Блог | Пу і Сі породили не військовий союз, а китайського болванчика: гаазький контрацептив спрацював

Московське побачення

Ви, звичайно, добре пам'ятаєте цю зовсім нещодавню помпезну зустріч лідерів Росії та Китаю в Москві. Як уже тут не пам'ятати? Інформаційний антураж події був украй масштабним. З того часу минув хоч і незначний час, але цілком достатній для того, щоб можна було уважно поглянути на китайсько-російську політичну "злучку" ретроспективно.

Квазімиротворчі пориви Пекіна напередодні візиту голови КНР до кремлівського карлика не особливо ретельно ретушували традиційну китайську недомовленість. Яка в підсумку проявилася і під час переговорів, і після них. А тут ще очевидна агонія переоціненого російського наступу в Україні та ордер МКС для Путлера... Одним словом, від цього саміту багато чого чекали адепти найрізноманітніших ідеологічних поглядів і політичних позицій, які рясно прогнозували його результат. Наївно вважали, що багато нагальних питань обов'язково отримають виразні відповіді.  І передрікали, треба сказати, різне. Здебільшого звучали ледь не апокаліптичні побоювання щодо хижої підступності Китаю. Готового віроломно використати вельми хирляву і знекровлену, але незмінно цинічну й амбітну Московію, як певне знаряддя в цивілізаційному протистоянні з колективним Заходом. При цьому ніхто вже давно особливо не схильний сприймати власне саме здичавіле від шовіністичних припадків "великодержавство" як реальну геополітичну силу. Яка була б самостійно здатна на будь-що, крім боягузливого ядерного шантажу, брехливої балаканини і тяжіння до садизму.          

Звичайно, лідери Китаю і Росії два з гаком дні мусолили безліч проблем, більшість з яких ними ж і були створені. Чи опинився у фокусі їхньої уваги гаазький ордер? І так, і ні. Найімовірніше, на цю тему вони і зовсім не говорили, зробивши вигляд, що її просто не існує. Однак поведінка "великих світу цього" була нарочито орієнтована на взаємну реставрацію неоднозначного іміджу. Вони безперервно вихвалялися і улесливо вилизували одне одного. Немов боячись, що незримо присутній ненависний документ МКС раптом заговорить і втрутиться в таку милу бесіду. Усе у звичках переговірників свідчило, що обставини, які стали причиною переслідування Путіна з боку Міжнародного кримінального суду, тяжіють над їхніми головами немов дамоклів меч. Одним словом, ордер, підписаний прокурором Карімом Ахмадом Ханом, цілком собі виконав роль контрацептива, який виразно перешкоджав заплідненню російсько-китайських мрій про світове панування. Утім, "романтика" диктаторів зовні виглядала настільки ж лицемірною, наскільки й цинічною. А відтак - цілком "успішною" через призму підлесливого придихання оскаженілої пропаганди обох країн.

Вистава без сюжету    

І як результат - тоталітарний театр уражених гегемонів представив міжнародній громадськості дует Піднебесного і Сонцеликого в романтичному трагіфарсі "харакірі в чотири руки"... На мій погляд, якби не драматичне тло російської агресії проти України, московське "СіПуку" диктаторів цілком могло б сприйматися як вельми комічне кривляння людожерів. Кремлівського філателіста, який колекціонує марки Укрпошти за останній календарний рік із зазначенням для РФ актуальних напрямків руху. І ерзац-комуніста - керманича особливого народу на особливому шляху до особливого процвітання.

Чому візит Сі до Мордору - це насамперед спектакль, орієнтований на сприйняття найбільш вразливою частиною спостерігачів? Друзі, ну невже хтось думає, що у двох величезних деспотій із протяжністю спільного кордону понад 4200 км, одержимих марксистсько-імперськими утопіями зі спотвореним псевдобуржуазним нальотом, немає регулярної можливості обговорювати й затіювати що завгодно? Дипломатичні та розвідувальні човники безперервно шастають за маршрутом Москва-Пекін. Телефони та інтернет, зрештою. Хіба міг китайсько-російський саміт за участю настільки егоцентричних лідерів відбутися під пильною увагою ЗМІ в умовах невизначеності або відсутності попередньої узгодженості ключових питань порядку денного?

Тож висловлю абсолютну впевненість, що московський вояж Сі - це насамперед церемоніальний захід, який нічого нового не міг розповісти його головним учасникам. Такий собі вульгарний ритуал отримання сторонами взаємного задоволення від обміну компліментами на публіці. А хто зі співрозмовників якими реальними мотивами і цілями керувався - достеменно і заздалегідь було відомо не тільки їм самим, а й розвідкам більшості передових країн світу. Ну не було тут нічого особливо секретного! Усе було майже на поверхні. І лише злегка прикривалося завісою загадковості, зумовленої невикорінною російською брехливістю і традиційно лукавою китайською багатозначністю. Водночас зустріч, за задумом її організаторів, була покликана дуже багато продемонструвати світу. І вона дійсно виявилася вкрай інформативною - набагато більшою мірою, ніж навіть хотілося б Кремлю і Пекіну.

Емоційні меседжі та практичні підтексти

Які ж меседжі з моменту дипломатичного "спарювання" і донині транслюють світові рашистський бункерний гоблін і "азіатський Віні-Пух" (чомусь багато китайців переконані, що Сі схожий на дурного ведмедя)?  

Отже, власне церемоніальний посил. Його основний лейтмотив красномовно характеризується однією з перших фраз Сі на стартовій зустрічі з Путіним: "наші країни продемонстрували значні успіхи на шляху до досягнення значних успіхів". Робіть висновки самі. Але, справді, хто ж іще похвалить бідних страждальців за глобальну справедливість, якщо вони це не зроблять самі?  Випромінювання в рамках помпезних висловлювань взаємної поваги і дружелюбності також було покликане навіяти міжнародному співтовариству думку про існування на Сході консолідованої геополітичної сили і незламної військової могутності.

Що ця демонстративність дає Китаю і Росії? Китай транслює Заходу і насамперед - США розуміння, що він не має наміру йти в них на повідку, і схильний проповідувати власний підхід у міжнародній політиці - з претензією на роль першої скрипки. І в цьому зв'язку Китай може допустити найрадикальніші імпровізації. Відкинута цивілізованою частиною людства Росія отримує імпульс до обґрунтування своїх несамовитих волань про те, що "нас підтримує більша частина світу" (самовпевнено маючи на увазі Індію + Китай + бідні країни Африки і Латинської Америки). Зауважте, що в ім'я такого ефекту Путін не тільки виліз із бункера, а й скоротив свою звичайну десятиметрову дистанцію від співрозмовника до "епідеміологічно небезпечної" відстані простягнутої руки. Хоча ніхто не дасть гарантію, що істота, яку ми спостерігали в репортажах із Москви, яка принизливо совається, мне руки, дивиться в підлогу й уникає прямих поглядів в очі Сі, - це сам Пу. А не один із численних двійників великодержавного вождя.      

Реальний політичний підтекст зустрічі також зрозумілий і давно набив оскому своєю настирливістю: мантри про багатополярність, неприпустимість американської гегемонії і домінанти "сумнівної" ліберальної культури "збоченого" Заходу. По суті, ми були свідками імітації процесу формування умовної антиамериканської коаліції. Однак за лаштунками цієї наносної одностайності - абсолютно сліпа ненависть Росії до всього "ліберального". І вельми дезорієнтуюча, неприродно метушлива для традиційно інтуїтивного мислення в стандартах "Іцзинь", вибірковість Китаю. У якого є ситуативні і претензії, і навіть певна подоба симпатій як до США (ідеологічного антагоніста і головного господарського партнера), так і до самої Росії (економічно неспроможного і корумпованого сировинного придатку зі схожими ідейними та геополітичними пристрастями).

До слова сказати, згадка самої можливості латентних "китайських симпатій" до США - це аж ніяк не притягнута за вуха теза: констатувати таку нетривіальну тенденцію можливо не тільки на макроекономічному рівні, а й у ментальній сфері. Ну, наприклад, найбільша кількість іноземних студентів та аспірантів в американських університетах представляють саме Китай.  Зокрема, єдина дитина - улюблена донька Сі Цзіньпіня - Сі Мінцзе не тільки закінчила Гарвард, старанно вивчала англійську мову, у 2019 р. вступила там само в докторантуру, часто й подовгу живе в Штатах, і не приховує в соцмережах своєї прихильності до американського способу життя. Вельми ілюстративна обставина, що характеризує непереборну китайську "ненависть" до США і чергове свідчення нетривіальної ментальності азіатів. Освіта - це культура, менталітет і традиції. Саме ті цінності, які одвічно звеличуються в Китаї. Чи не привід для роздумів? 

КНР - абсолютно егоїстичне соціальне явище, сповнене турботою лише про свій внутрішній світ. Який шанується в цій країні абсолютним пріоритетом, правомочним нехтувати чужими інтересами. Тож Китаю, одержимому лише власним благополуччям, по суті, плювати на Росію. Навіжена федерація - лише локальний механізм зовнішньополітичного забезпечення все того ж горезвісного "особливого шляху" Піднебесної. Саме обставина зацикленості Китаю на самому собі зумовлює його нестійку, споглядальну і ситуативно мінливу позицію з усіх міжнародних проблем. Тому часто "твердо" позначена за певних обставин позиція Китаю вже за мить може нічого не означати.     

Прихована, але досить легко розпізнавана специфіка поточних російсько-китайських відносин - це всебічна залежність Москви від Пекіна. І в економічній (Китай - найбільший споживач російських енергетичних ресурсів), і в політичній ("підтримка" КНР - потужний геополітичний актив Росії), і в ідеологічній (антилібералізм і багатополярність), і у військовій (тільки масштабна військова підтримка Китаю могла б дозволити реально протистояти Україні та її західним партнерам) площині.  

Характерно, що навіть відносини соціалістичного СРСР і комуністичного Китаю ніколи не вирізнялися щирою дружелюбністю. Завжди була присутня терпляче затаєна ворожнеча і ситуативно вимушена прихильність, які часом змінювалися відкритим дипломатичним і навіть військовим протистоянням. У контактах КНР із Союзом, а нині - з РФ неодмінно мали місце ознаки ідеологічних різночитань, територіальних претензій і різноспрямованих економічних інтересів. 

Внутрішній антагонізм відносин Москви і Пекіна ніколи не вгамувати. До того ж, ну не потрібна Китаю абстрактна, альтруїстична дружба хоч із ким би то не було! Тим більше - з токсичною Росією. Пекін завжди цікавить лише результативний прагматизм: КНР схильний "дружити" ні з кимось, а лише проти когось. Згідно із загальноприйнятим розумінням, китайцям потрібна якась міжнародна багатополярність. Хоча - ні, навіть не така начебто гіпотетично можлива, але незрозуміла і нині неабияк утопічна конструкція міжнародного співтовариства. Найімовірніше, китайський комуністичний імперіалізм насамперед жадає розхитати глобальну домінанту ліберальної культури. Щоб не допустити неприборканих процесів можливої спонтанної демократизації та лібералізації суспільних відносин і політичних процесів усередині країни.

Претензії та реалії: домінанта суперечностей

У попередній своїй статті я вже викладав думку про те, що для самого Китаю претензія на глобальний культурно-ідеологічний примат є не тільки об'єктивно недоступною, а й абсурдною. Надто вже специфічний і свідомо незрозумілий для більшої частини людства китайський погляд на сенс і цілі буття. Не прижитися таким наративам у планетарних масштабах за жодних обставин. Ба більше, для Китаю подібне устремління і не є самоціллю. По суті, йому не потрібен статус формального спостерігача за світом і навіть миротворця. Інша справа - традиційний уклад життя, економічне зростання і подолання територіального дефіциту. Це - істинно китайські пріоритети, які Пікін готовий захищати ледь не будь-яким способом, який не повергне країну в злидні. 

Росія ж - претендує на все, але ні на що толком не здатна. Тому китайська геополітична мішень і реальний російський максимум міжнародних домагань збігаються: поширення ідеології антилібералізму з пріоритетним вектором знищення будь-якого вільнодумства населення в межах двох країн. В іншому - у них нічого спільного. Росія прагне стерпно (за своїми примітивними мірками середньовічного штибу) існувати на продажах залишків викопних енергоносіїв за тотальної корупції, казнокрадства та повної економічної безпорадності в інших галузях господарювання. А Китаю нафтогазові ресурси потрібні лише в максимально низьких цінових параметрах. Росія мріє поглинути території колишніх радянських республік. А в "Серединному царстві" видають атласи зі стародавніми китайськими назвами сибірських міст і картами, в яких РФ просто не існує. Росія хотіла б тотального краху Західного світу, а Китай без нього і його платоспроможного попиту існувати просто не зможе.  Мультимільярдер Путін зізнається китайському Генсеку, що заздрить економічній могутності КНР. А Сі, найімовірніше, не розуміє, як величезна і ледача РФ може існувати виключно в ім'я збагачення своєї клептократичної еліти. Росія безуспішно воює з Україною заради того, щоб наситити себе реальним історичним і додатковим територіальним змістом (судячи з московських телевізійних одкровень, Україна - єдиний смисловий порядок денний РФ) та імпульсом до розвитку (як уже в Мордорі раділи "небувалим врожаям" завдяки вкраденому українському зерну, а також херсонським кавунам і фруктам!).

При цьому Китай, за всього презирства до Росії, не хотів би її абсолютного повалення. Щоб не втратити слухняних кремлівських мешканців, дармові вуглеводні, беззаперечну підтримку "великої" країни на міжнародній арені. А також - бажаний прецедент безкарної агресії - у площині мрій Пекіна про підкорення Тайваню. А також ймовірного в перспективі поглиблення китайської експансії в Сибіру і на Далекому Сході.

Економічні стереотипи     

Вже не знаю, чому багато хто схильний перебільшувати економічну могутність Китаю. Так, в абсолютних цифрах він - мастодонт. Але саме - реліктове ресурсно-господарське утворення. Захід - основний покупець китайської продукції. Але купує він там аж ніяк не горезвісний ширвжиток або комплектуючі до своїх високотехнологічних виробів і складальний сервіс. А те, що міг би цілком мати сам, але не має права собі дозволити за цивілізованими мірками - зважаючи на сучасні ліберальні стандарти і високий рівень життя населення. Це - дешева і покірлива робоча сила, а також висока продуктивність дармової праці, що виробляє колосальну додаткову вартість. Західні промислові та комерційні гіганти в ім'я надприбутків дозволяють собі лукавити і співпрацюють з Китаєм. Користуючись тими його збитковими економічними факторами, які в розвинених країнах були б безжально скасовані - нехтування правами людини в соціально-трудовій та економічній сферах. В іншому ж контексті, в макрогосподарській площині Китай - падчерка в одязі своїх господарів. Як не крути, а без платоспроможного попиту основних споживачів із країн північноатлантичної співдружності, китайська економіка приречена: "світова майстерня" майже не пропонує (ґаджети - і ті переважно створюються на технологіях і виробничих потужностях "видихлих" промислових гігантів із Європи та США) власних закінчених продуктів конкурентної якості. Спробуйте пригадати хоч щось вартісне, що не належить до категорії дрібничок (навіть горезвісна ковідна вакцина багато в чому виявилася малоефективною імітацією)! А в міжнародних виробничих ланцюжках має важливу, але допоміжну роль постачальника дрібних деталей і складальних вузлів. По суті, китайська економіка казково піднялася на ввезенні в Піднебесну західних капіталів і виробництв, технологічних і фінансових інвестиціях провідних виробничих брендів світу. А також на нехтуванні авторськими правами, безжальному копіюванні іноземних продуктів і технологій, виробництві та експорті до країн третього світу величезної кількості неякісних, дешевих товарів із потенційно небезпечних матеріалів. Чи багато чого коштуватиме китайська економіка без усього цього? І у зв'язку з цим, наскільки масштабно й запекло Китай готовий вступати в протиборство з країнами, які переважно стимулюють його господарське зростання? Адже Китай - все ще держава, що розвивається, а зовсім не розвинена. Без західних економічних вливань, китайська економіка вразить багатьох, хто помиляється, технологічною відсталістю і найбільшим у світі зовнішнім боргом (33 250 630 млн дол. США на 2022 рік (295 % ВВП)). Китайська економіка не може бути орієнтована на внутрішнє споживання через обмеженість попиту бідністю населення. Якщо ж його продукцію не купуватимуть розвинені країни, то китайський експорт скоротиться щонайменше в 3,5 - 4 рази. Незважаючи на значні економічні подвиги Китаю, паралельно він зазнає в цій сфері безліч катастрофічних невдач - численні аварії на промислових підприємствах, руйнування щойно побудованих магістралей, міста-примари тощо...

Усе це, втім, не означає, що колективний Захід легко б переніс гіпотетично можливий розрив економічних відносин із Китаєм. Зовсім ні. Ступінь взаємної інтеграції "двох світів" вже дуже великий. Але розвинені країни, на відміну від Китаю, володіють технологіями і фінансовими можливостями, здатні і виробляти, і споживати продукти в платоспроможному режимі. Там інтенсивно розвиваються активне громадянське суспільство і науково-технічна творчість.  Повернення виробництв і капіталів з "Піднебесної" в США і Західну Європу в короткостроковій перспективі, звичайно, знизить прибутковість провідних корпорацій. Але в подальшому окупиться сторицею, попутно підвищивши і рівень добробуту населення відповідних країн. Як уже не згадати тут горезвісного Трампа з його жорсткою антикитайською риторикою: не все з того, що він проголошував - єресь.

А де ж Пупсик?       

Отже, про що ж свідчать небагатий китайський миротворчий досвід (відволічемося від локального успіху в кволому і явно не довгостроковому примиренні Ірану і Саудівської Аравії - відомо, що інколи й палиця стріляє) і кремлівський вояж Сі. Ну, перш за все, про те, що часом не тільки з мухи можна роздути слона. Але і слон, а то й одразу два слони можуть породити на світ муху. Яка хоч своєю настирливістю і стривожила весь світ, але так, по суті, і залишилася лише шкідливою, але кволою комахою. Щоправда, імперський слон вочевидь очікував від азійського глибшої близькості та відданості - аж до самопожертви.

Однак усе вийшло саме так, як це від початку було визначено китайською обачністю. І максимум на появу чого могла розраховувати обтяжена натяками з Пекіна Москва, так це на породження геополітичного китайського бовдура. Отакої нещирої істоти, яка безперестанку хитає головою. Чи то з усім погоджуючись, чи то заперечуючи все підряд. Цілком собі - природний плід любові китайського лукавства і російського лицемірства. Войовниче дітище, яке пророкували, - антизахідний союз Пу і Сі ("Пупсик") так і не з'явилося на світ. А, втім, у поточних реаліях його і не могло бути. І зараз очевидно, що Китай так і не зможе повною мірою визначитися зі своєю роллю стосовно російсько-української війни і зважитися на якісь кардинальні дії в цій площині. Балансуючи, чимось він Росії, звісно, допоможе, але не суттєво. Можливо, лише тим самим "болванчиком" і обмежиться. Але зацікавлено спостерігати за подіями, безсумнівно, буде. Порівнюючи, природно, свої враження з "Книгою змін" і підлаштовуючись під обставини.

Україна ж упорається з рашизмом незалежно від того, скільки китайських іграшок пекінський кавалер надішле бункерній імператриці, що нудиться в очікуванні.

Дуже багато хто в контексті всієї цієї історії, схильні принижувати значення гаазького ордера. Здається - це даремно. Можливо, на двох старих диктаторів, не схильних брати до уваги будь-які правила, він під час переговорної близькості й не справив належного враження. Але, повторюся, зосередитися точно завадив. А це, знаєте, напевно розхолодило їхній запал, особливо - китайського лідера. Поки що не зазначеного в ордері. Ну і самі поміркуйте: навіщо йому пов'язувати себе серйозними зобов'язаннями з особою, яка неминуче незабаром змінить кремлівські апартаменти на яке-небудь затхле приміщення істотно менших розмірів?    

Слава Україні! Героям Слава!