Блог | Диктатор страху. Чого боїться Путін на тлі війни з Україною?

Коли дослідники Сергій Гурієв та Даніел Трейсман писали свою книгу "Диктатори обману. Нове обличчя тиранії у XXI столітті", правління російського президента Володимира Путіна було однією з найкращих ілюстрацій метаморфози з диктатурами у нашому столітті. А ХХ століття, за твердженням авторів, було століттям страху. Йосип Сталін не просто обманював своїх співвітчизників – він сковував їх страхом. У комуністичному Радянському Союзі не було навіть натяку на вільні вибори, натомість були постійні репресії, Голодомор та ГУЛАГ.

Володимир Путін пішов іншим шляхом – шляхом так званої "керованої демократії", яка і є суцільним обманом. Конкурентні вибори начебто є, та їхні переможці відомі заздалегідь. Вільні медіа? Політичний порядок денний визначається у Кремлі.

Приватна ініціатива? Що чекає на великого підприємця, який не бажає зважати на інтереси Путіна, добре відомо за долею Ходорковського чи Березовського. Але олігархи, які готові співпрацювати з Кремлем, є і вони непогано почуваються...

І громадянин може думати, що живе у демократичній країні і здатний впливати на її майбутнє, хоча насправді його можливості зведені до мінімуму навіть тоді, коли він обирає районну владу.

Здобув перемогу над власною країною

Однак за 18 місяців масштабної війни з "диктатора обману" Путін почав перетворюватися на "диктатора страху". Він не зміг здобути перемогу над Україною, а ось над власною країною – здобув.

Буквально за лічені місяці було знесено всю декорацію "керованої демократії". Було закрито всі видання, яким ще дозволялося транслювати альтернативну точку зору. Опозиціонерів почали засуджувати до термінів, які можна легко порівняти із довічним увʼязненням. В освітній процес стали впроваджуватися спеціальні підручники, які нагадали спостерігачам про написаний Сталіним "Короткий курс" історії партії. "Просідання" приватного бізнесу спричинило збільшення залежності громадян від зайнятості у державній економіці.

Можуть запитати: а навіщо Путіну ставати "диктатором страху", коли більшість росіян і так підтримує його у війні проти України? Соціологічні опитування щоразу реєструють, що більшість співвітчизників російського президента довіряє офіційній пропаганді, рейтинг Путіна лише зростає після чергового рішення про агресію.

Чого ж боїться Путін?

Коли з "диктатора обману" на "диктатора страху" перетворився Олександр Лукашенко, це можна було легко зрозуміти. 2020 року, після чергових президентських виборів у країні, Лукашенко переконався у тотальному несприйнятті своєї політики та його постаті більшістю співвітчизників. Сотні тисяч людей на вулицях Мінська та інших міст Білорусі переконували у цьому краще за будь-які соціологічні опитування. Але нічого аналогічного у Росії ми не бачили ані до, ані під час війни з Україною.

Так чого ж боїться Путін і чому він "закручує гайки"? Чим заважала російському президентові радіостанція "Эхо Москвы"? Навіщо його судді ухвалюють нові вироки?

Хоч як це парадоксально не прозвучить, Путін боїться майбутнього. Можна навіть сказати, що цей колишній співробітник радянських спецслужб дивиться далі, ніж його білоруський соратник. І набагато менше вірить у вічну любов співгромадян.

Путін чудово розуміє, що у разі будь-яких економічних проблем громадяни неминуче поставлять питання щодо його ефективності та доцільності продовження війни. Він розуміє, що опозиція, якої немає – в елітах, у бізнесі, у суспільстві – може виникнути буквально з нізвідки. Він чудово пам'ятає, що було з російськими правителями, які програвали війни або просто не досягали успіху. Але він може пам'ятати й інше: жорстока диктатура, така, як диктатура Сталіна, могла дозволити собі військову поразку – як, наприклад, під час війни з Фінляндією.

Тому можна сказати, що Путін потребує заляканого суспільства не сьогодні, а завтра. Йому потрібно, щоб на момент кризи ця залякана країна вже існувала та боялася спецслужб, судів та силового апарату. Щоб поразка у війні з Україною не призвела до краху його влади.

Якби Путін був упевнений у своїй перемозі над Україною, він міг би дозволити собі не посилювати режим, не перетворюватися на "диктатора страху". Саме тому нова модель диктатури – це найкращий доказ його невпевненості у завтрашньому дні.