Блог | Світ має знати про злочини Росії проти України

Після окупації моєї рідної Херсонщини і Херсона ідея створення цього циклу прийшла сама собою. Точніше, в особисті повідомлення мені почали писати земляки, знайомі і не знайомі. Їм було важливо поділитися зі світом, що їм доводиться проживати. 

Одна з найактивніших дописувачок - моя однокласниця Юлія, яка лишилися в Херсоні і дочекалася деокупації. Серед людей, які розповідали свої історії - медики і вчителі, будівельники і журналісти, пенсіонери і молодь. Усі, кому болить за рідну землю. 

Цьому циклу пішов третій рік. Мені видавалося логічним надрукувати ці історії після деокупації області. Але поки ніхто не знає, коли це трапиться. Тож до того часу підготую оновлену збірку. А поки - справжні, щирі долі моїх земляків, які своїми історіями документують цю страшну війну.

Я вирішила мінімально втручатися в розповіді людей, бо так краще відчуваються почуття і емоції. Нагадую, це цикл оповідей моїх земляків з окупації або шлях з неї. Аби люди на окупованих територіях не відчували себе покинутими, а їхні історії і сподівання звучали серед інших українців уголос.

Історія перша.

Ранок 24 лютого це був шок - наче страшний сон, танки їдуть по моїй вулиці повз вікна. Я навіть не відійшла від шибки, так заціпило, коли побачила, що один з них стріляє в будинок навпроти і там вибухає.

Ввечері чоловік-дальнобійник мав вирушати в рейс. А натомість потяглися дні закупівель продуктів. Два тижні він бігав усе скуповував мішками і м‘ясо кілограмами, а я не виходила з дому і нічого не їла. Була якась апатія, навіть страху не було. Була якась гидливість і відчуття бруду. Потім я зрозуміла, що досить сидіти, треба щось робити.

Почали згадувати, що вміємо краще за все, зайнялися копченостями і домашніми ковбасами. Так ми потрапили на ринок. Було приємно, коли людям подобалися наші "вкусняки". Потім стало спекотно і я вирішила змінити товар. Думала, чого немає на ринку - першої необхідності!

Ранок на ринку починається з політінформації, у кого що відбулося в селі. Чорнобаївка, Степанівка, Станіслав, Висунці, Дар‘ївка і так далі - люди привозили миску з уламками ракети. Вибиті скло і двері люди не ставлять, кажуть, нема сенсу, чи не щодня прильоти.

Бачила, як летить ракета на Миколаїв. А жінка біля нас дивакувата така стоїть і питає в солдат - що це? А вони їй - це ваші вас обстрілюють. Ага, наші з Олешек.

Солдат дуже багато на базарі, затарюються продуктами і алкоголем. Такі торби тягнуть, і пиво паками 2-літровими, і горілку 5-літровими баклагами (це ті, що днрівці).

Все, що відбувається в місті, видно по виторгу. Були гроші - гарний виторг, не можуть зняти з карти, перевести в готівку - поганий. Страшно, що люди вже не вірять, що нас заберуть назад.

Страшно, що старенькі наші дивляться ТБ і таку маячню несуть, що я якось попросила бабульку відійти від мене, бо буде горе. Вона мені сказала, що нас бомблять миколаївці, бо ми під росіянами і в нас все добре, і вони нам заздрять і бомблять. І ще змушують говорити українською (сама героїня цього матеріалу російськомовна і написала мені теж російською - ТВ) і щодня носити вишиванки.

Каже, "бєдниє рєбята", їм видали зарплату гривнями, а їм же треба додому рублі відправити. Я думала, я її розірву за "рєбят".

Їздила повз Бузкового парку, це жесть, поламані дерева, сліди обстрілу (там героїчно загинули кількадесят хлопців Херсонської тероборони-ТВ), просто хочеться вити, стільки хлопців полягло наших.

От так і живем.

Віджимають бізнес у людей, кажуть, виходьте, тут нічого вашого нема. Закрили нашу пошту, бо відмовилася з ними працювати. Постійно щось десь палає.

На вибухи вже не реагуємо, задовбали, перевернулися і далі спимо. Чоловік каже, а раніше б сиділи у ванній з котами і продуктовою валізою.

Виїжджати ми і не збиралися. У мене чітка позиція - я у себе вдома, хай вони йдуть.

***

Діліться вашими історіями, переживаннями і сподіваннями, це важливо!

Україна вас чує і дуже співчуває. Ми поруч, хай як химерно це зараз звучить,