Блог | Ви добре ставитесь до військових, ветеранів, але не до їхніх дружин

Цьогоріч моя близька людина, яка має статус ветеранки, розповіла абсолютно дику історію. Під час поминальних днів вона їздила прибирати могилу свого чоловіка. Жінка, хоча і молода, але має проблеми зі здоров’ям після контузій та травми, які їй надто ускладнюють життя. І от дісталася вона цвинтаря, де впорядковує простір, і до неї підходить літня жінка, яка з цікавістю спостерігає за процесом. А потім видає:"Тобі пощастило, що чоловік загинув десять років тому, а не два. Уже не так боляче переживати".

Рівень цілковитої "відбитості" цієї фрази немає сенсу коментувати. Але скажу одне — у нас немає культури спілкування з сім’ями ветеранів та військових. Ми намагаємось пояснити суспільству, як спілкуватися з самими захисниками та захисницями, проте за кадром залишаються їхні родичі.

"Ви добре ставитесь до військових, ветеранів, але не до їхніх дружин"

63,3% військових вважають, що для них буде великою проблемою нерозуміння з боку цивільного суспільства, коли вони повернуться з фронту. Якщо майбутні ветерани відчувають, що зіткнуться з нерозумінням з боку співгромадян, то що говорити про їхніх дружин, як не вважаються "військовими"?!

Дружини захисників — вони не військові, але в темі війни та воєнних тягот. Їх суспільство дико сприймає. І пожалітися нема як та кому, бо й так боляче, не хочуть відкривати душу. Емоції, які переживають у своїх родинах, — не хочуть виставляти напоказ.

Навіть попри те, що зараз багато родин, де обоє з подружжя мають статус ветерана, дружина теж воювала, все ж часто жінки зіштовхуються з дискримінацією. Одна знайома, яка поверталася до цивільного життя, розповідала: відвідини соцзахисту та центру зайнятості їй запам’ятались іронічним супроводом, що до "статусу ветеранки ще й чоловіка на фронті шукала".

За даними опитувань Українського ветеранського фонду, середній вік української ветеранки у діапазоні 26-35 років. У той час як середній вік чоловіка-ветерана — 36-45 років. Друга найбільша категорія жінок з УБД — 46-60 років, для чоловіків актуальний такий самий віковий діапазон. (*Звісно, нові хвилі демобілізованих захисників та захисниць можуть повністю змінити структурний розподіл за віковим співвідношенням, проте ці дані актуальні станом на травень 2024 року).

Зараз, у період мобілізації, дуже часто виникають дискусії про те, що жінки мають привілей не мобілізовуватись до війська й що нібито у жінок перекіс із правами, бо їх взагалі до війни не долучають, не зважаючи на те, чи мають вони дітей, чи ні. Проблема в тому, що щоб не робила жінка, її вибір завжди засуджуватимуть: народила багато дітей — сидиш на шиї в держави; народила одну-дві дитини й пішла до війська — що ти за мати така; не маєш дітей й пішла до війська — прийшла шукати чоловіка, а дітей хто буде народжувати; війна — не жіноча справа; не маєш дітей і не йдеш до війська — взагалі потрібно позбавити усіх людських прав.

Проте за кадром залишається те, що часто жінки виконують емоційну роботу не лише стосовно своїх партнерів (чоловіків, хлопців), а й щодо інших членів свого оточення.

"Людина повертається з фронту іншою, і це переживають близькі"

Ми часто бачимо дещо дискримінуючі жарти про надокучливі дзвінки матері чи дружини військовому. Звісно, всі намагаються співчувати бійцеві, якого задовбали. Але те, що переживають самі дружини й матері, — залишається за кадром.

Лише найближчі люди бачать, як ламаються захисники по поверненню з фронту. Там він мав розпорядок дня, ціль, побратимів. Страшні, проте визначені речі, які доводилось робити, що з часом перетворюється на рутину. Повертаючись до цивільного життя, бійці часто починають розуміти, що тут немає визначеності, немає цілі й побратимів. Починають відчувати свою ізольованість й непотрібність. Непотрібність відчувається не через об’єктивні причини, а лише тому, що здається, що ніхто тебе не розуміє. І цей момент має пропрацьовувати дружина/мама/донька/сестра, найближча партнерка: сприяти переходу з фронту до цивільного життя. Хто підтримає цих жінок?

А ще у пари можуть розвиватися адреналінова залежність й починатися аб’юзивні стосунки. Стрес переживають обидві сторони. Головні болі через стрес, відсутність нормального сну й відпочинку протягом тривалого часу — усе це рикошетить на здоров’я.

"За зовнішнім фасадом — прірва"

"Друга половинка" захисника має бути такою ж стійкою та витривалою, як він сам. Бо часом може статись так, що по поверненню з фронту його доведеться нести на собі (в прямому й переносному сенсі). "Друга половинка", яка, як і її чоловік, не відмовляється від свого обов’язку й продовжує служити.

Зараз родичам захисників не дають додаткових відпусток і грошей, коли військові отримують поранення. Їм доводиться в прямому сенсі вигрібати. Добре, коли є коло підтримки, яке допомагає й підтримує. А як бути тим родинам, які змушені релокуватися до інших областей? Їхні соціальні зв’язки поруйновано, відсутність грошей, часто й роботи. Як партнеркам в таких ситуаціях викручуватись?

А як бути тим, хто назавжди втрачає свого чоловіка?

"Війна в мене забрала чоловіка й молодість", — цю фразу я багато разів чула від жінок."А ти ще мужика не знайшла? Вже нормально часу пройшло", — а це непрохана порада, яку дають вдовам ветеранів.

Бачили, як часто в історіях бійчинь лейтмотивом служби в армії є загибель на фронті близької людини? Жінки після загибелі чоловіків ідуть на війну не від щастя. Вони знають, з чим зіштовхнуться.

"Хочеться мобілізуватися, бо хочеться втекти від цієї проростаючої в тобі чорної діри, в якій ти "недо"... недовійськова", — така думка виникає, коли ти розумієш, що лише дружина ветерана, цивільна й тобі немає на що скаржитись, адже твій чоловік здоровий, повернувся. І ніхто не знає про те, що вас обох мучить.

А ще мало хто задумується, як родина переживає подальші втрати побратимів. Чоловік стає замкненим, мовчить, дружина не знає, що робити. Починаються втечі від себе в роботу, друзів, "пригоди".

Жінка, чоловік якої у полоні. Вона не має визначеності. Вона не знає, чи будувати їй своє життя, чого чекати, на що сподіватись. У них немає права на радість. Замість людяності, розуміння, підтримки — вони отримують патетичні, недоречні "розмишлізми", які не є емпатією, а лише ширма від того, аби справді підтримати людину, зрозуміти її біль та проблему.

"Службу несуть обидвоє"

Сподіваюсь, наведені аргументи переконали читача, що "післявоєнну ношу він несе не сам, як і свою службу". Дослідження Українського ветеранського фонду фіксують, що вже зараз цивільні перестали поважати ветеранів періоду АТО/ООС. Здавалося б, ситуація не критична, але розуміємо, що така ж доля чекає й на нинішніх оборонців.

Окрім підвищення культури взаємодії з родинами захисників та захисниць, постійне нагадування про повагу, маємо також подбати і про соціальний захист сімей.

Родини військових живуть у невизначеності, не можуть планувати своє майбутнє, перебуваючи у режимі між війною й цивільним життям. Підтримка родин має стати пріоритетом у ветеранській політиці.

Елементарне сприяння навчанню, перекваліфікації й працевлаштуванню членів родин ветеранів може зняти велику кількість проблем. Не варто обмежуватись допомогою з пошуком роботи чи пільгами. Дуже часто фінансування власної справи, що вже зараз реалізовує Український ветеранський фонд, може сприяти розвитку й реадаптації до цивільного життя. Особливо гостра ця потреба у тих родин, які вимушено покинули свої домівки.