Блог | Чи відмовляться Москва і Київ від ударів по енергетичних об'єктах?

Єдиним реальним аргументом, який дозволив би Росії та Україні утриматися від подальших руйнівних ударів по енергетичній інфраструктурі обох країн — є питання того, наскільки серйозними за своїми наслідками є саме українські удари по російській інфраструктурі.

Володимир Зеленський в інтерв'ю виданню Financial Times підкреслив, що взаємна відмова Росії та України від ударів по об'єктах енергетичної інфраструктури може стати першим кроком до закінчення активних бойових дій на російсько-українському фронті і демонстрацією того, що Росія дійсно готова завершити війну, яку Володимир Путін розпочав з Україною 24 лютого далекого вже 2022 року.

Український президент підкреслив, що, на його думку, Володимир Путін очікує підсумків виборів у США, і вже після того буде ухвалювати рішення щодо продовження війни з Україною.

Про те, що Москва і Київ намагаються домовитися щодо розв'язання питання про відмову від ударів по енергетичних об'єктах, повідомлялося, втім, і раніше. Зокрема, видання The Washington Post підкреслювало, що російська та українська делегації за посередництва Катару проводили перемовини, які могли б призвести саме до такого рішення. Однак після наступу Збройних сил України у Курській області Російської Федерації Володимир Путін відмовився від таких перемов. 

Якогось підтвердження інформації про те, що Москва і Київ дійсно могли провадити подібні перемовини, ніколи не було. Хоча недавно міністр оборони України Рустем Умєров підкреслив, що таємні перемовини між Росією та Україною, які стосувалися насамперед гуманітарних питань, проводилися ще у 2022 році. Міністр не виключив гуманітарного треку перемовин і зараз. Так що, якщо уявити собі, що питання ударів по енергетичній інфраструктурі є частиною гуманітарного треку перемовин, можна також дійти висновку, що представники Росії та України можуть розмовляти між собою або через посередників на цю чутливу тему.

Однак виникає питання не стільки у зацікавленості Володимира Зеленського, скільки у зацікавленості Володимира Путіна. Зацікавленість Зеленського є очевидною. Удари Росії по українській інфраструктурі мають на увазі насамперед знищення всіх можливостей української держави, створення умов, за яких ще якась частина українського населення змушена буде залишити рідну країну, шукаючи порятунку від холодної зими за кордоном. Також удари по енергетичній інфраструктурі України виснажують можливості української економіки, яка має забезпечувати Збройні сили України у протистоянні з російським агресором. І тому виключити можливість ударів по енергетичній інфраструктурі в ситуації, коли наближається зима, а російські збройні сили можуть готуватися до нових атак – це важливе завдання президента України.

Але у президента Російської Федерації інше завдання – знесилення України, створення умов для капітуляції на тих доволі відомих вже пропозиціях, якщо їх так можна назвати, які неодноразово висували до українського керівництва і Володимир Путін, і представники оточення російського президента. І ми добре знаємо цей російський ультиматум, який має привести до того, що Україна, навіть якщо і залишиться на певний час на політичній мапі світу, стане легкою здобиччю для Російської Федерації тоді, коли в Москві буде ухвалено рішення про остаточну ліквідацію держави без реальних збройних сил і гарантій безпеки від країн Заходу.

Але виникає досить важливе питання: наскільки українські удари по російській енергетичній інфраструктурі є дійсно серйозним випробуванням для Володимира Путіна. Наскільки вони впливають на російську економіку і можливості збройних сил Російської Федерації. Наскільки Володимиру Путіну є пріоритетнішим забезпечити відсутність українських ударів по російській енергетичній структурі перед його бажанням знищити сусідню державу і приєднати принаймні більшу частину її території до Російської Федерації? 

Вибір Зеленського є абсолютно очевидним — це збереження української державності та відновлення миру. А Путіну доводиться вибирати між знищенням української державності та ударами України по російській інфраструктурі, які поки що не призвели до якихось чутливих проблем в російській економіці й не стали серйозним ударом для збройних сил Російської Федерації, що продовжують свій наступ на українські землі.

Вважати, що Володимир Путін хотів би комусь продемонструвати своє бажання закінчити війну в Україні й своє миролюбство, мені також здається, достатньо наївно. Російському очільнику абсолютно наплювати на реальне ставлення до нього в країнах цивілізованого світу. А лідери країн глобального світу і так приїжджають до російського президента на саміт БРІКС і проводять із ним двосторонні зустрічі, підкреслюючи на третій рік російсько-української війни необхідність продовження і посилення стратегічного партнерства між Російською Федерацією та такими країнами, як Китай чи Індія. Тому, за великим рахунком, показувати комусь, що Росія хоче зробити перший крок до миру – це точно не в інтересах Володимира Путіна.

Для російського очільника мир – це насамперед капітуляція України й знищення сусідньої держави із можливістю витіснення її населення за нинішні державні кордони України. Так що, за великим рахунком, єдиним реальним аргументом, який дозволив би Росії та Україні утриматися від подальших руйнівних ударів по енергетичній інфраструктурі обох країн — є питання того, наскільки серйозними за своїми наслідками є саме українські удари по російській інфраструктурі. Володимиру Путіну абсолютно нецікава його репутація як миротворця, і йому абсолютно нецікавим є закінчення війни з Україною. 

Російський очільник, як і ті, хто були його попередниками у кремлівському кабінеті за всі часи існування Московської держави, Російської імперії чи Радянського Союзу, розуміє тільки одну єдину мову – мову сили та створення проблем для свого власного правління. Усі інші аргументи абсолютно не є цікавими ані для Володимира Путіна, ані для його співвітчизників, що продовжують підтримувати російського президента у його немотивованій агресії проти нашої країни.