"Перший час діти падали на підлогу, якщо грім гримів чи літак"

"Церква закрили, розграбували, довелося виїхати", - розповідає дорогою до табору біженців пастор євангельської церкви з Алчевська Ігор Цяцька.

Відео дня

Він духовний наставник і попечитель імпровізованого поселення донбасівців на столичних Видубичах.

Дістатися до табору, який загубився серед складських приміщень, без провідника не реально.

"У нас в Перевальському районі більше донські козаки впливають, ніж" ЛНР ", - продовжує пастор. - Ті" послали "" ЛНР "і обіцяють навести свій порядок. Це ще страшніше, ніж" ЛНР ", і страшніше сталінських часів. Поперестреляют половину людей. На більше, вибачте, розуму не вистачить. Людей вбивають, майно грабують. Сказали, що буде там одна православна церква. Я в червні зібрав речі і виїхав. Ми думали, що повернемося - українська армія адже наступала. А потім, з цими мирними угодами, зрозуміли, що вже навряд чи. Там йде цілковитий грабіж і спустошення. Поки їм платять гроші. Потім поунічтожают один одного, і буде там пустеля Луганська і Донецька. Дороги підірвані, будинки підірвані, старики з червня пенсію не отримують ".

Влітку в промзоні на Видубичах мешкали приблизно 80 дітей та 250 дорослих. Зараз залишилися 15 малюків і близько ста дорослих. Всі були впевнені, що життя в ангарі - "це тільки до осені, адже до вересня АТО завершиться".

А сьогодні в повітрі повисла приреченість.

Читайте: На відео зняли "викид" на смітник агітатора за "Новоросію"

На території є санвузол, гарячий душ, триразове харчування. Але спати на "нарах" в неопалюваному приміщенні холоднувато.

Одиниці знайшли роботу і житло в селах під Києвом. Деякі перебралися в менш дорогі регіони України. Але частіше все-таки повертаються назад. В сіру зону, під обстріли.

"Перший час діти падали на підлогу, якщо грім гримів чи літак пролітав, - каже вагітна Світлана. - Але в Донецьку ще гірше. Там дитину моїх знайомих відвезли до бабусі в травні, коли тільки це все почалося. Потім начебто прийшло затишшя, і мати забрала дитя назад, в Донецьк. Тільки привезли - дитина почала заїкатися. А в будинок мого дядька потрапила міна, дах знесло. Але все, слава Богу, живі ".

Світлані народжувати в листопаді.

"Але точно не скажеш, може, й раніше. Переживання ...", - продовжує 32-річна жінка. У неї в волоссі помітна перша сивина.

З початком осені почав "температурити" її 2-річний син - три ковдри вночі в ангарі не рятують.

Світлана приїхала з Донецька з чоловіком "колясочників" (після аварії він без обох ніг), сином і 73-річною бабусею. Ідею приїхати саме сюди подала бабуся - вона парафіянка протестантської церкви, яка їх прихистила.

Зірвалися з насиджених місць у липні. З тих пір чоловіка Світлани не раз показали "по ящику". Якось подзвонив кум: "Бачив твоє інтерв'ю, ну ти і видав:" У Донецьку владу захопили урки ". Не здумай тут тепер з'являтися".

А Свєта і не думає. Всі пенсії та допомоги цій сім'ї з 4 осіб складають близько 3 тисяч гривень на місяць. І ті на окупованій території вже не видають ...

Читайте: "Нас ненавидять": у Донецьку вмирають від голоду старики, які пережили Другу світову

"А люди все одно їдуть. І туди де вибухи, і туди, де тихо. Якщо немає варіантів", - каже Світлана.

18-річній Яні до пологів залишається два тижні. Вона сирота. Сидить біля входу в барак з одягом. Речей жалісливі кияни завдали - гори. Яна веде облік - поки жінки перебирають "секонд хенд", вона робить помітки в зошиті.

"Чоловік у мене будівельник, - розповідає Яна. - Роботу дають без оформлення. Де кинуть, де не заплатять. Мене на облік не хотіли ставити. Футболялі з лікарні в лікарню. Натякали, що ми без грошей, таких ніде не хочуть. А потім пастор попросив, і мене поставили на облік. Куди з дитиною випишусь - не знаю. У нас в ангарі жив дитинка, якому годик, а новонароджених поки не було. Я ходила на прийом до Кличка. Самого не бачила. Дали папірець, ручку, сказали написати заяву. Просила матеріальну допомогу або кімнату в гуртожитку. Але кімнату - краще. Обіцяли відповідь через місяць. Кiмнату не обіцяли ".

Йду з табору разом з трьома дівчатками. Вони в піднесеному настрої. Усім - років по двадцять. Крокують без нічого - кожна несе по пакету. Діляться радістю - знайшли домишко в Боярці на трьох і влаштувалися на роботу в новому супермаркеті.

"Тільки не знімайте. А то ще люди побачать, що ми бомжі," - каже одна.

"У мене навіть мама не знає в яких умовах я жила", - продовжує її подружка.

"Додому вже не повернемося. Там одного пастора забили на смерть, ще одного спалили", - розповідає третя.

Пояснюють: не потрібна жалість, важка милість. Хочуть просто жити. "Як все".