Блог | З Україною і в горі, і в радості: роздуми після обстрілу Харкова

Сьогодні вранці в результаті ударів ракетами по Харкову рашисти вбили дитину. Під завалами одного з будинків дитину знайшли мертвою. Співчуття батькам.

Вчора рашисти вбили в нашій області 51 людину.

Коли я думаю, як це все витримувати психологічно, згадую пораду того, хто вижив в фашистському концтаборі. 

"... Вижили тільки ті, хто сконцентрувався на своїй щоденній кропіткій праці..."

Не дослівно, а нехай за сенсом - але так само треба виживати нам сьогодні. 

Ще нічого не скінчилося. І завтра не скінчиться, і, можливо, через півроку, рік.

Натрапила на допис про молодих людей, які не бачать перспектив і намагаються виїхати з України. Тут, знаєте, тема складна та суб'єктивна для кожного. Бо у мене мама опинилася закордоном, поїхала в гості восени 2021 року, а коли прийшов час летіти додому (квитки на літак в Харків на березень 2022), то вже нікуди було летіти. Я маму не бачила вже два роки. Так ось я кажу їй: ти знаєш, я вже не боюся. 

Нас на початку повномасштабного вторгнення тут залишалося 300 000. Сьогодні нас вже один мільйон і триста тисяч. І йде мова про повернення і людей, і бізнесів. Навіть розробляють проекти щодо побудови підземних шкіл. Бо ми не чекаємо - ми ОСЬ ТАК ЖИВЕМО. 

Так ось, щодо перспектив в Україні. Мені потрібен лише інтернет та дах над головою. І ще якась мінімально достатня інфраструктура поряд. Я теж мрію про ранкову пробіжку по узбережжі в Маямі, щоб потім зайти в Старбакс... Взяти каву... А далі... 

На цьому мої мрії повертаються в Україну. Бо можливо я вже мислю як зріла людина - зі своєю країною "і в горі, і в радості". Тоді як багато хто з нею лише в радості. А в горі вона не потрібна. Я не знаю, чому ми так відрізняємося один від одного. 

Моя подруга з чоловіком саме навесні 2022 започаткували біля Харкова свій невеличкий аграрний бізнес. Вони працювали багато місяців, самотужки висаджуючи тисячі саджанців. Восени отримали врожай. Продають його в Харкові, у власних магазинах - а раніше купували його у інших виробників. "І в горі, і в радості..." 

Дві проблеми: відсутність патріотизму і неспроможність знайти можливості. Не мені судити кожну окрему ситуацію - ти виїхав з пекла Маріуполя, прикордоння Харківщини, Херсонщини тощо, і у тебе свої причини мріяти про одне чи інше. У тебе дійсно свої причини. У тебе своє особисте птср. Щасти тобі, аби тільки не покинув мріяти і мав сили жити далі. 

Я про інших, які можуть, але просто не хочуть. Або не вміють. При тому що в Україну повертаються відомі бренди, іноземні виробники започатковують виробництво зброї. Деякі країни (втратила новину, вчора читала) започатковують виплати українським біженцям, щоб вони повернулися додому (до чотирьох тисяч доларів підйомних). Хто зустрічав новину, нагадайте країну, будь ласка.

Тобто, бачення перспектив таке відносне... 

У нас досі є люди, які мають бізнес в Україні, але не їдуть. Мають можливість, але не їдуть. Хоча країна одна для всіх. Комусь потрібен лише інтернет і дах над головою, щоб ці можливості побачити. Комусь ділянка землі і здоров'я, щоб започаткувати нову справу.

Не знаєш - навчись. Не вмієш - спробуй і роби, як вмієш. В процесі навчишся. 

Я мамі кажу: вже не боюсь. У мене інша проблема - не ракети мені заважають працювати, а погана погода, яка псує настрій. Дощі скоро, хай їм грець... 

Харків.

З повагою до однодумців.

P.s. Але кадри з вранішнього прильоту по центру мого міста жахливі... Поки писала допис, з'явилися нові кадри. Я не призиваю повертатися, я лише призиваю вчитися триматися навіть в таких умовах. Бо окрім нас ця країна нікому рідною не буде.

Всі мої дописи суб'єктивні. Я тут живу. Сьогодні я жива, а тому буду планувати своє "завтра". В своїй країні. В своєму місті.