Блог | Відторгнення Росії

Так, кенселінг є, але для мене відторгнення російської культури почалося не 24 лютого 2022 року, а восени 1971-го, під час особистого знайомства з Росією, і потім ніякі пушкіни-лермонтові не могли виправити першого враження. Ну а наступні відвідування лише зміцнили його.

Але йтиметься про інше відчуження в особистому вимірі, про літературне, обумовлене специфікою моїх нинішніх занять. І справа не в особливій прозорливості чи махровому русофобстві, породженому особистим досвідом, хоч і не без того. Ні, річ у тому, що я писав для багатьох російських видань, і відторгнення – взаємне – сталося само собою, природним, так би мовити, чином. Дуже характерним для цієї країни та її культури.

Багатьох – це журнали "Хімія і життя" та "Наука і життя", "Знання-Сила" та "Звезда", "Культурологічний журнал", газети "Літературна Росія", "Незалежний військовий огляд" та "Московський комсомолець", а також інші ресурси. А оскільки мої військово-морські студії досить популярні, то і на сайті ВМФ РФ поміщали мої матеріали і військово-морський збірник "Гангут" їх регулярно друкував. Окремо слід згадати газету вчених та популяризаторів науки "Троїцький варіант – Наука", публікації в якій є предметом особливої гордості.

Ні, я не журналіст, не вчений і трудове життя присвятив налагодженню складного обладнання, заводам та лабораторіям. Але восени 2006 року ми переїхали до США, настав час вільного часу, і вже наступної весни я надіслав статтю до київського "Дзеркала тижня". Про роль Вернера фон Брауна у розвитку космічних програм СРСР – статтю відразу було опубліковано. Так з того часу й пішло і чому я особливо радий, тому що старт у новій справі дав Київ!

У Старому Світі

Що ж, пройдемося місцями своєї літературної слави і попутно займемося саморекламою – без паблісіті немає проспериті. Київ це, звичайно, чудово (я і дружину знайшов у цьому благословенному місті), і з легкої руки "Дзеркала тижня" розпочалася співпраця з "Київським телеграфом", з газетою "День", будучи видатним культурологом, чимало публікувався в газеті "Культура i життя" , в "Українському репортері" (ілюстрації ставив Олег Смаль!) ​​etc. Останні роки веду блог у "Обозревателе" (зараз це Oboz.UA).

Однак російські газети та журнали були більш відомі і як же уникнути їх позову? Поганий солдат без маршальського жезла в ранці, але й автор без честолюбства підозрілий. Звичайно, популярність всяка буває, і в одіозні видання я тексти не посилав, намагався вибирати пристойні, що видно за переліком, наведеним вище. Але серед них знайшлися ті, що перші вловили, куди дме російський вітер, відчули, що можна відкинути цивілізаційні пристойності і норми, і помчали попереду паровоза офіціозу.

Після 24.02.2022 норми пристойності відкинула вся Росія і радісно виламалася за їхні рамки – пам'ятаєте надзвичайно популярне у тому році гасло "нам не соромно"? Зараз його вже не афішують, бо безсоромність стала повсякденною і загальною. Але, повторю, були і першопрохідники самоденудації, тому ще 2018 року я перестав співпрацювати з "Літературною Росією". Вона на той час остаточно вкрилася патріотичною (читай шовіністичною) паршею. Ще раніше довелося відмовитися від публікацій у нацистському "Русском переплете", що став відверто нацистським.

Характерні в цьому сенсі труднощі виникали і з підвищено патріотичними редакторами журналу "Наука і життя", через що ще до війни я відчував менше бажання посилати туди тексти. Ну а після 24 лютого і редакції солідних ніби журналів "Знання-Сила" та "Зірка", в яких я багато років друкувався, незабаром просто перестали відповідати на мої листи. Нічого не вдієш, така російська культура. Останні мої матеріали в них вийшли у березні 2023 року.

На відміну від цих журналів, редактор "Гангута", непоганої, але також надзвичайно патріотичної збірки, де вийшло багато моїх непоганих і навіть новаторських текстів про флот, відповідав. Але обставляв згоду такою кількістю правок, що стаття зовсім вихолощувалася, і її публікація в такому вигляді втрачала сенс. Так сталося із запропонованою цієї весни статтею про жорстку морську блокаду Росії під час Кримської війни (паралелі між тією війною і нинішньою більш ніж очевидні і невтішні для країни-агресора), причому базувалася стаття на даних митних журналів Зунда, які раніше не публікувалися.

На жаль, редакція "Знання-Сила" не відповіла на пропозицію цього цікавого матеріалу, і в результаті він нещодавно вийшов у "Троїцькому варіанті". Сумно, адже в "З-С" я давній автор, у ньому також багато моїх текстів про флот і на рахунку навіть глава про німецьку військово-морську доктрину для тритомника "Невідома війна", виданого журналом у 2014 р., до 100-річчя початку Першої світової війни.

По цей бік океану

Ще більше друкувався я у російськомовних виданнях США, Канади та Німеччини. У тому числі у "великій четвірці", у головних американських газетах "Російський базар", "У Новому Світі" (найтиражніша), "Вечірній Нью-Йорк" та в найтовщій з них (96, здається, сторінок!) "Російська реклама" (зараз вона змінила назву на "Р Реклама"...). Але припинення співпраці з ними спричинене не лише відторгненням.

Так, "У Новому Світі", донька колись гримів, але давно одіозного "Московського комсомольця", накрилася мідним тазом вже в перше військове літо 2022 року. Чи виникли труднощі з фінансуванням з Москви, чи вийшла боком відверто проросійська спрямованість, чи ще що, але туди йому і дорога. Тим більше, що мої матеріали перестали друкувати за три роки до цього, з приходом нового головного редактора. Вона відверто писала мені, відхиляючи чергову статтю, що редакційна політика формується дзвінками з Москви, і що матеріали з критикою Трампа публікувати не буде. На тому й розлучилися.

З редакторкою "Русского базара" (вона, до речі, з України, як і редактори "Р Реклами" та "Вечірнього Нью-Йорка") ми не зійшлися у поглядах на роль Ющенка та Януковича і цього виявилося достатньо для відмови у подальших публікаціях. Так, від політичних поглядів редактора багато залежить, особливо в ЗМІ діаспори. Добре вже й те, що вона не трампістка.

Тоді як редактор "Вечірки", будучи, як і багато наших співвітчизників по обидва боки океану, затятим трампістом, до певного часу терпів мій демократизм (прихильність демпартії) і критику кумира, але під кінець президентства Трампа його терпіння вичерпалося. Втім, про цю газету я не особливо шкодую, у неї вкрай слабка електронна версія, а в наш час, якщо вас немає в Мережі, то вас взагалі немає.

Найгірше те, що того ж таки 2022 року перестав відповідати редактор журналу "Новий берег", що виходить у Данії. Він нащадок російських аристократів і, мабуть, йому довелося не до вподоби моє жорстке неприйняття нинішньої Росії. Ще прикра відмова від співпраці редакторки альманаху "Чайка" (виходить у штаті Меріленд) після публікації кількох статей, які критикують російську культуру. Альманах взагалі підтримує боротьбу України, але ставити під сумнів велич культури Росії, дозволяти "забранки" (її вираз) на адресу оної це для редакторки вже перебір. І так, вона теж трампістка.

З початком війни довелося відмовитися і від публікацій в альманасі "Бостонський Кругозір", заснованому киянином Олександром Болясним, хоча у мене там дуже багато їх, я писав для нього багато років, і один із його номерів навіть був присвячений мені. Засновник саме того року сильно захворів, а за його сина в "Кругозорі" з'явилися автори, які дуже негативно малюють Україну. Зараз у текстах альманаху бруду поменшало, але почуття гидливості не дозволяє сусідити з ними на сторінках видання.

Натомість із великим задоволенням віддаю тексти до культурологічного журналу "Елегантний Нью-Йорк", редакторка якого колишня киянка (якщо бувають колишні кияни) – він однозначно на боці України!

Резюме

Не перераховуватиму й не буду характеризувати інші видання на нашому та на старому березі, з якими мав справу, їх чимало аж до газети "Наш Техас". Скажу лише, що головне лихо ЗМІ російськомовних діаспор це трампізм і великоруський шовінізм.

― Як шовінізм!? ― вигукнете ви, ― Та більшість із нас насамперед від нього й бігла!

Тим не менше. Так, найчастіше неусвідомлений, зумовлений пам'яттю поколінь, тобто соціальною спадковістю. Зазвичай він виявляється у перебільшенні значення російської культури. Приклад редакторки "Чайки" ми вже наводили, але він характерний не тільки для неї, взяти хоча б канадський літературний журнал "Новий Світ", який став майданчиком для релокантів-росіян. Схоже, його редакція теж не приймає критики на адресу чогось російського.

Загалом, підбиваючи підсумки зауважимо, що після нападу Росії на Україну не лише світова стабільність наказала довго жити, а й простір для публікацій різко звузився. Відторгнення виявилося палицею про два кінці і вдарило як по мені, так і по всіх російськомовних авторах.

Але щодо Канади, то не все так сумно: у Монреалі виходить чудова газета "Місце зустрічі Монреаль", вільна від зазначених комплексів та синдромів. В якій я маю честь багато років бути активним автором. Власне, ця стаття з оглядом справ у російськомовній пресі призначається насамперед цій газеті і для Києва. Та й те – де ще поплакатися в культурологічну жилетку?