Блог | "Винятково люті народи". Давні угорці в Криму

Здавалося б де Крим, а де Угорщина? Але понад тисячу років тому предки сучасних угорців жили на схід від Уральських гір, і знадобилося ціле століття, щоб вони здобули нову батьківщину в Європі. І на цьому шляху вони не могли пройти повз Крим, пише Сергій Громенко для krymr.com.

Прабатьківщина древніх угорців – мадярів – розташовувалася у Сибіру між Уралом та Іртишем. Фінно-угорські племена, які жили там на межі лісу і лісостепу, не пізніше VIII століття перейшли від полювання до кочового скотарства – очевидно, за прикладом сусідніх тюркських народів (вплив останніх на мову і культуру угрів очевидні). Коли і з якої причини угорці переселилися до Європи, точніше – в район середнього Поволжя, незрозуміло. Найімовірніше, це сталося через тривалу ворожнечу із печенігами – могутніми тюркськими кочівниками.

Згідно з твором Костянтина Багрянородного "Про управління імперією", на той момент древні угорці поділялися на сім племен, єдиного володаря у них не було, але воєвода одного з племен на ім'я Леведій вважався "першим" (чи то плем'я було найбільшим, чи то він сам – найхоробрішим з вождів). У першій чверті IX століття мадяри заселили територію північно-східного Причорномор'я та Приазов'я, яка за ім'ям воєводи стала називатися Леведією. Її локалізація спірна, але у країні протікала річка Хінгілус – ймовірно, Інгул чи Інгулець, тобто нижня течія Дніпра була межею Леведії на заході, а Дон і, можливо, Хопер – на сході.

Костянтин вказує, що мадяри були союзниками хозар і воювали проти спільних ворогів (ймовірно, на Кавказі та в лісостепу лівобережжя Дніпра), і каган навіть видав за Леведія знатну хозарку (якби мадяри були простими васалами хозар, то ця знатна угорка поповнила б каганський гарем). Втім, шлюб був бездітним. За даними імператора, союз тривав три роки, і хоча багато істориків вважають цю цифру помилкою в тексті (пропонуючи виправлення в діапазоні від 30 до 300 років), насправді імператор був не дуже далекий від істини.

На початку 830-х років до Приазов'я вторглися печеніги і були розбиті хозарами, але не відступили назад на схід, а зайняли якусь частину Леведії. Потім печеніги завдали угорцям жорстокої поразки, внаслідок чого менша частина мадяр втікла до Персії, а більша на чолі з Леведієм відійшла на захід – в країну Ателькузу/Етелкьоз (буквально "міжріччя", тобто до рясно вкритої ріками території від Дніпра до Дунаю).

Дата цього переселення визначається за війною 836-837 рр. між Першим Болгарським царством і повсталими проти нього візантійськими бранцями на Дунаї. Не впоравшись самотужки, болгари звернулися по допомогу до мадярів, ті погодилися, але зазнали поразки від візантійців.

Якщо навіть раніше угорці й були союзниками хозар (а є й інші думки), то тепер ситуація змінилася. У 830-х роках загинуло поселення у степовому Криму, нині відоме як Тау-Кипчак. Є всі підстави вважати винуватцями цього угорців, і отже, на той час вони вже з'явилися на півострові. Окреме угорське поховання виявлено біля села Нововоронцовка на півдні Херсонщини, а ще одне – на плато Тепсень поблизу Коктебеля. Більшість істориків згодні з тим, що саме мадярські набіги спричинили послаблення влади Хозарського каганату над Кримом.

Кагану довелося вжити заходів у відповідь. Близько 839 року до Візантії прибуло посольство з Хозарії з проханням побудувати їм фортецю на Дону, і до 841 року інженер Петрона Каматир спорудив Саркел – "Білу фортецю". Вона контролювала переправу через Дон, служила митницею-складом, а також літньою резиденцією кагану. І побудована вона була не в останню чергу проти угорців – принаймні, Ібн Русте повідомляє, що "в минулі часи хозари обкопувалися ровами для оборони від мадяр та інших народів, які межують з їхньою країною". А якщо після перемоги над угорцями частина печенігів влаштувалась на західному березі Дону, то тоді фортеця захищала Хозарію і від них. Втім, цілком імовірно, що Саркел також був покликаний перешкодити і човнам русів спускатися Доном в Азовське море.

Нормалізація, хай і недовга, візантійсько-хозарських відносин дозволила Константинополю провести в Криму важливу реформу – всі півострівні володіння імперії у 841 році були об'єднані в один військово-адміністративний округ – фему Кліматів (у середині того ж століття – фему Херсон).

Мадяри стали головним болем і для інших своїх сусідів, зокрема, русів і слов'ян. У 839 році певні "варварські та у своїй надзвичайній дикості винятково люті народи" завадили посольству русів повернутися з Константинополя через Причорномор'я. На ім'я в Бертинських анналах їх не названо, але немає сумнівів – це угорці. Вони ж, за Ібн Русте, "панують над усіма слов'янами, що сусідять з ними, накладають на них важку данину, [ті] є в їхніх руках на положенні полонених".

Втім, одними набігами їхні стосунки не обмежувалися. У пізніх угорських похованнях зустрічається слов'янський гончарний посуд, а у слов'янських поселеннях – угорські прикраси. Найпівнічніша з відомих сьогодні мадярських могил розташована на півдорозі між Черкасами та Білою Церквою – у цей час, мабуть, і виникає київський топонім "Угорські ворота" (орієнтовані на південь). Похоронний обряд угорців зазнав впливу салтівської культури (точніше – булгар): вузькі могили, орієнтовані на захід, з покладеною зброєю, посудом, кінськими кістками та збруєю. Натомість прикраси залишилися ексклюзивними – золоті або срібні похоронні маски.

При цьому між угорцями та Візантією досить швидко встановилися взаємовигідні відносини. За повідомленням Ібн Русте, мадяри "здійснюють набіги на слов'ян, ведуть бранців уздовж морського узбережжя, поки не доставлять їх до розташованого в країні Рум [Візантії] порту, званого К-р-х… Коли мадяри разом зі своїми полоненими до К-р-х, виходять їм назустріч руми і влаштовують там торг, [ті] віддають невільників і беруть у них візантійську парчу, вовняні килими та інші товари Рума". Якщо ми правильно визначаємо К-р-х як Керч, це означає остаточне повернення міста під контроль Візантії.

Хозари не залишали спроб знову зробити угорців союзниками. За "недовгий час" після переселення в Ателькузу каган запросив до себе Леведія і запропонував стати "архонтом твого народу", при цьому, "щоб ти підкорився слову і наказу нашому". Леведій від пропозиції ухилився, порекомендувавши замість себе іншого воєводу – Алмоса – чи його сина Арпада. І хоча угорці, за твердженням Костянтина Багрянородного, проголосили останнього новим правителем за хозарським звичаєм (піднявши на щиті), ні про яку владу кагану над ними не йшлося.

Втім, ймовірно, що жодної інтронізації взагалі не було, а відносини угорців і хозар ще більше зіпсувалися. В "Про управління імперією" йдеться, що в Хозарії спалахнула усобиця (дослідники датують її періодом між 820-х і 870-х рр.), в результаті якої одне з хозарських племен – кавари – було змушене тікати з батьківщини в Ателькузу і там влитися до угорського племінного союзу. Було б дивно переможеним бунтівникам приєднуватися до союзників тріумфуючої центральної влади, а от до противників – цілком можливо.

Про угорсько-хозарське протистояння свідчить і такий кримський епізод. Зиму 860/861 року в Херсоні провів Костянтин Філософ – майбутній св. Кирило. Згідно з його житієм, "прийшов же з військом хозарський полководець, оточив християнське місто й обложив його. Дізнавшись про це, Філософ пішов до нього без вагань і, розмовляючи з ним і повчаючи, приборкав його, і, пообіцявши йому хреститися, відійшов, не завдавши жодної шкоди цим людям". Місто на ім'я не назване, але, скоріш за все, це був Херсон. А ось рішення хозар відступити було продиктовано не лише красномовством Костянтина.

Як розповідається далі, "повернувся ж і Філософ на свій шлях і, коли о першій годині він молився, напали на нього угорці, виючи, як вовки, бажаючи вбити його. Він же не злякався, не перервав своєї молитви, лише виголошуючи: "Кіріє елейсон", бо вже закінчував службу. Вони ж, побачивши це, за Божим велінням стали лагідними і почали кланятися йому, і, вислухавши з уст його слова повчання, відпустили його з усіма супроводжуючими". І нехай сюжет із "приборканням варварів" дуже поширений в агіографічній літературі, основа в нього справжня.

Багато істориків за інерцією вбачають у цьому фрагменті вказівку на союзні відносини мадяр і хозар, тоді як усе цілком навпаки. По-перше, угорці згадані окремо від війська з Хозарії, а по-друге, нападають на Костянтина всупереч рішенню хозарського полководця відступити. Це можливо тільки в тому випадку, якщо мадяри були противниками хозар на півострові, і саме угорці в тилу роблять хозарський загін настільки поступливими. Зі свого боку, угорці, визнавши у Філософі візантійця, тобто союзника, відмовляються від наміру вбити його.

Хай там як, влада каганату над Кримом настільки слабшає, а його відносини з Візантією настільки псуються, що близько 873 року патріарх Фотій пише листа архієпископу Боспора Антонію, схвалюючи намір останнього хрестити міську громаду юдеїв.

У 862 чи 863 році угорці здійснюють похід на захід аж до самої Ельби. 881 року угорців помічають уже під Віднем, причому в союзі з племенем каварів. 892 року угорський напад пережила Моравія.

Тим часом між 889 і 893 роками печеніги були розгромлені союзом своїх давніх ворогів: огузів (ще одного тюркського кочового народу) і хозар. Деякі залишилися на Волзі та увійшли до огузького союзу племен, але більшість змушена була тікати на захід: "тюркські печеніги" – на Донець, "хозарські печеніги" – на Кубань.

У 890 році почалася війна Візантії з Першим Болгарським царством, і за чотири роки імперія вирішила покликати на допомогу мадяр. Спочатку угорці розорили болгарську столицю, але потім їхні вороги уклали союз із печенігами, і 895 року ті піддали Ателькузу страшному спустошенню. Не маючи сил для спротиву, мадяри остаточно залишили Причорномор'я і перебралися до Паннонії, де й досі розташована Угорщина.

Угорську сторінку в історії Криму було перегорнуто.