Сі бачить Україну частиною "китайської Європи". Чи збігається це з позицією Росії? Інтерв’ю з Портниковим

Добігає кінця черговий раунд пожвавлення "обміну думками" серед провідних країн світу. За останній час відбулося кілька важливих зустрічей західних політиків із головою КНР Сі Цзіньпіном, де сторони виклали своє бачення нинішньої ситуації стосовно війни в Україні та інших важливих питань у взаємовідносинах.

Спочатку товариша Сі відвідали канцлер Німеччини Шольц та держсекретар США Блінкен, а сам лідер КНР здійснив візит до президента Франції Макрона. Остання знакова зустріч відбулася днями – до Сі завітав російський диктатор Путін.

Своїми думками стосовно того, на яку подальшу стратегію провідних світових держав можна розраховувати щодо війни та миру в Україні, в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився політичний аналітик, публіцист Віталій Портников.

США – період невизначеності до виборів

Що стосується США, то про якусь певну стратегію на найближчий рік говорити досить сумнівно. Багато чого залежатиме від того, як пройдуть президентські вибори і довибори у Конгрес. Тільки після цього ми зможемо говорити про якийсь рівень розуміння ситуації з погляду можливостей Білого дому.

Всі говорили ще у 2022 році, що Путін у будь-якому разі намагатиметься дотягнути цю війну до президентських виборів у Штатах, щоб розуміти, у якому вигляді її продовжувати. От це і відбувається.

Але треба розуміти, що коли йдеться про США, вони впевнені, що війна має закінчуватися за столом переговорів. Це переконання взагалі усього Заходу.

Позиції Байдена і Трампа відрізняються тільки в одному. Перший хотів би, щоб Україна мала за столом переговорів з РФ сильну позицію. Другий впевнений, що він зможе досягти позитивного для Штатів результату, а значить і для України, без України як такої. Але в будь-якому разі обидва політики впевнені, що мають бути переговори. Байден хотів би допомагати Україні так, щоб Росія усвідомила, що з Україною треба буде розмовляти серйозно, а не як із бунтівною провінцією.

Трамп впевнений, що він переконає Путіна закінчити конфлікт так, щоб Путін зберіг політичне обличчя, а Сполучені Штати виглядали б країною, яка принесла мир у регіон. Наскільки це пов'язано з реальністю – абсолютно інша справа. Але це тактика, якої Штати дотримуються вже два з половиною роки.

Росія: Україна не має права сама вирішувати свою долю

Для РФ Україна – частина плану з відновлення кордонів Росії зразка 1991 року. Для Путіна це просто один з епізодів, і сама Україна для нього не існує. Це просто звичайні російські області, які мають бути повернуті назад.

За час війни відбулася певна трансформація плану, за яким Москва має досягти своєї мети. У Путіна можуть бути безліч варіантів подальшого розвитку подій. Від повної окупації української території, з приєднанням її областей до РФ, до збереження якоїсь української держави, яка може знову-таки або стати маріонетковою державою в складі союзної з Росією та Білоруссю, або стати нейтральною сірою зоною між РФ і Заходом. Але в будь-якому разі Путін впевнений, що не Україні вирішувати, який вигляд вона матиме в майбутньому на політичній мапі світу і чи буде вона на цій мапі взагалі існувати.

Поки що Путін створює умови для остаточного вирішення цієї проблеми. Його армія має окупувати стільки українських територій, скільки в неї вистачить сил, щоб якщо навіть будуть якісь перемовини із Заходом, то питання майбутнього цих територій навіть не обговорювалося б, оскільки вони будуть записані в Конституції РФ як російські. І будь-які спроби їх відвоювати політичним шляхом можуть призвести тільки до нової ескалації війни.

З іншого боку, Путіну потрібно (навіть якщо він усвідомлює, що він не зможе захопити всю Україну) перетворити її на територію економічної та життєвої безнадії, щоб навіть у випадку закінчення війни для інших колишніх радянських республік Україна стала вічним прикладом того, що буває з тими, хто опирається російській агресії. Отакий, я б сказав, вічний Ліван. Мовляв, бачте, українці боролися з Росією, але зараз живуть набагато гірше, ніж могли б жити, якби погодилися з російськими умовами.

І в такий спосіб ця показова жорстокість та агресія проти України, скільки б вона не продовжувалася, з погляду Кремля має сприяти подальшій інтеграції колишніх радянських республік до складу самої Росії. Тобто щоб вони, коли їм буде зроблена така пропозиція, навіть не думали відмовлятися. Щоб приклад України завжди стояв перед очима.

Звісно, ідеальний для Путіна варіант – повна інтеграція українських земель до складу РФ, можливо, за винятком західних територій, які можуть залишитися поза російським впливом, щоб не створювати додатково якогось потенціалу опору.

Нині Росія налаштовується на тривалу бійню, війну на виснаження, на знищення, на окупацію того, що зможе захопити. І це частина великого плану, за яким у 2030 році Путін має вже обиратися на посаду президента Союзної держави, яка має охопити весь колишній Радянський Союз або принаймні ту його територію, яку можна буде повністю окупувати воєнним або політичним шляхом.

Євросоюз – відсутність єдиної позиції щодо війни

Позиція та дії Євросоюзу залежатимуть від виборів президента США і від того, наскільки європейці розуміють небезпеку для себе руйнівних процесів унаслідок поразки України. Нині це розуміння потроху збільшується. Є усвідомлення, що Росія, якщо переможе Україну, якщо її бійці вийдуть на кордони з європейськими країнами, буде висувати претензії на власну сферу впливу в Центральній Європі – ту, яка була до краху Союзу. Це одна небезпека, про яку європейці можуть думати.

Інша небезпека – посилення проросійських і популістських рухів у самій Європі та тих політиків, які вимагають порозуміння з Москвою. Вони розуміють, що в разі перемоги Росії ці тенденції посиляться. Тому Європі потрібна така Україна, яка принаймні не потрапила б до російської сфери впливу, яка могла б себе відстояти. І, до речі, таку Україну європейці могли б розвивати, інвестувати в неї навіть, якщо вони не підуть на прийняття України до НАТО і на надання якихось власних гарантій безпеки. Така Україна має стати для них вітриною добробуту, такою, умовно кажучи, Федеративною Республікою Німеччина часів холодної війни.

Єдине, що європейці, як і американці, намагаються зробити: утримати Китай від співробітництва із військово-технічним комплексом РФ, однак тут вони нічого такого КНР не можуть запропонувати, що дійсно б спонукало китайців зменшити співпрацю з росіянами.

Чого усі точно хочуть на Заході, так це щоб ця війна якимось чином вирішилася саме на українській землі. Тому і балансують на тоненькому, щоб і ми не програли, і росіяни не виграли. Йдеться про те, що Захід боїться збільшення масштабів конфлікту. Тому що пам'ятає, скажімо, війну в колишній Югославії, коли вона починалася з одного вогнища, а потім розгорілася на великій території. І цьому Захід хотів би запобігти. Умовно кажучи, щоб конфлікт не вийшов за кордони України.

Китай – виграшна позиція за будь-якого розвитку подій

Для Китаю, на відміну від Росії, яка хоче відновити свої позиції у ролі глобального гравця і захопити територію, яку Москва вважає несправедливо втраченою, важливо перетворитися на другого основного глобального гравця. Фактично побудувати біполярний світ. Для того, щоб цей біполярний світ став реальністю, Сі Цзіньпіну потрібно насамперед послабити позиції Заходу.

І Росія повинна бути союзником Китаю, але таким, який не буде мати самостійної політичної ролі. Війна Росії проти України, в принципі, абсолютно входить у плани Китаю, тому що вона послаблює Росію економічно і політично. І водночас послаблює Захід теж достатньо сильно. Тому Китаю важливо, щоб обидві сторони виснажилися якомога більше, однак і не програли б серйозно. Ні Росія, ні Україна.

Китаю не потрібно, щоб Росія стала таким собі Радянським Союзом, тому що в результаті це буде не біполярний, а багатополярний світ. Адже якщо Росія інтегрує Україну, то стає політичним гегемоном Європи. А Китай сам хоче бути політичним гегемоном Європи.

Китаю потрібно, аби ця війна продовжувалася як війна низької інтенсивності, виснажуючи сторони, однак не знищуючи їх. Умовно кажучи, це заморожування війни, "перемир'я".

Мирне врегулювання того, що у Китаї називають "українською кризою", – це одна з центральних тем переговорів між Сі та Путіним. І це абсолютно конкретні тези з боку Китаю.

Напередодні візиту Путіна МЗС КНР оприлюднило свої пропозиції щодо саме такого замороження конфлікту. І Путін з цим погоджується. Тому, звичайно, для Китаю немає великої проблеми у продовженні російсько-української війни. Однак тут є ціла низка послідовностей. Якщо Китай не проти продовження цієї війни, він має допомагати Росії і економічно, і шляхом постачання продукції подвійного призначення, інакше РФ не зможе відновлювати свій ВПК.

А якщо Китай поставляє Росії якусь продукцію, його економіка потрапляє під санкції. І таким чином виникає пряме бажання, щоб цей конфлікт закінчився. Китай не думає про поразку Росії у цій війні. Однак він думає про її фіналізацію.

Україна як частина "китайської Європи"

Якщо говорити щодо самої України, то Китай, звичайно, хотів би, щоб Україна стала частиною китайської Європи. Ось такої, як Сербія, Угорщина, Білорусь. І такими країнами, я думаю, можуть також стати Грузія, Північна Македонія та Словаччина. Тобто кількість цих країн буде збільшуватися.

Загалом можна уявити собі, що Україна дійсно зупинить війну з Росією найближчим часом, але не отримає ніяких реальних гарантій безпеки від Заходу. При цьому буде змушена домовлятися з РФ про співіснування і водночас не потрапить до НАТО і буде вести довгі перемовини про вступ до ЄС. Тоді Китай має всі можливості цю Україну також зробити частиною китайської Європи. Тим більше українська еліта дає всі можливості уявити саме таку Україну. Це набагато більш реально, ніж якась демократична, успішна Україна, більше схожа на Польщу.

Найімовірніше, Україна майбутнього буде більше схожа на Угорщину і Словаччину. Це теж такий собі китайський розрахунок, і КНР до нього йде. Єдине, що цьому може заважати, – це розрахунок Росії, яка може думати, що їй краще знищити Україну, ніж перетворити її на країну в китайській сфері впливу.