Блог | Сторінки кримської історії. Відродження Мангупа

На початку Середньовіччя Дорос (нині відомий як Мангуп) був столицею Кримської Готії, а в його кінці став столицею князівства Феодоро. Чому між двома цими періодами місто занепало, та як йому вдалося відродитися?

Дорос був найбільшою та найважливішою візантійською фортецею у гірському Криму. Але на рубежі 1020-х та 1030-х років життя там повністю завмерло, при цьому слідів масштабних руйнувань того часу не виявлено, пише Сергій Громенко для krymr.com.

Причини занепаду Дороса досі спричиняють суперечки серед істориків. Мені найбільш переконливою видається версія, що пов'язує долю міста із повстанням Георгія Цули 1015-1016 років. Жителі, керовані одним із представників роду Цул, підтримали бунтівника, а після провалу повстання були покарані. Місто, певно, не брали штурмом урядові війська – скоріш за все, воно було просто позбавлене свого статусу та гарнізону. Тож мешканцям нічого не залишалося, як масово перебратися на інше місце.

До речі, саме в цей час сусіднє місто Ескі-Кермен переживає свій розквіт.

Але гора Мангуп була надто зручною, щоб довго залишатися незаселеною. У Північному монастирі виявлено два написи: один – 1220/1 року на стіні печери, інший – у храмі. Довгий час він датувався 1224/5 роком, але нещодавно з нього зчистили кіптяву, і дата почала читатися по-іншому – 1094/5 рік. Цікаво, що в цьому написі вживається не давня, а середньовічна назва міста – "Манкут". Таким чином, місцевість залишалася безлюдною недовго, трохи більше 60 років, але відродження міста поки що не сталося – мабуть, єдиними мешканцями Мангупа тоді були ченці.

29 липня 1179 року у Варзарах, території біля західного підніжжя Мангупа, було відновлено древню базиліку, що свідчить про наявність там постійного населення.

З 1238 року Крим перебував під управлінням монголів. І якщо Кирк-Єр (Чуфут-Кале) впав після тривалої та драматичної облоги, то на Мангупі чинити опір завойовникам не було кому. Найімовірніше, після 1249 року населення гірського Криму, як і жителі Судака, платило монголам постійну данину.

Однак саме після цього ситуація стабілізувалася настільки, що вершина Мангупа знову стає заселеною. Існує напис про "героя з Пойки", з якого ми можемо дізнатися про події кінця того століття. Він датувався майже столітнім проміжком від 1280-х до 1380-х років, і історики більше схилялися до пізнього часу, але сьогодні консенсус змістився до дати 1282/3 рік.

Напис свідчить, що якісь кавалеристи захопили караван з двох упряжок волів, а погонича вбили. Герой у Варзарах "підняв усіх від малого до великого" і погнався за ворогами.

Нагнав він їх у "частини" та Феодоро, а рубав аж до Зазалі (нелокалізований топонім) та "11-ї частини". У сьогоднішній ура-патріотичній російській науці вже поспішили покласти провину за напад на генуезців чи венеціанців, але цього просто бути не могло – надто слабкі були італійці для походів углиб півострова (та ще всього за двома возами). Думаю, йдеться про звичайних розбійників.

Хоча масштаби подвигу були більш ніж скромні, феодорити (тут, певно, населення Мангупа), викарбували на честь героя напис. На жаль, у нього були вороги, тому хтось пізніше навмисне перекреслив напис, зробивши ім'я нечитаним, а рік – спірним.

Хай там як, ми дізналися, що місто Мангуп було досить розвинене, щоб у ньому були різьбярі по каменю. Також можна припустити, що всі населені готами гори були об'єднані в адміністративно-фіскальну область із центром в Мангупі. Ця область ділилася на кілька частин, першою з яких був сам Мангуп, третьою – Ескі-Кермен, а одинадцятою (і, можливо, останньою та прикордонною) – Зазале.

Щодо Пойки, то хоча традиційна версія відносить цей топонім до самого Мангупа (імовірно, назва цитаделі), ймовірніше, що це комплекс укріплених селищ навколо храму на горі Бойка за 17 кілометрів на південний схід.

Ще один напис, що зв'язує Мангуп із Пойкою, і настільки ж дискусійний, висічений на плиті з Великої базиліки. Її називають на ім'я згаданої на ній людини – Χουϊτάν (Хуїтан/Хвітан, з готської – "Білий"). Згідно з записом, у "місті поважної Пойки" була "з Божою допомогою і святого Димитрія" збудована башта трудами сотника Хуїтана, якому також належить честь "оновлення" або "відновлення" Феодоро разом із Пойкою (була реконструйована головна міська стіна). Скоріш за все, плита була висічена на Мангупі для подальшого відправлення в Пойку і монтування у вежу, але чи то вона була пошкоджена в процесі виготовлення, чи то політична обстановка змінилася настільки, що її використали для зведення стіни Великої базиліки.

Проблема в тому, що через тріщину плита з рівною ймовірністю може бути датована і 1361/2, і 1300/1 роком. Традиційно історики обирають пізнішу дату, але й рання теж можлива. По-перше, у 1298-99 роках півострів зазнав тотального розорення військами беклярібека Ногая, причому особливо сильно постраждав Ескі-Кермен. Ногай загинув уже у 1300 році, тож швидке відновлення зруйнованих ним міст цілком можливе. По-друге, на самому Мангупі знайдено монету Менгу-Тимура (правив у 1266-1282 рр.), тож на цей час тут уже точно існувало місто. З іншого боку, проти пізньої дати – загальна обстановка в Орді, де вже другий-третій рік вирувала Велика зам’ятня. Чи до містобудування тоді було в Криму? Хоча могло бути і навпаки – в очікуванні смут місцеві жителі зводили укріплення.

Тож від остаточного вирішення цього питання я поки що утримаюся.

Тим часом на Мангупі з'являється, окрім сотника, і середня ланка управління. В одному генуезькому документі 1382 року згадується якийсь правитель ("dominum") Феодоро Аффендізі (Аффендічі), його родичі та піддані. Більш ніж імовірно, що перед нами не ім'я, а спотворене грецьке слово "ἀφέντης" (звідси ж тюркське "ефенді"), тобто буквально пан/начальник. Вочевидь, він не був самостійним правителем, а підпорядковувався хану.

До речі, у казначейській книзі Каффи 1374 року згадано анонімного "dominus Chercharum", тобто правителя Кирк-Єра, що свідчить про схожу манеру адміністрування цих міст.

Інтерес генуезців до Феодоро невипадковий. Ще 1365 року Каффа заволоділа Сугдеєю і більшістю Південного узбережжя Криму аж до Чембало (Балаклави). Щось незабаром відібрав Мамай, але у 1380 і 1381 роках були підписані генуезько-ординські договори, що залишали узбережжя в руках італійців. Отже, вони ставали сусідами феодоритів, а крім того – правителями православного населення приморської частини Готської єпархії, центр якої був на Ескі-Кермені, (можливо) Пойці та, зрештою, на Мангупі. Після Солхатської війни та укладання договору 1387 року південне узбережжя було адміністративно оформлено в капітанство Готію.

Нарешті, до цього часу належить ще одне масштабне будівництво на Мангупі, можливо – реконструкція Великої базиліки. Знайдено плиту, яка повідомляє, що неназвана будівля збудована сотником у правління Токтамиша. До речі, монету цього хана, можливо, 1388 року, також знайдено у місті.

Як це вже стало звичним, ім'я сотника неясне, поширена реконструкція "Чичикій" неправильна, читається лише останній склад "-ці" (як у імені Мунці, але не обов'язково). Щодо року, то напис не міг бути зроблений раніше 1391 року, а з урахуванням наступних подій – навряд чи після 1395-го.

Але не встиг висохнути будівельний розчин навколо плити, як на Мангуп обрушилося лихо.

Існує дуже примітна літературна пам'ятка – "Сказання про місто Феодоро", написана ієромонахом Матвієм. Оскільки він є не просто художнім твором, а поемою, підходити до його вивчення слід із потрійною критикою. Але навіть якщо залишити осторонь дебати про те, наскільки точно Матвій передав побачене ним у Криму, висновок буде все одно невтішним – місто пережило якусь катастрофу. Поряд із прикрашеними мозаїками храмами та палацами з портиками ієромонах спостерігав пустельні вулиці та звалені докупи мертві тіла.

Феодоро "розповідає" Матвієві про "війни та жах", про "навали і засідки", про нібито семи чи навіть дев'ятирічну облогу, про голод, під час якого були з'їдені домашні тварини. Навіть якщо відкинути поетичні гіперболи, картина виходить неприваблива.

Сліди пожежі справді розкопані на останньому золотоординському шарі (там знайдено згадану вище монету Токтамиша) на Західній ділянці Мангупа, хоча його масштаб явно не відповідає апокаліптичному опису Матвія. Проте я не бачу необхідності відмовлятися від версії про падіння Мангупа. Справді, у 1395 році ніякого вторгнення до Криму військ Тамерлана не було, але з початку весни 1397 року півострів став ареною боротьби Токтамиша з беклярибеком Ідігеєм, під час якої міг постраждати, нехай і незначно, Мангуп.

Матвія було призначено екзархом константинопольського патріарха в Ялті у серпні 1395 року, але ще у вересні він продовжував залишатися в Константинополі. Тож, скоріш за все, чернець вирушив до Криму навесні наступного року, але з цього ніяк не випливає, що він відвідав Феодоро саме у 1396 році. Матвій мав час до 1403 року, коли на Мангупі почалися відновлювальні роботи вже за нової влади.

Рукопис поеми опубліковано за ватиканським кодексом №952 XV століття, а кодекс №7 із монастиря Лімонос, де також є її список, датований 1420-1421 роком. Тож, напевно, Матвій дочекався закінчення бойових дій у Криму (1398 року Токтамиш ненадовго повернув собі півострів), а вже потім вирушив подорожувати.

Але що найпарадоксальніше, саме боротьба Токтамиша з Ідігеєм, яка призвела до руйнувань на Мангупі, і стала причиною звільнення міста від ординської влади.

Але про це ми поговоримо наступного разу.