Блог | Чому Україна повинна впливати на державу-агресора після нашої перемоги

Починаючи з 2014 року наша держава знаходиться у стані перманентної війни з Росією, яка увійшла в активну фазу 24 лютого цього року. На жаль, в силу об’єктивних причин Україна тривалий час відмежовувалася від внутрішніх процесів у Росії, не здійснюючи на них вплив, на відміну від Росії, яка методично просувала свої інтереси в Україні.

Здебільшого це було пов’язано з тим, що нашою державою керувала ще пострадянська еліта, яка була за своєю природою московсько-центричною, для неї втручання Росії у внутрішні справи України було цілком логічним у руслі концепції пострадянського простору, в якому колишня метрополія розглядалась як модератор економічних та політичних процесів у майже всіх республіках колишнього СРСР, за виключенням країн Балтії. Фактично таким чином культувалась ідея Москви та її особливої ролі в історії. Такі настрої поступово охопили більшість російського суспільства і майже всю правлячу еліту. Цей статус-кво разом з потужним ресентиментом щодо програної холодної війни не міг не привести до влади в Росії представників спеціальних служб, з якими звичайні росіяни ототожнювали стабільність. Отже, треба визнати, що не тільки безпорадність країн Заходу, а й недалекоглядна політика колишніх республік СРСР привели до влади в Росії диктатора Володимира Путіна.

Серед країн Заходу є хибне уявлення, що або з державою-агресором можливо домовитись, або потужні санкції можуть призвести до тектонічних змін та послаблення центральної влади. По-перше, з державою-агресором уже неможливо домовитись. Володимир Путін хоче знищити Україну. У його світосприйнятті нашої держави не існує. У його світосприйнятті неможливе існування ще однієї державності поміж слов’янських народів крім російської. Крім того, він ненавидить Україну за те, що ми — демократична країна, яка виробила свій шлях крокування до Європейського Союзу та НАТО. По-друге, санкції самі по собі не можуть спричинити зміну влади в Кремлі. Політика перебудови у другій половині 1980-х років стала результатом не впливу зовнішніх сил, а рішення особисто Михайла Горбачова. Загалом він міг втопити всю країну в крові, почавши хвилю репресій по всій країні, але він бажав поліпшення відносин із Заходом. Колапс Радянського Союзу стався внаслідок того, що його вже неможливо було зберегти без застосування сили.

Проте цей приклад неможливо екстраполювати на Росію. Коли Михайло Горбачов почав перебудову, він був нещодавно обраним лідером країни, він мав люфт для провадження будь-якої зовнішньої політики, у той же час Володимир Путін вже двадцять три роки у владі, отже в нього обмежені можливості для політичного маневру. Він уже не може проводити іншу політику, крім ескалації, для Заходу він уже є неприйнятною, нерукотисною фігурою. Крім того, наприкінці існування радянської влади були достатньо потужні рухи незалежності в республіках, наприклад, в Україні був "Народний рух" В’ячеслава Чорновола, який задавав динаміку розвитку національної самосвідомості України. Зараз у російських республіках немає такої інтенції до дезінтеграції, як була, скажімо, у радянські часи завдяки тому, що з самого початку приходу диктатора Володимира Путіна до влади Кремль проводив політику русифікації національних республік, відсторонюючи національні еліти від ухвалення рішень.

Треба визнати, що навіть після воєнної перемоги України Росія нікуди не зникне з політичної мапи світу. Отже, колективний захід разом з Україною повинен здійснювати вплив на внутрішню ситуацію в Росії, застосовуючи механізми м’якої сили. Неможливо нав’язати Росії ідеї примата прав людини та громадянина над інтересами держави. Російський народ сам повинен прийти до усвідомлення того, що треба дорослішати й відмовлятися від патерналізму. Натомість колективний захід повинен забезпечити постійну військову перевагу України над Росією та надати Україні можливість балансувати інтереси Росії на пострадянському просторі.

Навіть якщо наступники Путіна будуть представниками силових кланів, Україна повинна зберегти стратегічні важелі впливу та право голосу в усіх питаннях взаємовідносин Росії та Заходу, включаючи санкційну політику. Україна повинна наполягати на новій парадигмі регіональної політики — "жодного питання щодо Росії без України". Крім того, Європейський Союз та НАТО повинні ухвалити стратегічне рішення про прийняття України до своїх лав після перемоги, що стане важливим етапом на шляху побудови європейської стабільності.