Всі заяви Трампа мають конкретну політичну мету, але окупанту не можна довіряти – він розуміє лише мову сили. Інтерв’ю з Мережком

Президент США Дональд Трамп заявив, що переговори з Росією щодо "завершення українського "конфлікту" просуваються дуже добре". Трамп уже тривалий час дає зрозуміти, що віддає перевагу ввічливій розмові з РФ та її диктатором Путіним. Його помічники вже говорять про економічну співпрацю з Москвою і швидке скасування санкцій. Дійшло до того, що Рада Безпеки ООН схвалила запропоновану США резолюцію щодо України, без критики на адресу РФ і звинувачень у тому, що вона є "агресором".

Відео дня

Щодо України та президента Володимира Зеленського у Трампа зовсім інша риторика. Із двох варіантів для просування переговорів: тиснути на Москву або тиснути на Київ, схоже, Трампа обрав другий.

Своїми думками щодо нинішнього стану двосторонніх відносин між Україною та США в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився народний депутат України, голова парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.

– На четвертий рік повномасштабного вторгнення Росії Україна, схоже, має значні проблеми в комунікації з президентом США Дональдом Трампом, риторика якого щодо нашої країни та українського президента за останній час змінилася кардинально. Репліка президента України Володимира Зеленського про те, що Трамп перебуває у пастці створеного Кремлем "дезінформаційного міхура", лише посилила сварку. Відповідь Трампа стала ще більш зловісною. "Зеленському краще рухатись швидше. У нього не залишиться країни", – попередив він. Власне, ваше бачення того, що зараз відбувається у двосторонніх відносинах між Україною та США?

– Я не вважаю, що нинішня ситуація є занадто критичною. Навіть між близькими друзями, між союзниками можуть бути якісь непорозуміння, різні погляди та різні точки зору. Це нормальне явище. Головне питання в тому, як вирішувати наявні непорозуміння.

Перший варіант – поглиблювати цю кризу, роблячи недостатньо продумані емоційні заяви, які далі будуть закручувати спіраль взаємонепорозуміння. Звісно, це не дуже мудрий підхід з точки зору практичної політики. Другий варіант полягає в тому, щоб використати цю кризу, зробити з неї якийсь конструктив. Я вважаю, що цим якраз і займається українська дипломатія.

Урок, який ми маємо винести з цієї кризи, полягає у тому, що треба, щоб між президентом США та президентом України була постійна комунікація. Не можна залишати такі важливі, складні відносини, які є між Україною та Штатами, напризволяще. Для мене це ключове питання. Чим більше президенти будуть зустрічатися, чим більше буде самітів, тим менша вірогідність виникнення таких криз і непорозуміння. І ми бачимо, що як тільки Україна починає пояснювати свою позицію, то тоді такі наративи зникають.

Є ще один аспект, на який варто звернути увагу. Зараз треба розуміти інтереси у цьому випадку Трампа та його команди. Він намагається в будь-який спосіб підкреслити різницю між власною політикою та експрезидентом США Джо Байденом. У цьому випадку Трамп намагається подати себе як миротворця. Прагне показати, що Байден не впорався з російською агресією проти України, а він є блискучим гравцем, якщо йдеться про укладання угод. Що він може залагодити майстерно будь-який конфлікт і, зокрема, може вирішити питання війни Росії проти України. Питання у тому, що це не зовсім реально з огляду на одну дуже просту причину. Цією причиною є Путін, його ультимативна позиція, маніакальне бажання знищити Україну. Російський диктатор не зацікавлений ні у справжньому мирі, ні в перемир’ї, яке б дозволило гарантувати безпеку Україні. Він хоче створити умови для подальшого знищення України. Це мета всієї його політичної кар'єри та всього життя. Путін поставив на цю карту все. Тому за визначенням досягти компромісу, миру або перемир'я з такою людиною, яка по суті своїй є сучасним Гітлером, просто неможливо.

На мій погляд, Трамп уже почав це усвідомлювати, але все одно він має якось, знаєте, постаратися затягти Путіна за стіл для переговорів. Хоча б продемонструвати своїм виборцям, що він щось намагається зробити, незалежно від того, який буде результат. Відбувається така собі політична гра. Тобто ті заяви, які робить Трамп, розраховані на Путіна, і вони мають конкретну політичну мету – змусити або заманити диктатора, щоб він сів за стіл переговорів. І це треба розуміти, коли ми аналізуємо заяви американського президента. Навіть західні оглядачі кажуть, що не можна трактувати заяви Трампа буквально.

– Тобто ви вважаєте, що всі ці особисті образи, які йдуть на адресу президента України, на адресу нашої країни, це для того, щоб Путін сів за стіл перемовин? Окрім того, нова адміністрація президента США вперше після початку війни солідаризувалася з Росією, виступивши проти резолюції, підготовленої європейськими країнами та Україною на роковини вторгнення. Вашингтон у Раді Безпеки ООН просунув текст власної резолюції, де РФ не є агресором, де війна називається "конфліктом", без критики на адресу РФ. Як усе це сприймати дипломатично?

– Річ у тому, що Трамп є певною політичною об'єктивною реальністю для нас, від якої ми залежимо. Він є президентом країни, від якої залежить значною мірою наша безпека й навіть наше виживання. І ми не можемо ігнорувати цю реальність. Тому, коли робляться якісь заяви, які є неприпустимими, або якісь кроки, які спрямовані проти наших інтересів, проти нашої позиції, ми, безумовно, маємо реагувати на це. Але з огляду на те, що значною мірою ми залежимо від Сполучених Штатів, нам треба робити це дуже терпляче, дипломатично, та все ж з почуттям власної гідності. Тобто робити так, щоб, знаєте, не нашкодити. Це про те, що я казав. Якщо виникає така криза, то дуже багато залежить від нашої реакції, яка не повинна призводити до ескалації, до посилення, поглиблення цієї кризи у двосторонніх відносинах.

– Спецпредставник Трампа Стівен Віткофф, який на сьогодні є основною довіреною особою Трампа у спілкуванні з російським диктатором Путіним, напередодні заявив, що проєкт "стамбульських домовленостей" 2022 року, "може бути взятий за основу в українському врегулюванні". Знову бачимо збіг російсько-американських позицій, адже ці "домовленості" проштовхує і Москва.

– Так, перемовини у Стамбулі відбувалися, але не було досягнуто якогось порозуміння і якихось домовленостей. Тому що є такий принцип – ні про що не домовлено, поки не домовлено про все. Так, у Стамбулі були проєкти, були пропозиції, їхнє обговорення, але не було досягнуто результату. Тому це вже не відповідає дійсності, що є якісь "стамбульські домовленості". Їх немає в природі. Це найважливіше. Тому спиратися на те, чого не існує, я не бачу сенсу.

– Знову ж таки Віткофф заявив про поступки з обох сторін. "Це те, що президент Трамп робить найкраще. Він дає зрозуміти, що шлях до миру – це поступки та досягнення консенсусу. І я думаю, ви побачите тут дуже успішний результат", – заявив Віткофф. Поки що нічого з російського боку не озвучується у цьому напрямі. На що може піти Путін і чи піде?

– Щодо поступок, то у дипломатії це нормальне явище. Але тут йдеться не просто про дипломатію, а про злочини агресії та анексії. На мою думку, як юриста-міжнародника, треба мати певні рамки, в яких ведуться перемовини та в яких здійснюються такі поступки. І цими рамками є міжнародне право. Зокрема, основоположні принципи міжнародного права, які відображені, наприклад, у статуті Організації Об'єднаних Націй.

За кордоном мене дуже часто питають журналісти, на які поступки може піти Україна. У мене немає відповіді. Я знаю, що для нас є тими червоними лініями, з приводу яких поступки неможливі. Це насправді територіальна цілісність і, по-друге, гарантії нашої безпеки. Найбільша реальна гарантія нашої безпеки – членство в НАТО. Все інше може обговорюватися, мені здається, але знову таки, щоб це не порушувало нашу Конституцію та міжнародне право.

Щодо росіян, то вони не знають, в принципі, такого поняття, як компроміс, як взаємні поступки, як переговори. Абсолютно. Вони не ведуть перемовин, а використовують їх як інструмент, як знаряддя війни. З ними можна говорити лише мовою сили. Все інше вони не розуміють. Тому тут наївно просто говорити про те, що можуть бути з обох сторін якісь поступки.

Я б рекомендував тим, хто з американського боку хоче вести перемовини з Путіним, просто почитати спогади експрезидента США Річарда Ніксона, який вів перемовини з Радянським Союзом. І з них дуже чітко випливає безперспективність ведення справжніх перемовин із росіянами, тоді ще із Союзом. Ніксон про це дуже чітко сказав в одному з інтерв'ю. Коли його запитали, чи можна довіряти росіянам, він відповів, що ні, тому що росіяни брехуни та шахраї. І Ніксон додав, вони дотримуються угоди лише тоді, коли це явно в їхніх інтересах.

Перед нами постає просте запитання, а що ж в інтересах росіян? На яку угоду вони можуть пристати й дотримуватися її? Відповідь дуже проста. Це та угода, яка дозволить їм зруйнувати Україну та захопити рано чи пізно усю країну. Ось і все. І це треба чітко розуміти й не мати жодних ілюзій. Тому, на мою думку, навіть перемовини з росіянами безперспективні.

На Росію треба тиснути за допомогою санкцій, тиснути за допомогою надання Україні більшої кількості якісної сучасної зброї. Це єдине, що може змусити росіян діяти відповідно до міжнародного права.

– Щодо тиску, про який ви сказали та власне про долю санкцій проти РФ. Знову ж таки, той самий спецпредставник Трампа Віткофф заявляє, що США розраховують, що американський бізнес зможе повернутися до РФ одразу ж після досягнення домовленостей щодо України. Тобто Росія – окупант, вона продовжуватиме окуповувати українські території, але американці вже готові зняти санкції, принаймні зі свого боку, й вести з ними бізнес.

– Щодо цієї заяви, то я б сказав так: можливо, все ж ідеться про певне заохочення, знову ж таки, з боку адміністрації Трампа, якось приманити росіян, Путіна до ведення переговорів. Що йому кажуть так: якщо ви погодитесь на досягнення якоїсь домовленості, то тоді, як заохочення, знаєте, як морквинка, такий собі пряник, ви отримаєте зняття санкцій. При цьому є одне але. Американці досить повільно знімають свої санкції. Наприклад, поправку Джексона–Веніка щодо СРСР–РФ до закону про торгівлю США, що обмежує торгівлю з країнами соціалістичного блоку, було прийнято ще 1974 року, а знято аж у 2012-му. Тому й у нинішньому варіанті зняття антиросійських санкцій може тривати навіть не роки, а десятиліття. По-друге, санкції можна знімати лише тоді, коли є реакція з погляду міжнародного права, тобто коли буде припинення порушення і надалі буде відповідальність за це порушення. До відповідальності Росії та її керівництва за військову агресію проти України ще дуже далеко. РФ має насамперед зупинити агресію, повернути окуповану територію, включно, безумовно, з Кримом, сплатити репарації, понести міжнародну правову відповідальність, зокрема матеріальну, перед жертвою злочину – Україною. Тільки після цього можна говорити про припинення санкцій. Це логіка міжнародного права.