Вацлав Ніжинський: великий танцівник з Києва, який прожив скандальне та трагічне життя

Знаменитий артист балету прожив яскраве і трагічне життя, в якому творчі злети тісно переплітаються зі скандалами, серед них й інтимного змісту, які досі – більш ніж через сімдесят років після його смерті – охоче обговорюють його біографи та журналісти, що про нього пишуть. Трактувати все, що з ним відбувалося, можна по-різному, незмінним залишається лише одне – походження великого Ніжинського.

Перший танець – гопак

Першим танцем, який станцював у своєму житті Вацлав Ніжинський, став гопак, що не дивно, якщо врахувати, що він народився у Києві 28 лютого (12 березня) 1889 року. Він був другим сином (у Вацлава ще була молодша сестра Броніслава) у родині солістів балету Томаша Ніжинського та Елеонори Береди, які з дитинства прищеплювали дітям любов до мистецтва взагалі та танців зокрема. Хлопчик із раннього віку супроводжував батьків під час гастролей, а у віці п'яти років уперше вийшов на сцену, станцювавши гопак під час їхніх виступів в Одесі.

Коли Вацлаву виповнилося 9 років, мати, яка на той час розлучилася з чоловіком, що захопився молодою танцівницею та пішов від неї, залишилася з трьома дітьми на руках. Розуміючи, що вона прогодувати їх неспроможна, Елеонора привела середнього сина в Імператорську школу балету, учнів якої брали на повний пансіон. Вацлав не справив враження на приймальну комісію, і йому вже майже відмовили, але втрутився один із викладачів – Микола Легат. Він попросив Ніжинського... стрибнути: хлопчикові це вдалося легко, а його стрибок виявився настільки граціозним і високим, що вступника одразу прийняли. Не можна сказати, що про школу, де однокласники ставили йому в провину як азійські риси обличчя (його називали "япончик"), так і національність (його дражнили "поляком"), у Ніжинського залишилися добрі спогади, але він мав можливість вчитися улюбленої справи, а це вже немало.

Знамениті партнерки та перший шанувальник

Вперше Ніжинський звернув на себе увагу публіки та преси у 1905 році, коли взяв участь у балеті "Ацис та Галатея", поставленому для випускного класу Михайлом Фокіним. Вацлав, незважаючи на те що йому до випуску залишалося ще два роки, отримав роль Фавна – балетні критики високо оцінили його роботу, відзначивши легкість і піднесеність танцю, плавність і красу рухів. Вони не могли повірити, що танцівнику, який має такі здібності, всього 15 років. Попри те, що Ніжинський не встигав із загальноосвітніх предметів, його без іспитів прийняли до Маріїнського театру, де він одразу став прем'єром. Його партнерками були найзнаменитіші балерини того часу: Кшесінська, Карсавіна, Павлова. Там же Ніжинський отримав і першого шанувальника – князя Павла Львова, який був відомий своєю любов'ю до молодих артистів балету та нечуваною щедрістю, яку він виявляв до своїх фаворитів. До цього роману Вацлава підштовхнула мати, яка запевняла, що Львов матеріально забезпечить сина і, пустивши у хід свої зв'язки, допоможе йому зробити кар'єру.

Дягілєв та Париж

Незважаючи на те що петербурзька публіка, яка називала Ніжинського "чортиком", любила його, він не зміг встояти перед спокусою зробити кар'єру за кордоном – у Парижі, який на той час був Меккою для представників усіх видів мистецтва. Людиною, яка йому це запропонувала, став знаменитий пропагандист, антрепренер та менеджер балету Сергій Дягілєв. Вже з 1909 року Ніжинський почав – паралельно з Маріїнським театром – виступати в Парижі, де його порівнювали зі знаменитим танцюристом та хореографом Огюстом Вестрісом, називали "богом танцю" та "людиною-птахом".

Скандальний костюм

1911 року стався скандал, внаслідок якого Ніжинського звільнили з Маріїнського театру. Причиною став костюм танцівника, який вигадав для нього Олександр Бенуа: у балеті "Жизель" він вийшов на сцену в самому трико, відмовившись від традиційної на той час пов'язки на стегнах. Невелика частина глядачів на чолі з імператрицею Марією Федорівною зажадали навіть зупинити виставу, але Ніжинський відмовився переодягатися і дотанцював у своєму костюмі до кінця. До цькування танцівника приєдналися дві балерини – Кшесинська і Павлова, які вважали, що успіх Ніжинського перевершує їхній. З допомогою своїх впливових шанувальників вони змогли досягти його звільнення.

Успіхи та скандали

Дягілєв такому повороту у долі Ніжинського був тільки радий: тепер танцівник належав лише йому та його балетним "Російським сезонам". Виступи Ніжинського в Парижі не можна було назвати однозначними: за них його так само часто лаяли, як і хвалили, але вони завжди були успішними – про Ніжинського говорив увесь Париж. Зокрема, балетні критики, подивившись його балет "Післяобідній відпочинок Фавна", побачили там "непристойні рухи" та "скотську еротику", а скульптор Огюст Роден назвав його танець "незрівнянним" та "чудовим", як ніколи. Суперечки шанувальників і противників Ніжинського часом доходили до бійок, особливо це торкнулося найскандальнішого його балету – "Весна священна", який викликав таку хвилю захоплення й обурення, що спектакль насилу вдалося довести до фіналу.

Втеча від Дягілєва

Не менш скандальними були й стосунки Ніжинського з Дягілєвим, який взяв артиста під свій повний контроль, що дуже дратувало виконавця. Дягілєв весь час тримав Ніжинського поряд, не дозволяючи жити власним домом і мати свої – хоч би кишенькові – гроші, але при цьому оплачував усі його потреби та примхи. Щоб помститися людині, яка повністю ним заволоділа, Ніжинський дозволяв собі екстравагантні і часто дорогі витівки, включно з послугами повій обох статей, за які також платив Дягілєв.

Звільнитися від "опікуна" він зміг лише одружившись – його обраницею стала угорська аристократка Ромола де Пульскі, яка згодом народила йому двох дочок Кіру і Тамару. Здавалося б, здобувши особисту свободу, Ніжинський міг дихнути на повні груди, але його життя ускладнилося матеріально – грошей на життя сім'ї категорично не вистачало. Дягілєв буквально викинув його з трупи, а контракту, який би змусив антрепренера виплатити хоч якісь відступні, не існувало.

Спроба створити власну трупу

Спираючись на притаманний йому талант танцівника та хореографа, а також ім'я, яке він заробив у світі мистецтва, Ніжинський вирішив зібрати власну трупу. Незважаючи на повний брак організаторських здібностей, йому вдалося знайти артистів, домовитися з лондонським театром "Палас" і навіть залучити до співпраці тоді ще нікому не відомих Пабло Пікассо та Моріса Равеля, але він не врахував мстивості Дягілєва. Той подавав позов за позовом, суди йшли один за одним, змушений бути присутнім на них Ніжинський скасовував вистави... Невдовзі трупа розорилася.

"Конячка втомилася"

У 1916 році з трупою Дягілєва, який раптово знову з'явився в його житті, Ніжинський ще встиг з'їздити на гастролі до Південної та Північної Америки, де танцював на сцені Метрополітен-опера у Нью-Йорку. 23 жовтня того ж року в Гранд-Опера відбулася прем'єра останньої вистави з його хореографією – "Тіль Уленшпігель", музику до якої написав Ріхард Штраус. У двох своїх улюблених одноактних балетах – "Шопеніана" та "Видіння троянди" – Вацлав танцював на сцені оперного театру у Буенос-Айресі.

Після війни Ніжинський із дружиною оселилися у Швейцарії, де в нього досить швидко виявились ознаки психічного захворювання. Після того, як він мало не вбив дружину і дочку, зіштовхнувши їх зі сходів, лікарі поставили йому діагноз: шизофренія. Вже в такому похмурому стані розуму Ніжинський вийшов на сцену востаннє, назвавши свій виступ "вінчанням з богом". Після дивних – лякливих для глядачів – рухів він розстелив на сцені покривало і зі словами "Конячка втомилася" ліг на нього: це був фінал кар'єри великого танцівника.

Останній стрибок

В останні роки життя Ніжинський переїжджав з однієї клініки для душевнохворих до іншої, і лікарі нічим не могли йому допомогти. Близькі люди, як могли, намагалися повернути Ніжинського із задзеркалля, в якому він перебував, у реальне життя. Дягілєв водив його в театр, сподіваючись, що спектаклі чи хоча б окремі сцени з них нагадають йому про балет: на жаль, усе було марно. Приїжджав Серж Лифар – одного разу чотири з лишком години танцював перед Ніжинським, намагаючись достукатися до його пам'яті – музичної, зорової, м'язової. На якийсь момент усім здалося, що в очах великого танцівника промайнула тінь спогадів, після чого він раптом... стрибнув, ніби згадавши про свій знаменитий стрибок під час вступу до балетної школи. Стрибок навіть вдалося сфотографувати, але продовження не було – Вацлав Хомич знову повернувся в похмурий стан, в якому перебував.

Ніжинський помер 1950 року в одній із клінік Лондона, у цьому місті й був похований. Через три роки прах великого танцівника перепоховали в Парижі, поряд із могилою Вестріса, з яким його так часто порівнювали. Пам'ятник на його могилі за свої гроші встановив Серж Лифар – він представляє Ніжинського у його найкращій ролі з балету "Петрушка". Ім'ям Вацлава Хомича названо кілька міжнародних балетних премій, вулицю в Парижі та рожевий алмаз вагою 24,85 карата.