На тлі операції Збройних сил у Курській області Росії почало обговорюватися питання історичних зв’язків України із цим регіоном та іншими прикордонними регіонами. Як виявилося, такі зв’язки можна прослідкувати і за княжих часів, і за козацьких, за часів УНР та радянської України. Таганрог був українським містом. На тій самій Курщині та Бєлгородщині століття тому проживало понад мільйон українців. Українські села була на Кубані і на Далекому Сході. Про цю історію сьогодні нагадують лише деякі суто українські назви населених пунктів на території сучасної РФ.
Коли і чому народився рашизм? Спотворений ленінсько-сталінський світ, в якому вірили у "радянський народ як нову історичну спільноту", не помер разом із Радянським Союзом. Сучасна Росія являє собою нову державну конструкцію, але засновану на тих самих принципах, зокрема, на переконанні про те, що українців як нації не існує. Саме тому війна, яку розв’язала Росія проти України, є екзистенційною. В ній українці відвойовують своє право на існування.
Про це в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA розповів головний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький.
Цілком зрозуміло, що лінія кордону ніколи не співпадала і не співпадає з лінією розселення тих чи інших племен, потім народностей, потім народів. Коли радянська Україна потрапила в залежність від Кремля, були різні адміністративно-територіальні задуми стосовно України і Росії, але на прикордонні російський уряд цілком обов’язково забирав те, що можна було забрати. Наприклад, Таганрог, який був абсолютно українським містом.
На Курщині та Бєлгородщині за переписом 1926 року проживало більше мільйона українців, були українські села. І вони продовжували існувати як українські навіть у післявоєнний час, після 1945 року. Так само, як і на Кубані.
Фактично було три України: одна Україна, радянська, з центром спочатку у Харкові, а потім у Києві, друга – це кубанська Україна, яка внаслідок політики так званої українізації, яка насправді виявилася зросійщенням, була просто денаціоналізована шляхом Голоду 1933 року, який був там такий самий, як і в Україні. Після того Кубань як українська одиниця зникла. А третя Україна – це Україна, яка до 1939 року перебувала у складі інших держав – Румунії, Чехословаччини, Польщі.
Коли Сталін простяг руку на Україну і завоював її, вона теж повинна була денаціоналізуватися. Але не одразу, тому що головною політикою більшовиків було створення спотвореного світу. Були гасла революції 1917 року, яка скинула самодержавний лад в Росії, серед яких було гасло "мир народам". Але більшовицький уряд перетворив цей "мир народам" на сепаратний Брестський мир і потрапив у залежність від Німеччини, яка була зацікавлена в тому, щоб ліквідувати свій східний фронт і зосередити свої сили на західному фронті.
Було гасло "землю селянам". І знову рушійною силою революції були солдатські ради, а це селянство. В результаті селяни домоглися від ленінського уряду "чорного переділу" – поділу земель. Ленін був змушений відступити від своєї основної програми. Цю програму закінчив вже Сталін, починаючи з 1929 і закінчуючи 1933 роком, коли селяни були поставлені в абсолютну, цілковиту залежність від держави.
Наступне гасло – "фабрики робітникам". В результаті все те, на чому працював робітничий клас, було одержавлене і передано у власність робітничих колективів. А робітники отримала більш-менш символічні права в управлінні цими фабриками.
Так само вийшло і з українізацією. Спочатку більшовики думали, що треба повністю поглинути Україну. Але потім виявилося, що потенціал української національної революції настільки високий, що її треба очолити, а не знищити. І вони її очолили, оголосили українізацію. Найбільшим українізатором був генеральний секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович, якого послав Сталіним із надзвичайними повноваженнями в Україну.
Насправді ця українізація, будучи за формою дерусифікацією, фактично обернулася зросійщенням. Російською мовою пропагувалися марксистсько-ленінські цінності, культура, в тому числі світова культура. Все це відбувалося паралельно із ліквідацією українських "сепаратистів", тобто українських патріотів.
З 1932 року була заборонена будь-яка українізація будь-яких регіонів, в тому числі на Далекому Сході, і в Нижньому Поволжі, де були суто українські регіони. Такою була політика Росії щодо України.
Ленін побудував свою державу як двоканальну, з двома каналами влади – партійною, позаконституційною, і радянською, конституційною. Фактично радянської влади ніколи не було – влада була партійна, тому що партійна вертикаль цілком панувала над радянською вертикаллю. Завжди генсекретар ЦК компартії був основною особою, а голова всеукраїнського чи всеросійського центрального виконавчого комітету, тобто верхівки радянської вертикалі влади, був підпорядкованою, малозначною в політичному сенсі особою. Наприклад, Калінін у порівнянні з Леніним.
Історик Станіслав Кульчицький. Джерело: Zaxid.net
Такою була загальна структура влади. В її межах українці не одразу, але поступово перетравлювалися в росіян. Але в Москві не змогли цього зробити за кілька десятиліть. Наприклад, китайський народ, який складався з абсолютно різних самостійних народностей, які жили на території, що сьогодні є Китайською народною республікою, перетворювався на єдиний протягом 2,5 тисячоліть. Але у Москві такого терміну не було.
Починаючи з XIV століття, коли вона почала поширюватися як імперія, в Москві змогли освоїти, перетравити і денаціоналізувати новгородсько-псковську народність, яка була орієнтована на Захід, і перетворити її різними способами – і висилкою, і репресіями, і просто денаціоналізацією – на ту саму гілку росіян, яка вже нічим не відрізнялася від суздальської народності.
Значно повільніше це відбувалося в Білорусі, тому що Білорусь була в іншій державі, в Речі Посполитій. Ще набагато менше це було в Україні, тому що Україна почала піддаватися тиску після того, як Богдан Хмельницький визнав суверенітет російського царя. Але ж була і інша Україна, яка залишалася до 1939 року за межами Росії, а потім Радянського Союзу.
Такою була загальна політика перетравлення, зросійщення України. Все це змінилося після того, як розпалася ця зв’язка між партійною і радянською вертикаллю влади. Це сталося внаслідок конституційної реформи 1988 року – горбачовської реформи. І компартія спочатку непомітно, але опинилася на околицях політичного життя. В результаті Радянський Союз розпався, тому що він так само, як і центральна Східна Європа був заснований і скріплений внаслідок диктатури комуністичної партії, а не диктатури держави.
А далі події почали розгортатися зовсім неочікувано. Всі думали, що цей спотворений ленінсько-сталінський світ назавжди помер, але насправді ця радянська держава протягом десятиліть свого розвитку настільки злилася з суспільством, що стала державою-суспільством. Цим терміном можна охарактеризувати тоталітарний радянський лад.
Коли цей лад розпався, суспільство залишилося. Воно було дуже різним, хоча там були популярними різні побрехеньки про радянський народ як нову історичну спільноту. Але тунгуси були одними, естонці іншими, народи Середньої Азії іншими, росіяни, білоруси, українці іншими. В результаті деякі народи перейшли до тих суспільних порядків, які були у них до поглинання російською імперією, деякі одразу перейшли в Європу – я маю на увазі народи Балтії тощо.
Україна теж пішла своїм шляхом, шляхом в Європу, але в Росії ці елементи державності, які тепер вже були зосереджені в колишньому КДБ, а тепер в ФСБ, консолідувалися і створили нову державну конструкцію, але засновану на традиціях ленінсько-сталінської держави, яку тепер ми називаємо рашизмом.
І в цій новій війні ми відстоюємо своє існування, ми називаємо цю війну екзистенційною. В Москві кажуть про єдиний народ, кажуть, що не існує українців, що це етнічна гілка єдиного російського племені. Тому ми виборюємо не лише свою незалежність, а, як виявилося, і своє існування.