер: у світі є близько двох тисяч народів – і тільки двісті націй. Шанси народу стати нацією досить невисокі: 1 до 10. Це дуже низький шанс. А є оцінки, що етнічних груп насправді значно більше і що є народи, які зійшли зі сцени, про яких ми навіть не пам'ятаємо.

Українці використали свій шанс у винятково невигідних ситуаціях. Нагадаю: Валуєвський циркуляр, Емський указ, насильство, яке ми бачили у Другій світовій війні, і все інше: наші шанси стати нацією були дуже невисокі як статистично, так і історично. Зважаючи на перешкоди, які стояли перед українцями, можна вважати це справжнім чудом.

Ми не розуміємо характер цього чуда, але воно є подиву гідним.

В українській історії було принаймні три періоди, три фази, коли українці реально зникали, коли про зникнення цієї групи говорили як про доконаний факт. Це кінець 18 століття, коли після ліквідації козацької держави козацька еліта активно інтегрувалася в російське дворянство. Нагадаю, тоді головним образом була розрита могила – тобто Україна, яка похована, яка прекрасна, красива, героїчна, але це вже минуле, в майбутньому цього не буде. Її можна оплакувати, вона варта найтепліших споминів – але вона померла і її не воскресити.

Другий момент – 1860-ті, коли в Російській імперії видали Валуєвський циркуляр, який сказав, що українців, української мови нема, не було і не буде – і тоді ж тут, в австрійській Галичині, перемагають москвофіли. В умовах, коли у двох частинах України перемагає російський проєкт, шанси на появу українського проєкту були майже нікчемні.

І третій (згадаю зі свого життя – той, хто має більш-менш відповідний вік, може пам'ятає) – у кінці 1970-х чи на початку 1980-х навіть у Львові було відчуття, що справа погана. Я недавно перечитував есей Мілана Кундери "Трагедія Центральної Європи". У примітці (важливо читати ці footnotes) він пише про те, чим Радянський Союз небезпечний: він призводить до знищення цілих народів. І далі Кундера пише такий footnote: правдоподібно, ми є свідками зникнення української нації. У 1984 році. Коли бачиш оцей перелік подій, то розумієш, що національна стійкість українців є навіть вищою, ніж стійкість українців як народу.

Чому? Бо завше є хтось серед тих садівників, які представляють іншу етику, – чи, можна сказати, естетику або метафізику. У кожний із цих моментів появляється хтось, хто, за словами Франка, вирішує "проти рожна перти, проти хвилі йти". Спрощуючи з необхідності: завше є люди, які не звертають уваги на нібито об'єктивний стан історії, а починають розвивати свої проєкти, які йдуть проти історії. Дуже умовно кажучи, ними є Тарас Шевченко у першому випадку, коли зникала козацька Україна; Франко – у другому випадку, коли зникала Україна в Галичині; та Василь Стус – у третьому. Ми зазвичай вживаємо імена національних поетів, бо вони є найбільш символічними. Це фігури першого ряду, а за ними тисячі менш знаних.

На минулому тижні я чисто припадково дізнався історію одної галицької родини – місцевий депутат розказав мені про свій рід. До нього належав Юліян Бачинський, який є творцем концепції самостійної України. У цьому роді, виявляється, є той самий священник, який загинув у Павлокомі, – о. Володимир Лемець, замордований у жорстокий спосіб польською боївкою в 1944-му. Його пізнішим родичем був Павло Чабан – наймолодший засуджений за приналежність до УПА, один із героїв "Одного дня з життя Івана Денисовича" Солженіцина, Гопчик. Це той 16-річний хлопець, якого арештували у Стрию і вивезли в Сибір, бо він помагав упівцям. Із того самого роду походить Карло Звіринський, наш відомий український художник, який ніколи не був членом партії, якого завше переслідували, який творив українське авангардне мистецтво і вдома скликав у 70-х роках такий собі таємний університет, де вони читали філософію, богослов'я, чого в Радянському Союзі не було. Я майже певен, що кожен із нас (може, що другий) може розповісти таку саму історію про свою родину – у кожній родині був хтось, хто тримався спеціально Франкової постави "проти рожна перти, проти хвилі йти".

Не знаю, як це пояснити, тому що тут пояснення виходить поза межі історії. То треба радше богословів – бо це метафізика, це метафізичне явище. Я можу пояснити, як "devil in history" – як це роблять певні філософи, зокрема Лешек Кулаковський, який був тим мислителем, що пережив війну і пробував зрозуміти, як це є. Його головна теза – що кожна людина в кожному суспільству потребує міфу. Без міфу ніхто не може жити, жодне суспільство. Без міфу ми всі перетворюємося на таких собі егоцентриків-егоїстів, які не мають спільної мети, нас нічого не клеїть. Міфи – те, що нас клеїть. Міф – це не про створення якоїсь зручної правди. Міф – це про те, що робить нас великими, про те, що дає нам відчуття, що ми більші насправді, ніж ми є, і що маємо якусь особливу місію.

Ключова фігура для цього – метафізика страху. У тому сенсі, що в сучасному суспільстві ми все більше і більше є агностиками – знаємо, що помремо (це очевидно, це одна з аксіом), і не розуміємо, що далі. Ніхто не розуміє, що далі. Прихід цього почуття наскільки страшний, що необхідно знайти для себе якесь пояснення. Тобто мусить бути якесь існування можливості твого безсмертя – що твоє життя не закінчується з твоїм життям. Мусять бути якісь замінники цього, якісь дуже важливі "ізми" – причому "ізми" не просто раціональні, а дуже й дуже емоційні. Найближче тут мені пояснення Бенедикта Андерсона, відомого теоретика, який, до речі, за фахом був марксистом – і то цікаво, що саме він, марксист, найбільш позитивно, найбільш емоційно написав якраз про націоналізм. Він казав, що є дуже поширений стереотип, наче націоналізм – це про ненависть до інших. А він переконує: ні, націоналізм є дуже важливим, тому що це про любов до когось, до ближнього, це максимальна емоція, яка тебе штовхає на велику емпатію, на самопожертву. Андерсон жартував, що ніде у світі немає пам'ятника невідомому лібералу, чи пам'ятника невідомій феміністці, чи пам'ятника невідомому комуністові, чи пам'ятника невідомому мазохісту – усі ці "ізми" не діють. Але завше в кожній країні є пам'ятник, найбільш емоційний пам'ятник, невідомому солдату. Бо це подвійна жертва: він не тільки загинув – ніхто не знає його імені. Це найбільший символ цієї метафізики, оцього емоційного поєднання. Це поняття міфічне і нефізичне – тому не надається раціональному поясненню. Але це почуття причетності до чогось більшого, в сотні, в тисячі разів більшого за нас самих і щоденних клопотів, що дає нам сенс. Не можу описати цього відчуття – але я його знаю. Хто був на Євромайдані, пам'ятає це відчуття. Припускаю, що багато з тих, хто зараз вертається з лінії фронту, це почуття має.

Це метафізичний вимір пояснення стійкості. Але крім метафізики є ще фізика. Ця фізика полягає в тому, що, крім всього, мають бути інституції, які ці емоційні міфи зберігають, примножують і роблять їх більш ефективними. Має бути хтось, хто будує пам'ятники, друкує "Кобзар", готує бутерброди на Євромайдані, збирає донації на армію. Коротко кажучи, мають бути інституції. Сталін казав, що кадри вирішують усе; моя теза – інституції вирішують все.

Якщо немає інституцій, як це почуття може вижити, помножитись? Переважна більшість етнічних груп, які не стали націями, не змогли розвинути ці інституції. Ідеально, якщо така інституція поєднує метафізику і фізику: як Український католицький університет – бо він є університетом і католицьким.

Підставово (і це остання моя спроба пояснення) ці інституції – це кав'ярні, університети, нецензурована преса, вільна Церква, міське самоврядування. Більшість таких інституцій виникли не тут, не на цій території. Більшість інституцій прийшли з Заходу. Географічна близькість до Заходу (це остання моя теза) надзвичайно важлива, бо це близька територія, де цей досвід може передатися. Це, на мою думку, є однією з причин, чому в Росії так швидко зникають етнічні групи. За останні роки там не стало 13 етнічних груп народів Сибіру, а деякі перебувають на грані знищення. Їх вбили двічі: вперше фізично, а вдруге в пам'яті – ніхто не знає про них і не згадує про їхню боротьбу за виживання, бо вважається, що вони цю долю прийняли. Хто зараз пам'ятає, що чукчі, з яких ми так часто сміялися, перетворюючи їх в об'єкт расистських анекдотів, 150 років воювали – воєнно, зі зброю – з Росією і стали жертвою? Бачимо, що робиться: не просто стирають із пам'яті, а перетворюють на об'єкт насмішок. Хакаси, тувинці, буряти – вони також були стійкими, не забуваймо про це, вони також мали стійкість. Не ми єдині: напевно, стійкість – це дуже людське. Чому вони не збереглися? А тому, що надто далеко від того досвіду, який ми мали безпосередньо, який ми мали щастя мати.

Вони також були стійкими, але зникли – і зникли тому, що їм бракувало того досвіду, якого бракувало й нам.

Моя ключова теза: ми не зможемо зрозуміти, що робиться в Україні, якщо не візьмемо до уваги того, що сталося в останні двадцять років. Я про це писав свою книжку і не буду зараз про це читати окрему лекцію, але дуже короткою формулою є: в Україні тепер грошовий, людський капітал мігрує зі сходу на захід. Війна це рішуче прискорила, але це було вже перед війною, навіть перед 2014 роком, а зараз стало масовим. А культурний капітал мігрує із заходу на схід. Я декілька років перед війною був у Миколаєві (якщо ви знаєте, то Миколаїв – це така довга кишка в сорок кілометрів, одна вулиця і раптом велика площа), і мене найбільше втішило – приходиш і бачиш кав'ярні, галицькі пляцки, шоколад по-львівськи і таке інше. Я не про якийсь галицький шовінізм – а про те, що це західна культура, яка йде на схід. Мені розповідають про новий центр гіпстерства в Києві, це Рейтарська вулиця: пройдіться по ній – і раптом матимете відчуття повністю такого собі Львова. Йде трансплантація тієї культури, яка є дуже важливим елементом стійкості.

Що далі? Перемога.

Але повертаюся до початку: ми маємо два елементи стійкості – стійкість виживання і стійкість самовираження, в якому ми живемо, стійкість народу і стійкість нації. Зараз можливий третій елемент стійкості: або життя в умовах апокаліпсису – або (і це найбільший виклик) перетворення цієї стійкості в стабільний розвиток, сталий розвиток. А це ключовий момент стійкості і в Україні, і у всьому світі – чи ми зможемо витримати такий темп без катастрофи. Історики вважають, що цей стан переходу триває більш-менш п'ятдесят років. Ми вже тридцять років маємо. Але не скажу, що лишилося двадцять років, бо є ефект війни, війна прискорює. Багато речей, які були неможливими перед 24 лютого, на жаль, сталися. Хоча вони би сталися і так, але не такою ціною і не такими темпами. Виклик залишається той самий: стійкий розвиток перевести в сталий розвиток. Іншими словами, спасти себе і спасти ціле людство.