Відео дня
Блог | Йосипе, де в них "кнопка": чому українці воюють, росіяни – коряться, казахи – хитрують, а білоруси – мовчать?
Голоси
Готував учора на прохання знайомих матеріал про Одеську кіностудію. І перебираючи фільми, зняті нею, згадав одну із найкращих радянських стрічок для молодого покоління за повістю Євгена Велтистова "Пригоди Електроніка". Відразу довелося поринути у райдужні спогади давніх років: дитинство, школа, морозиво по 10 копійок, Сироїжкін, Елек, Гусєв, Уррі, Рессі, яскраві епізоди, крилаті фрази, гарні актори… Ну й ось, серед іншого в пам'яті сплив комічний персонаж безпринципного ватажка мафіозної банди – Стампа. Який під аморфним склепінням своїх піднесених філософських висновків звик забирати все, що захочеться і позбавляти волі всіх, хто попадеться на шляху... Чи не правда, когось із нинішніх завсідників перших шпальт інформаційних видань дуже нагадує? Когось з одутлим обличчям, щурячими очима, великодержавною манією величі та псевдоісторичним маразмом.
І ось це знамените питання деспотичного "господаря життя": "Уррі, де в нього кнопка?". Ну, Путін - один в один, тільки цар Московії набагато нижче, набагато брехливіше і значно кровожерливіше кіношного мафіозі. Та й масштаби злочинів різні. А так – схожий. Теж прагне поневолити, поставити під контроль, позбавити волі - не лише особистості, а й цілі народи. І хижо шукає заповітний вимикач гідності та здорового глузду у всіх численних жертв. А у кого ж поінформованого він може спитати про кнопку? У кого – у кого? В одного зі своїх ментально-духовних наставників: або Сталін, або Гітлер. Варто підозрювати першого – саме він розпеченим металом тоталітарного терору впаював ці самі "кнопки" безволі, ідеологічної тенденційності та беззаперечного підпорядкування в нескінченно виснажені "тіла" радянських народів… Кажуть, у Кремлі схильні балуватися окультизмом та ворожбою. Враховуючи те, що мешканець московського трону останнім часом говорить і робить, є підстави вважати, що навіть давніші завойовники, ті ж Македонський, Чингісхан, Наполеон або навіть Ленін, – часті гості у його голові.
Роздоріжжя
Звичайно, згадані в назві етноси зійшлися на історичному роздоріжжі досить давно. Власне, сусідити один з одним вони змушені були ще задовго до кривавих революцій у Російській імперії. Складно говорити про щастя чи нещастя в контексті життєвих закономірностей та еволюційної невідворотності обставин… Але окремі такі міжнаціональні контакти були доленосно неминучі, інші випадкові, якісь відрізнялися геополітичною нейтральністю або призводили до взаємозбагачення культур, інші – приносили переважно трагедії. Взаємно або з невикорінно одностороннім вектором несправедливості.
Прямо зараз Україна зазнає безприкладної кривавої драми віроломної рашистської окупації. Та й тисячоліття до цього від самопроголошеного "старшого брата" українці отримували переважно шовіністичну гордовитість, знущання і побори, втілені різною мірою цинізму і жорстокості. Дніпровські козаки та їхні нащадки традиційно відрізнялися волелюбністю та боєвитістю. Але імперська бидломасса Росії завжди характеризувалася чисельністю, невичерпною жагою наживи і поневолень, невіглаством та раболепством перед незмінно деспотичними та войовничими правителями різних мастей…
Зазначене міжетнічне зіставлення, звісно, - фігуральна констатація епохальних мінливостей доль народів, які були змушені тривалий час співіснувати у тісному взаємозв'язку.
Але чого я про це? Чому саме про ці народи йдеться в той час, коли ненаситна Російська імперія - царська, а потім - комуністична в різні часи поневолила десятки великих і малих націй, безжально втягнувши їх у свій неповноцінний, безликий "російський світ". І чому я раптом вирішив згадати про це саме зараз?
А знаєте – події останніх днів спонукали. Окремі геополітичні обставини настільки яскраво охарактеризували внутрішні стрижні, специфічні ментальні глибини та доленосні перспективи, властиві цим народам, що дозволили миттєво логічно звести їх докупи, одночасно підкресливши й принципові відмінності етносів. І стало зрозуміло, як у них справи з цими самими "кнопками" покірності політичному свавіллю.
Україна
Почнемо з України, звісно. Залишивши осторонь нюанси відвідування Києва провідними європейськими політиками та особливості рішень саміту "Рамштайн-3", зазначимо, що всі ці обставини є наслідком сучасного геополітичного лідерства нашої країни та епохального характеру подій, що відбуваються на її території. Але особливо слід зазначити висновок Єврокомісії із рекомендацією Європейській Раді офіційно затвердити Україну у статусі кандидата у члени ЄС. У цьому рішенні втілилися волелюбність, доблесть і прогресивність українського народу, які вигідно відрізняють його в еволюційному плані від більшості інших пострадянських "побратимів". Водночас у такому вердикті містяться рекомендації щодо реформування країни для набуття нею повноправного членства. І там – абсолютно об'єктивно, обґрунтовано вказуються заходи, покликані подолати наслідки соціалістичного минулого та тривалого перебування під впливом токсичного російського світу – боротьба з корупцією, зневажанням свободи слова та інших демократичних свобод, непрофесіоналізмом та продажністю суддів та працівників правоохоронних органів… Так, у сфері розвитку демократії ми досягли очевидних успіхів. Але якщо українці хочуть остаточно звільнитися від домінування деструктивної російської соціальної культури – ми маємо скинути з себе тягар радянсько-імперських пережитків. У цьому контексті – у нас із ЄС спільні цілі. До того ж, зовнішнє європейське контрольне сприяння дуже допоможе подолати внутрішній опір перетворенням. Іноді так складно у собі знайти надійну точку опори для благотворних, але хворобливих змін. Проте українці всьому світу вже доблесно підтвердили, що вони мають неосяжний полум'яний заряд турбореактивного прагнення до розвитку, свободи та успіху. Інакше вони так щедро не підживлювали б його своєю кров'ю. Залишилося лише оперативно та ефективно скористатися цією опцією після перемоги – у повоєнний час. Щось можна робити вже зараз. А ось від своєї "кнопки" залежності від імперського тиску Україна наполегливо відмовлялася ще з часів Запорізької січі, зживала її в собі у патріотичній боротьбі з більшовизмом у радянську епоху, виключала можливість зовнішнього впливу та придушення волі у період Помаранчевої революції та Майдану.
Росія
Тут - безпроглядна трагедія з локальними променями стриманого оптимізму. Комічно помпезний та змістовно ущербний Петербурзький міжнародний економічний форум, з традиційно показною гордістю бравірував "авторитетними" талібами, китайською делегацією, декількома відносно відомими міжнародними спікерами-євроскептиками та ексцентричними інвестиційними спекулянтами. Однак знаковим мені видається не цей шабаш казкарів і критиків прогресу в будь-якій формі. Не запеклий українофобський спіч Медведєва, який знову не вчасно прокинувся. І не чергове марення Путіна. Який знову збив у пінистий коктейль вигадки історичні реалії та свої вологі мрії. А також не зміг визначитися з тим, що його армія робить в Україні. І які політичні домінанти минулого користуються його симпатіями – царський імперіалізм, більшовизм, сталінізм чи вся ця гидота – разом узята.
Куди цікавішою подією, у плані розкриття хитромудрості внутрішньоросійських реалій, є несподівані одкровення екс-капітана збірної Росії з футболу. Одного з найтитулованіших футболістів цієї країни, пітерця, недавнього гравця газпромівського "Зеніту", кумира фанатів, відомого задири і сквернослова - Ігоря Денисова. Спортсмен засудив вторгнення в Україну, вважає міжнародні санкції проти РФ навіть м'якими, а всіх росіян - винними в тому, що відбувається, зневажає можливість свого арешту або вбивства і готовий стати перед Путіним на коліна, щоб зупинити війну... Це, звичайно, не революція, не "промінь" світла у темному царстві" і навіть не "оптимістична трагедія". Це просто боязка надія на можливість відродження початкових паростків якоїсь колективної совісті в глибинах соціуму. Дрімаючою, тремтячою від страху і ледь живою. Російська інтелігенція допускала антипутінські демарші і раніше. Але щоб яскравий представник благополучного бомонду, що годувся безпосередньо з рук впливових путіноїдів, - це рідкісне явище. Хоча людяності та гідності у надрах російського суспільства, як і раніше, майже не видно, але, можливо, орієнтири з часом вдасться намацати… За допомогою української перемоги. А ось величезна "кнопка" підпорядкованості росіян мантрам Кремля та зомбоящика надійно спочиває в руках московського царька. І вчепився він у неї куди міцніше, ніж у ядерну валізку.
Казахстан
Тут герой фактурного епізоду – президент Казахстану Касім-Жомарт Токаєв. Який під час пітерського форуму у вічі Путіну заявив, що не визнає жодних квазіреспублік в ОРДЛО. Він закликав російського колегу зрозуміти, що неможливо пріоритет власного національного суверенітету забезпечити загальним визнанням липової незалежності проросійських вулиць та провулків в інших країнах. Раніше глава Казахстану відмовився допомагати Росії в обході санкцій, а також обурився агресивними випадами політиків та пропагандистів РФ проти Казахстану. Нарешті, Токаєв відмовився від ухвалення російського ордена Олександра Невського. Відголив Путлера на повну. Розуміє, що у разі падіння України, великодержавні вояки обов'язково з'являться у пустельних степах Мангишлаку. Зважаючи на те, що казахстанське суспільство дивиться російське телебачення, не дивно, що воно досить поляризоване щодо війни в Україні, хоча етнічні казахи більше симпатизують саме українському народу. Ну і послідовна політика національних лідерів дуже промовиста. Ту саму "кнопку васала" в Казахстані, з урахуванням його "зважених" відносин з Москвою і патріархального укладу внутрішньої організації політичного життя, також виявити досить просто. Але національна влада, судячи з усього, воліє нею користуватися сама, не довіряючи чужинцям.
Що ж до Білорусі…
Країна картоплі, "добрих людей" та всім остогидлих вусів над балакучим ротом липового президента, продовжує демонструвати Україні свою здатність на військове вторгнення… Білоруси, звичайно, багато що доводили на масових протестах проти "надлегітимного таргана"… Доводили, але, на жаль, до кінця свого тирана не дотиснули. Та й у ситуації з агресією проти України особливих протестів білорусів також не видно. Схоже, жорстокість місцевого ОМОНу зробила свою справу – народ удалося залякати… Тож – "кнопка" є і вельми об'ємна. Вона настільки велика, що на ній досить комфортно, обхопивши ногами та руками, сидить вгодований Лукашенко. Який попередньо накрив цей заповітний інструмент страху та абсолютної влади тією самою картою, яку він возить із собою, щоб показати, звідки готувався український наступ…
Вибір свободи
Саме українці можуть пишатися своєю свободою волі, відсутністю будь-яких функціонуючих "кнопок" і важелів впливу, доступних для Кремля. Отож Путін уже майже чотири місяці намагається лапами своїх невдалих вояк - мародерів і ґвалтівників намацати бажаний перемикач. Але так і не знаходить його. Хоча Медведчук, ОПЗЖ, Шарій та інша московська агентурна шушара обіцяли протилежне. Вони звикли, що все, що пройшло убогість Совдепії, має бути підвладне російському імперському деспотизму. А тут – не виходить! І доводиться великодержавним безпосередньо відгрібати: отримувати по руках, по морді, та й під дих теж. Власне, саме тому Україна зараз і воює. Нема у неї кнопки: вже ні і ніколи не буде.
Слава Україні! Героям Слава!
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...