Співачка, що походила зі старовинного українського роду, Надія Забіла-Врубель: Київ був моєю особливою любов'ю

Надію Забілу-Врубель називали "корсаківською співачкою" – саме в операх Римського-Корсакова, який стверджував, що співачка сама вигадує музику в його творах, вона заспівала свої найкращі партії. Але їй був під силу і світовий репертуар – кожен вихід Надії Іванівни на сцену ставав сенсацією. Вона сяяла у Тифлісі та Санкт-Петербурзі, де співала у знаменитій Маріїнці, але найщасливіші роки – час дитинства та юності, за її власними словами, вона провела у Києві, де, будучи нащадком старовинного українського роду, відомого з ХVI століття, завжди почувалася вдома.

Відео дня

А один із найкращих портретів співачки пензля її чоловіка, художника Михайла Врубеля, був написаний на хуторі Іванівський поблизу станції Плиски Ніжинського району Чернігівської області, де Надія та Михайло гостювали у маєтку художника та чоловіка сестри Забіли – Миколи Ге.

Надія зі старовинного українського роду

Надія Іванівна Забіла народилася 20 березня за старим стилем (1 квітня) 1868 року в литовському місті Ковно в українській родині. Її батько, Іван Петрович, державний службовець, любив мистецтво і добре в ньому розбирався, привчаючи до нього і своїх доньок (у Надії була ще сестра Катерина). Коли родина переїхала до Києва, дівчинка кілька років навчалася у Фундукліївській жіночій гімназії, а потім стала вихованкою Київського інституту шляхетних дівчат. Музикою Надія захоплювалася змалку – вона мріяла співати, і батьки розвивали в ній цей талант. У Києві наставником їхньої доньки був сам Микола Віталійович Лисенко, а у Санкт-Петербурзі, де вона навчалася у консерваторії, – відома оперна співачка та педагог Наталія Олександрівна Ірецька. Ще в студентські роки Забіла звернула на себе увагу музичних критиків, які особливо наголошували не лише на її красивому і чистому голосі та "прозорості його тембру", а й на психологічному розумінні образів, які вона створювала. Коли Надія закінчила консерваторію, композитор і музикант Антон Рубінштейн влаштував їй концертний тур містами Німеччини, після якого вона вирушила до Парижа, щоб відшліфувати свою виконавську майстерність у відомого музичного педагога Матильди Маркезі.

Початок оперної кар'єри та знайомство з Врубелем

Оперну кар'єру Надія Забіла розпочала у Києві, де виходила на сцену в театрі антрепренера Йосипа Сетова, який відкрив багатьох зірок, – він розташовувався в Цирку Бергоньє, нині – театр імені Лесі Українки. Надія виконувала провідні партії у таких операх, як "Кармен" Бізе, "Паяци" Леонкавалло, "Тангейзер" Вагнера, "Євгеній Онєгін" Чайковського, "Руслан та Людмила" Глінки. Особливе захоплення у фахівців та публіки викликала її Маргарита у "Фаусті" Гуно – київські газети відзначали її бездоганний вокал та поетичність образу, який їй вдалося створити. Після Києва Забіла виступала у Тифлісі та Петербурзі, де на репетиції опери Енгельберта Хумпердинка "Гензель і Гретель" у Панаївському театрі відбулася зустріч, яка стала для неї доленосною. Пізніше Надія згадувала, як до неї підбіг скуйовджений і збуджений незнайомий чоловік і, цілуючи її руку, захоплено вигукнув: "Чарівний голос!" Ним виявився "шалений геній" – художник Михайло Врубель.

Яскравий роман та весілля у Женеві

Роман між Надією та Михайлом спалахнув миттєво, і невдовзі Михайло Олександрович зробив співачці пропозицію. Спільні знайомі застерігали її від цього шлюбу – вони говорили, що художник п'є, заробляє час від часу, а отримані гроші витрачає безрозсудно, тому живе за принципом "сьогодні густо, а завтра порожньо", через що живе надголодь, та й взагалі він, як кажуть у таких випадках, дивакуватий. До того ж на психологічному стані Врубеля негативно позначилася історія його першої любові до дружини відомого історика та археолога Адріана Прахова, красуні Емілії. Пікантність ситуації надавав той факт, що саме Прахов запросив Врубеля до Києва для реставрації фресок Кирилівської церкви. Любов Врубеля до Прахової була схожа на безумство – він обожнював Прахову, з неї він написав ікону "Богоматір з немовлям". А коли заміжня Емілія відмовила йому, різав себе ножем, щоб втамувати душевний біль – шрами, що залишилися на грудях, згодом бачив у нього під час купання в Криму художник Костянтин Коровін. Незважаючи на таке трагічне минуле нареченого, Надія погодилася вийти за нього заміж. Так їй вдалося врятувати його від смерті, оскільки на той час Врубель написав сестрі, що, отримавши відмову, неодмінно покінчив би життя самогубством. Їхнє весілля відбулося 28 липня 1896 року у Швейцарії – у Хрестовоздвиженському соборі в Женеві. До місця вінчання Врубель йшов пішки – він не мав грошей на візника.

Він "вигадав" її красу

Біографи Врубеля вважають, що саме Забіла стала не лише музою, а й головною – і останньою – любов'ю художника. За словами сестри співачки, Катерини, Надія не була красунею у класичному розумінні цього слова, але Врубелю вона здавалася ідеальною. Катерині доводилося чути, що на своїх полотнах Михайло Олександрович "вигадав красу" своєї дружини, хоча, на її думку, він перебільшував і навіть утрирував не найкращі риси її зовнішності, в які був закоханий.

П'ять років щастя

Щасливе спільне життя Забіли та Врубеля тривало лише п'ять років. Біографи художника зазначають, що у цих відносинах обидва здобули впевненість: вона – у жіночій привабливості, він – у своїх силах та таланті. Надія тоді не тільки погарнішала – у її голосі з'явилися нові нотки, зробивши його ще багатшим і красивішим. У листах сестрі Забіла писала, що кожен день знаходить у чоловікові нові позитивні риси: він добрий, лагідний, зворушливий, з ним дуже приємно, комфортно та весело спілкуватися. Художник уважно ставився до творчості дружини: маючи тонкий – зокрема й музичний – смак, він давав їй поради, до яких співачка прислухалася. Врубель був частим гостем на виставах своєї дружини – так, оперу Римського-Корсакова "Садко", в якій Забіла співала партію Морської Царівни, він відвідав майже 100(!) разів. Художник також займався костюмами та гримом Надії Іванівни, створюючи для неї дивовижні за красою та витонченістю образи. Здавалося, всі шрами – як на грудях, так і в серці – Врубеля зарубцювалися.

Трагічний життєвий період

Але ніщо не може тривати вічно – закінчився і щасливий період життя Забіли та Врубеля. Народження сина Сави, який отримав своє ім'я на честь відомого мецената Сави Мамонтова, яке мало стати вінцем щастя, перетворилося на трагедію. Вроджений дефект хлопчика – "заяча губа" – жахнув вразливого і забобонного художника, який вирішив, що це поганий знак, що обіцяє йому нещастя. На жаль, його передчуття стали реальністю. Надії Іванівні на якийсь час довелося піти зі сцени, щоб доглядати хвору дитину, і всі тяготи з фінансового забезпечення сім'ї лягли на її чоловіка. Врубель, який не вмів стабільно заробляти і розпоряджатися грошима, працював по 14 годин на день і надірвався. У нього стався нервовий зрив, внаслідок якого митець потрапив до психіатричної клініки з діагнозом "гострий психічний розлад".

Варто йому було трохи відновитися, як його психіці було завдано ще одного по-справжньому страшного удару, від якого він уже не оговтався: Сава раптово захворів і помер. З того часу життя Врубеля складалася з низки психіатричних клінік: тільки-но виписавшись з однієї, він невдовзі потрапляв до іншої. Перебуваючи вдома, Михайло Олександрович страждав від "емоційних гойдалок", які то піднімали його на вершину ейфорії, то кидали у прірву розпачу – він повністю виправдовував прізвисько "шалений геній", яким раніше нагородили його оточуючі. У періоди просвітління свідомості він із задоволенням слухав спів дружини і намагався, незважаючи на зір, що слабшав, по пам'яті писати її портрети, а занурюючись у відчай, йшов у запій і накидався на неї з кулаками. Щоб уникнути скандалів та побоїв, Забіла залишила чоловіка, поїхавши до родичів у Рязань.

Життя після Врубеля

У квітні 1910 року Врубель пішов із життя. Надія Іванівна повернулася на сцену і щоразу, виступаючи, думала про те, чи сподобався її нинішній спів покійному чоловікові, чи ні. Але, за словами мистецтвознавців, які слухали її в цей час, вона була, як і раніше, приваблива, але голос її ніби ослаб, його звучання було слабкою подобою колишнього – за влучним зауваженням Михайла Гнесіна, на місце яскравих масляних фарб прийшла ніжна, але блякла акварель. Незважаючи на це, камерні виступи Надії Іванівни мали успіх, востаннє вона виступала на публіці в червні 1913 року. Менше ніж за місяць Забіли-Врубель не стало, їй було лише 45 років.