Вел Льютон – легендарний голлівудський продюсер із Ялти, батько "людей-кішок"

Вел Льютон увійшов в історію світового кіно як продюсер низькобюджетних фільмів жахів, які принесли йому не менший, а, можливо, й більший успіх, ніж іншим його колегам гучні та дорогі проєкти. Творчий метод, винайдений Льютоном – "новатором жанру горор" – високо оцінений його колегами-кінематографістами. Так, Мартін Скорсезе називав його фільми "чудово винахідливими, красиво поетичними та глибоко тривожними – одним із найбільших скарбів". Фільм Льютона "Люди-кішки" (саме він першим вивів на екран таких популярних нині героїв) витримав кілька ремейків і в 1993 році був внесений до Національного кінореєстру США як "той, що має велике художнє значення".

Відео дня

З Ялти – до Нью-Йорка

Вел Льютон – ім'я при народженні Володимир Левентон – народився у травні 1904 року у Ялті. Його мати, Ганна Яківна Гофшнейдер-Левентон, яка у Криму працювала редакторкою молодіжного щомісячного журналу "Молода Іудея", емігрувала до США з дітьми (у Володимира була сестра Ольга), коли хлопчикові було п'ять років. Спочатку сім'я зупинилася в будинку молодшої сестри матері, яка згодом стала зіркою Голлівуду, актриси Алли Назимової, яка на той час успішно працювала в театрах на Бродвеї. Тут Вел закінчив коледж і вступив до університету.

Кури занапастили кар'єру журналіста

З дитинства Льютон мріяв стати письменником і, щоб набратися досвіду та набути літературних навичок, вирішив попрацювати журналістом. Але кар'єра у ЗМІ не задалася – у гонитві за сенсаційними матеріалами він іноді прикрашав факти, додаючи до них неіснуючі деталі. Якийсь час керівництво газети заплющувало очі на його діяння, але стаття про кошерні кури, які помирають у Нью-Йорку від спеки, переповнила чашу його терпіння – Вела звільнили, і він, взявши псевдонім Льютон, зайнявся літературною творчістю.

Фахівець з "козацької теми"

Вел не відразу зміг визначитися з жанром, у якому хотів працювати, тому серед його праць на той час є поетична збірка, довідник з історії косметики та навіть еротична новела "Грушенька". Але особливої уваги заслуговують романи Льютона – еротичний "Не її ліжко" та історико-пригодницький "Козацький меч", головним героєм якого був Степан Разін. Саме його прочитав голлівудський продюсер (також уродженець України) Девід Селзнік, який на той час працював над екранізацією гоголівського "Тараса Бульби". Він звернувся до письменника-початківця як до фахівця з "козацької теми", але на той момент їхня співпраця успіхом не увінчалася – проєкт був заморожений майже на 30 років і втілений у життя іншими людьми.

Metro-Goldwin-Mayer та "оскароносні" фільми

Але з того часу Льютон, який на той час завдяки матері та тітці був співробітником відділу реклами студії Metro-Goldwin-Mayer, став особистим асистентом Девіда Селзника і працював з ним над цілою низкою знаменитих голлівудських картин, у тому числі й тих, що були удостоєні "Оскара". Найвідомішими серед них стали "Анна Кареніна", "Історія двох міст" (на зйомках він займався організацією масових сцен у Бастилії), "Віднесені вітром" та "Ребека". У багатьох випадках у роботі над цими картинами Льютону відводилася роль сценариста, котрий співпрацював із так званим "Офісом Гейса" – Комітетом з цензури. Його основним завданням було як заміняти у сценарії слова, які цензура викреслювала як лайливі чи неприйнятні, без втрати їхнього сенсу, так і переконувати співробітників "Офісу Гейса" не робити цього.

"Менше – це більше"

Зрозуміло, що така обдарована людина не могла довго перебувати на других ролях, навіть якщо їй необхідно було страхувати самого Девіда Селзника. У 1942 році Льютон залишив Metro-Goldwin-Mayer, щоб перейти на роботу на студію РКО, що практично збанкрутувала на той час, де йому запропонували стати продюсером низькобюджетних фільмів жахів. Він мав вирішити складне творче завдання: за маленького бюджету створити кінострічки, які були комерційно успішними і на які буквально билися глядачі, і Льютон із нею впорався. Так народилися не лише люди, які увійшли в історію світового кінематографа "Люди-кішки" та "Я гуляла із зомбі", а й з'явився творчий метод Льютона, який сам він назвав "менше – це більше". Його суть – у відмові від натуралістичних сцен так званого шокового ефекту та їх заміна тінями у чорно-білому зображенні та звуками, які лякали глядачів набагато більше, ніж явні – не завуальовані – жахи. Кінокритики не одразу прийняли нову естетику трилера, але пізніше, переглянувши фільми Льютона, змінили гнів на милість, а негатив у рецензіях на позитив.

Не зміг повторити колишній успіх

Наступні фільми, спродюсовані Льютоном – такі як "Людина-леопард", "Корабель-примара", "Викрадач тіл", "Бедлам" – вже не можна було порівняти з його першими знаменитими трилерами, тому в 1943 він почав працювати над картинами в інших жанрах. Так з'явилися екранізації оповідань Гі де Мопассана "Мадемуазель Фіфі" та мелодрама "Моє особисте справжнє кохання". Але, як з'ясувалося, мелодрама і комедія виявилися непідвладними Льютону, його сильною стороною був трилер – він ще намагався працювати в цьому жанрі, але колишнього успіху – насамперед комерційного – його нові картини вже не мали.

"Будь ласка, повір мені"

Перший інфаркт трапився у Льютона в 1946 році, він був відносно легким і серйозних наслідків не мав, тому, оговтавшись від нього, продюсер знову взявся до роботи. Але через п'ять років стався другий, і 14 березня 1951 року Вела Льютона не стало – він пішов із життя у віці 46 років у Лос-Анджелесі. Його лебединою піснею стала романтична комедія "Будь ласка, повір мені", над якою він працював перед смертю. Через рік після смерті Льютона на екрани вийшов фільм "Злі та красиві", прообразом головного героя якого, Джонатана Шілдса, зіграного легендарним Кірком Дугласом, став легендарний продюсер.