Блог | Вашингтонське закулісся: геополітична рівновага немилосердна до України, але залежить від її подвигу

Він полетів, але обіцяв повернутися із ЗРК “Patriot"

Відео дня

Президент Зеленський дещо несподівано для громадськості, але ситуативно абсолютно закономірно свій перший закордонний візит після початку війни здійснив до Вашингтона. Ймовірно, іншим часом Володимир Олександрович не без задоволення помилувався б визначними пам'ятками американської столиці. Але нині програма його перебування у США була дуже стиснутою, обмежуючись доленосними для України зустрічами у Білому домі та Конгресі.

Багато спостерігачів не безпідставно вважали, що український лідер попрямував до Штатів насамперед для того, щоб започаткувати постачання для потреб ЗСУ зенітно-ракетних комплексів “Patriot". І є сенс вважати, що дана в результаті батарея - лише почин, якому важливо було нарешті відбутися, щоб відкрити дорогу в Україну більш суттєвим партіям передових американських ЗРК, а потім і іншої ефективної зброї. Попутно, в рамках свого історичного вояжу, Зеленський мав висловити американському народу подяку за всебічну підтримку протидії російській агресії. А також своїм потужним авторитетом доблесного захисника цінностей демократії та ораторською майстерністю "зацементувати" стійкі двопартійні симпатії американських парламентаріїв.

Відразу слід зазначити, що президенту, мабуть, все намічене вдалося. Його захоплено зустрічали в Овальному кабінеті та Капітолії, уважно слухали, перериваючи полум'яні промови емоційними оваціями. І ось – батарея “Patriot" вже готується придбати українську прописку (щоправда, на жаль, підготовка кваліфікованих екіпажів ЗРК займе не один місяць). Надано безліч інших озброєнь. Прозвучала велика кількість авторитетних запевнень у неухильній підтримці до переможного кінця. У затвердженому бюджеті наступного року закладено 45 млрд. доларів на фінансування військових потреб України. У найвпливовіших ЗМІ світу тема Україна знову набула максимально ажіотажної форми, перекривши щільне проросійське ниття маніакальних сектантів-трампістів, євроскептиків, націоналістів та імперіалістів різних мастей, що намітилося останнім часом.

До слова, вся ця маячня злостивців про те, що політ Зеленського на літаку ВПС США (у супроводі винищувачів) і його зелена толстовка є іміджевою поразкою України - не більше, ніж видача бажаного за дійсне. Ніяк інакше безпеку першої особи сучасної міжнародної політики в повітрі забезпечити було просто неможливо. Ну а толстовка захисного кольору - це демонстративний принцип Зеленського, емоційно наповнений болем, сумом і бойовою відвагою. І вважаю до закінчення війни він його не змінить. Тут нічого обговорювати. Загибель безлічі людей, зруйновані міста і долі, катастрофічні позбавлення громадян України. На цьому тлі складно і зовсім не обов'язково відповідати якомусь помпезному дипломатичному дрес-коду, який вирвав би Зеленського і його публічні дії з контексту тягіт війни. Адекватним спостерігачам це все має бути зрозуміло.

Чи могли США інакше ставитися до воюючої України та її лідера? Гадаю, що – ні. По суті, у цьому питанні у Америки просто немає вибору. Навіть швидкоплинна задумливість у цій площині поставила під сумнів базові принципи американського способу життя. Порівняння м'ясоїдної путінської Росії та України Зеленського, що захищається, через призму цінностей сучасної ліберальної демократії – це навіть не просто зіставлення антиподів. Це фундаментальна грань доброчесного світовідчуття: явне заперечення неживого цинізму тоталітарного шовінізму та початкове розуміння справедливості. Росія – лише сумна політична даність, якої в сучасному світі вже давно не мало бути як архаїчного рудименту середньовічної дикості. У контексті загальнолюдської моралі Московія не може бути ні культурно-гуманітарною цінністю, ні ресурсом для розвитку, ні орієнтиром для наслідування. Нині Україна для США – це своєрідний критерій виявлення істинного американського патріотизму, заснованого на фундаментальній моделі верховенства прав і свобод людини. У цьому зв'язку в черговий раз не складно переконатися, що полум'яні прихильники Трампа (як і сам "містер егоїзм") - аж ніяк не шанувальники американської формули справедливого світоустрою, а тенденційні популісти і маніпулятори.

Разом з тим, думається, що весь цей передріздвяний транш допомоги Києву був намічений і підготовлений попередньо, і цілком міг би бути реалізований і заочно - без безпосереднього спілкування перших осіб.

Зворотний бік тріумфу

Поза публічним антуражем візиту - в таємних глибинах океану геополітичних процесів напевно прихована підводна частина айсберга цього резонансного заходу. Йдеться про зіставлення та взаємне з'ясування сторонами того, як вони розуміють тенденції, інтереси, наслідки та перспективи, з якими пов'язана російсько-українська війна. Це те, власне кажучи, заради чого передусім була потрібна пряма взаємодія глав США та України, а також залучених до узгоджень чиновників найвищого рівня двох країн. Коли йдеться не про гіпотетичне, а про майбутнє людства, що формується в режимі реального часу, важливими є не тільки слова, а й погляди, жести, міміка, живі емоції фігурантів ухвалення відповідних рішень такого глобального масштабу. Тест на щирість та реалізм складно провести дистанційно. Про всі ці нюанси достеменно можуть знати лише самі учасники переговорів, зміст яких до післявоєнного часу ретельно буде утримуватися під завісою таємниці. Так що, будь-які публічні міркування на цей рахунок не факт, що є домислами, але абсолютно точно виступають лише припущеннями.

Зізнаюся, я вивчив чимало експертних думок щодо того, якою ж, за версією різних фахівців, була реальна внутрішня наповненість вашингтонського вояжу президента Зеленського. Виявляється, безліч людей у різних частинах світу абсолютно достеменно і задовго усвідомлювали невідворотність нинішньої війни, очевидність її перебігу та результату. У зв'язку з цим можна лише шкодувати, що ідеям великого Платона про те, що філософи (мудреці, які осягають істину) повинні керувати державами, так і не судилося реалізуватися. Втім, аналітики, звичайно, озвучують дуже багато вартих пильної уваги, оригінальних, обґрунтованих та схожих на правду тез. Але багато хто з них надмірно самовпевнені і безапеляційні, а отже, часто й досить короткозорі. Тому кожен, безсумнівно, має право знайомитися з аналітичними матеріалами, але формувати власну думку щодо того, що відбувається. До цього я б і закликав вдумливих спостерігачів і в цей процес схильний зробити свій скромний внесок.

Час пік

Чому Зеленський здійснив перший закордонний візит і саме до США зараз? Не місяць-два тому і не тридцятьма днями пізніше, а конкретно в цей момент? Чому у США - зрозуміло. Ця країна - світовий геополітичний лідер, який надає Україні найбільшу підтримку. Якщо США оберуть прямий, а не манівцевий шлях забезпечення України переможною зброєю, цьому прикладу негайно наслідуватимуть усі інші суб'єкти "західної цивілізації". Що стосується вибору часу поїздки, то мені видається, що справа така. Війна в Україні увійшла в нову стадію. До теперішнього часу спочатку агресор перебував у стані стратегічного наступу, а ЗСУ - в обороні, потім - навпаки. Тепер же, після того, як захисники України неабияк пошарпали "другу армію світу", довели свою військову доблесть, переможність і задатки до швидкого освоєння зарубіжних видів зброї, протидіючі сторони перебувають у жорстоких позиційних боях з незначними оперативними змінами. Ситуація не заморожена, але дещо стабілізувалася. Обидві армії вичікують момент для наступу і в той же час змушені відстоювати свої поточні позиції.

Росія намагається збільшити свою боєздатність за рахунок значної кількості мобілізованих за підтримки іранських засобів дистанційного ураження і при явній нестачі власних озброєнь. Всі ці недоліки московський рейх намагається компенсувати ізуверською методологією руйнування критичної цивільної інфраструктури на території України. Мордор абсолютно цілеспрямовано, прикриваючись отруйною риторикою пропагандистських збочень, реалізує геноцидний тип ведення війни.

Україна використовує високоякісні зразки західної військової техніки. Але останньої явно не вистачає. Для продовження стратегічного процесу звільнення своїх територій, Києву необхідні важкі наступальні озброєння, поставок яких поки немає. Виникла умовна, але вельми кривава пауза, для подолання якої будь-якій зі сторін потрібні додаткові ресурси.

Це ситуація, коли від "відповідальних центрів сили" - основних геополітичних фігурантів "західного світу" потрібно прийняття принципових, кардинальних рішень і концентрація засобів для досягнення оптимальних для прогресивного людства результатів. Так вже склалося, що такі ефективні рішення об'єктивно можливі лише в площині необхідності постачання Україні танків, літаків, ракет пролонгованого радіусу дії, що дозволяють вражати віддалені військові цілі. Оскільки невідворотність подібних висновків назріла найбільш невідкладним чином, актуальність передріздвяної поїздки Зеленського до Вашингтона була вирішена. Попутно, звісно, Білий дім цією акцією розв'язував і якісь свої внутрішньополітичні завдання: часткового перенесення стійких симпатій американського суспільства до України на Байдена й демократичну партію, ідеологічний тиск на республіканців напередодні голосування палат Конгресу за бюджет майбутнього року, привнесення потужного "українського імпульсу" до позицій демократів у рамках міжпартійної боротьби, орієнтованої на вибори президента США 2024 року. Але основним питанням на порядку денному американо-українського саміту все ж таки була дилема формату закінчення війни та повоєнного світоустрою. Від консолідованого усвідомлення цих обставин сторонами безпосередньо залежить розмір і динаміка не тільки американської, а й усього масиву західної допомоги Україні.

По секрету всьому світу

Отже, що ж усе-таки приховало закулісся візиту? Про що говорили лідери держав тет-а-тет?

Згоден з багатьма експертами, які висловили припущення, що сторони презентували один одному ймовірні плани підсумкового здобуття миру. Український "план миру з 10 пунктів" уже був озвучений Зеленським під час онлайн-виступу на саміті G20. Він же був представлений і Байдену з попутними гарантіями розгорнутого доопрацювання цієї ініціативи найближчим часом. Але ось особисто мені видається, що версія "The Washington Post" про три зустрічні плани США щодо можливих форматів досягнення миру в Україні - це абстрактний інформаційний продукт для широкої аудиторії. Озвучується, що два таких плани, презентовані чомусь як виключно проукраїнські ініціативи, проте пропонують умиротворення Путіна у вигляді тимчасової або остаточної відмови України від частини своїх територій на користь Росії. Здається, що такого роду проекти, якщо вони справді існують в оприлюднених пресою варіантах, призначені для демонстрації диверсифікації можливих підходів до проблеми і посиленого бажання американського керівництва домогтися миру якнайшвидше, з найменшими жертвами і витратами. Також є підстави вважати, що подібні інформаційні вкидання покликані частково дезорієнтувати відчайдушних трампістів, вгамувати їхню часом вельми агресивну антиукраїнську риторику. Ну і така собі підкреслена невизначеність з оперативним визначенням пріоритетного алгоритму завершення війни в Україні, дає змогу американській адміністрації сформувати точки верифікації та часовий заділ для контрольного зондування ситуації, визначення реальної спроможності України здобути перемогу. Системні результати такого відстеження дадуть змогу Білому дому та Пентагону оптимально діяти за ситуацією.

Водночас є впевненість, що ані США, ані колективний Захід загалом не зацікавлені хоч якимось чином підживлювати кровожерливого російського монстра, провокувати зростання його імперського апетиту. Бо будь-яка форма задоволення претензій путінської деспотії жодним чином не зможе сприяти стійкому миру, міжнародному порядку та стабільності. Швидше навпаки, незворотна і руйнівна морально-політична корозія світоустрою, яка розкрутить маховик загибелі сучасної цивілізації, неминуче почнеться саме з моменту допущення торжества божевільного російського великодержавства. Умиротворяючі поступки територій у центрі Європи під тиском військової агресії створять невикорінний прецедент, який стимулюватиме сигнал усілякого роду агресивним імперіалістам і тоталітарним режимам. Попутно буде визначено крах еволюційно сформованого людством міжнародного права. До того ж, усвідомлюючи абсолютну шаленість і ненаситність путінського "об'єднання братніх народів", невже хтось реально може припустити, що, отримавши, наприклад, Крим і Донбас, безпринципний рашизм, який відчув повну безкарність, задовольниться цим і не продовжить свій "хрестовий похід" за новими територіями? Це - пряма дорога до того, що військова інтервенція, анексія територій і геноцид корінного населення країни, яку віроломно атакують, подібно до диких середньовічних звичаїв, знову стануть припустимими, ледь не законними інструментами міжнародної політики. Для руйнування глобального людського суспільства ядерна зброя навіть і не буде потрібна...

Власне кажучи, особисто я схильний убачати нехай дещо розмірену, але однозначну прихильність керівництва США до української перемоги не тільки в такому супутньому факторі, як неприховано емоційна, захоплена зустріч президента Зеленського у Вашингтоні. А й у шанобливому прийнятті Байденом бойової медалі українського воїна, а керівництвом Конгресу - національного прапора України, підписаного легендарними захисниками Бахмута. Зазначимо, що згідно із загальноприйнятим дипломатичним протоколом, такі акції не могли б відбутися без згоди сторони, що приймає. А така згода - це абсолютно красномовна позиція. Тим самим увесь політичний бомонд Штатів не тільки морально та іміджево перейнявся героїкою українського спротиву, а й долучився до неї як послідовний і відданий соратник. Таку публічну клятву у вірності, здійснену на українській крові, зрадити американські політики просто не зможуть як з ідеологічних міркувань, так і під страхом гніву своїх виборців.

Та й виходячи з виразно піднесеного емоційного стану Зеленського в публічних зверненнях до народу після візиту, випливає, що президенту в США не пропонували нічого неприпустимого для України. Провокувати на відвертий діалог, щоб з'ясувати глибину впевненості України у своїй правоті та стійкості - могли. А пропонувати нашій країні йти шляхом самознищення, яке неминуче в підсумку охопить усю планету - виключено.

Когорта нетямущих

Коли доводиться знайомитися з думками цілої низки аналітиків, часом щиро дивуєшся судженням, що, мовляв, найрозвинутішим країнам світу (до речі, лідерам демократичного будівництва, наукового й технологічного прогресу, творцям високих економічних і культурно-моральних стандартів соціального розвитку) бракує розуміння суті поточного моменту. Мовляв, Байден, Шольц, Макрон та іже з ними, супроводжувані діяльністю високоінтелектуальних розвідувальних та аналітичних служб, чогось там не розуміють. А ось ціла низка коментаторів із країн, які тривалий час не могли похвалитися динамікою цивілізованого розвитку, "дивиться в корінь" і готова все роз'яснити. Давайте відверто: це ж не так. Усе вони прекрасно розуміють. І якщо не дають наступальних озброєнь, то є сенс спробувати зрозуміти, чому це відбувається, а не намагатися викрити лідерів передових країн світу в недоумстві та недалекоглядності.

Не можна сказати, щоб колективний Захід стратегічно не був зацікавлений у військовій поразці (причому - від кого б то не було) Росії, яка вічно тероризує світ навіть тільки одним своїм незмінно лиходійським існуванням. Так уже вийшло, що разючий меч, покликаний скинути кровожерливого імперського монстра, все та ж логіка історичних процесів визначила саме для України. Тож видається, що Захід, у принципі, не може бути категоричним противником війни за участю Росії, в якій він не брав би безпосередньої військової участі. І яка зумовила б "м'який", керований крах тоталітарної політичної системи РФ, але гарантувала б збереження з її території поставок викопних вуглеводнів. За поточних обставин, з урахуванням інертності, низької гуманітарної свідомості, великодержавного раболіпства перед фюрером і його придворним олігархатом, а також пропагандистської зомбованості росіян, знищення фашистської Російської імперії мало ймовірне з внутрішньополітичних причин. Розв'язана Путіним війна проти України має погубити і його, і всю біснувату євразійську монархію за допомогою її військової поразки. Довгострокова геополітична стійкість і прогресивний розвиток людської цивілізації гостро потребують саме такого результату. Упевнений, це добре усвідомлюють у Вашингтоні, Берліні, Парижі, Римі та в інших столицях впливових держав.

Історична місія

Звісно, очевидно, що Україна поки що не отримала від партнерів усе озброєння, яке необхідне. Але обов'язково отримає - можна стверджувати абсолютно впевнено. Чому я в цьому переконаний?

Історична роль України у формуванні ключових трендів сучасної історії визначена наперед. Ба більше, схоже, що всюдисуща логіка історичного процесу не одне століття планомірно підводила Україну до ключової функції скидача останньої тоталітарної імперії - головного джерела зла й нестабільності для цивілізації 21 століття. Адже в зумовленості соціальних явищ, як і в житті загалом, нічого випадкового не буває. Лібералізм - природне середовище розвитку людства і неминучий вектор його прийдешніх трансформацій. На шляху цієї глобальної тенденції здіймається войовничий російський фашизм, що об'єктивно має потенціал для знищення людства на догоду своїм низинним домаганням. Самим своїм існуванням і прямим сприянням цей Голіаф світової жорстокості підживлює злодійства практично всіх екстремістських сил планети. Історія, в ім'я свого продовження, повинна була породити монстру гідного супротивника, який уособлює сили добра. Здатного повалити чудовисько без того, щоб така боротьба занурила світ у смертельний хаос. Не вважайте за зайвий пафос, але саме Україні випала доля стати Давидом для сучасного людства. Певною мірою Україна є заручником історичного процесу і водночас необхідною передумовою його прогресу..

Так от, чому ж, на мій погляд, Україна досі не має необхідних можливостей для швидкої перемоги, які їй потенційно можуть надати партнери?

Черчілль і Зеленський: дві схожі історії про лідерство і ленд-ліз

Щоб відповісти на це запитання, як не дивно, не зайвим буде зрозуміти, наскільки виправдане поширене нині порівняння Зеленського з Черчиллем. Ні в кого не викликає сумніву, що всім адекватним країнам (до їх числа тоталітарний СРСР неможливо зарахувати) напередодні другої світової війни було зрозуміло, що з німецьким фашизмом і його сателітами потрібно запекло боротися і робити це їм доведеться спільно. Усі ми знаємо з якими перипетіями складалася антигітлерівська коаліція. Однак зазначимо, що запекла битва за Британію між Королівськими ВПС Великої Британії та ВПС Нацистської Німеччини відбувалася влітку-восени 1940 року, а загальновідомий Закон про ленд-ліз, у рамках якого Велика Британія зрештою отримала від США військову й економічну допомогу на суму 31,4 млрд. доларів (близько 480 млрд. доларів у поточних цінах), Конгрес ухвалив лише 11 березня 1941 року. До речі, знаменита промова Вінстона Черчилля в Конгресі США, яка, по суті, поклала початок інтенсивному зміцненню і розвитку тієї самої антигітлерівської коаліції, прозвучала 26 грудня 1941 року.

Як не складно здогадатися, прагматичні американці щиро співчували британському народові, який їм кровно близький, але аж ніяк не відразу стали надавати йому істотну допомогу, спрямовану на боротьбу з фашистською агресією. Американській адміністрації та конгресменам потрібно було переконатися не тільки в праведності та щирості боротьби британців, а й у її самодостатній успішності. Тільки після цього розважливі американці, які звикли порівнювати ризики і перспективність інвестицій, визнали за можливе вкладати великі кошти не тільки у свою обороноздатність, а й у боєздатність своїх союзників (до речі кажучи, повна назва "Lend Lease Act" вельми красномовно характеризує його мету - "Закон щодо забезпечення захисту Сполучених Штатів"). Саме згадана прагматичність Штатів спонукала свого часу Черчилля зробити висновок, що "ви завжди можете розраховувати, що американці зроблять правильно - після того, як вони перепробують всі інші варіанти".

Чи потрібно проводити історичні паралелі? Мабуть, і так усе зрозуміло. Крім, імовірно, специфіки нинішнього американського ленд-лізу для України, який начебто є, а начебто його й немає. Так, поки що він лише символ беззастережної і безмежної підтримки США, але дещо зміщеної в часі в майбутнє. Наразі Білий дім використовує інші інструменти фінансування військових потреб України саме тому, що ще остаточно не визначився з оптимальним форматом закінчення війни. Бо ленд-ліз - це все-таки особливо інтенсивні витрати американського бюджету за межами американської економіки. Позитивна результативність яких має бути очевидна для нинішньої американської адміністрації, щоб ненароком не розгнівати виборців марнотратством і не давати беззаперечні козирі в руки своїх політичних опонентів.

І ще, що все ж таки має бути зазначено: нинішня російсько-українська війна, на мою думку, не менш значуща, а в чомусь і більш важлива для долі людства, ніж друга світова війна. Остання вибухнула все ще в колоніальну епоху, в рамках ледь не природних тенденцій переділу світу, коли людське життя не мало жодної суттєвої ваги, а статус прав людини перебував у зародковому стані. Нині ж не тільки час найвищого розвитку технологій, у тому числі - нищівних військових, а й органічна епоха піднесеної моральності, гуманізму та ліберальних цінностей. Не те, щоб значущість життів жертв Другої світової війни була нижчою, ніж життів загиблих нині українців, але тоді путінський аналог методів ведення війни був злочинним, але не був настільки вже жахливим. А зараз, коли кремлівський шовінізм і його територіальні домагання, апріорі, не варті навіть нігтя немовляти, яке розбудил гуркіт вибухів, рашистська агресія завдає непоправної шкоди і глобальній людській культурі, моральним засадам, які формувалися століттями.

Реальна політика

Власне, та сама горезвісна "реальна політика", в якості уособлення якої часто згадують стародавнього, як цей світ, Генрі Кіссінджера (який нині вирізняється неоднозначними висловлюваннями і публікаціями про необхідність українських поступок агресору в ім'я глобального миру), заснована на домінанті практичності. У рамках такої приписуваної насамперед саме американцям "реальної політики" мораль та ідеологія підпорядковані прагматизму. Політика в цій площині є свого роду бізнес-стратегією. Але чи позбавлена вона реально моральності? Хіба цивілізований бізнес, який, по суті, забезпечив весь прогрес сучасного світу, безвідповідальний і аморальний? Знайомі нам формати вітчизняного пострадянського підприємництва дійсно неабиякою мірою жадібні та всеїдні. Але глобальний політичний бізнес США - це про американську мрію, про процвітання, звершення і перемоги. Звісно - не про безгрішність, яка людям, що осягають буття завдяки власним помилкам, у принципі не властива. Це - експресія, емоції та щирість. І така американська чуттєвість незмінно замішана на результативності. Тому вони обов'язково вчинять правильно і в рамках "української кризи". Все інше в пошуках оптимального результату вони вже випробували. А Україна довела здатність досягти результат.

Що ж до Кіссінджера, то він надто довго - все своє життя - налагоджував дипломатичні мости і порівнював інтереси США і соціалістичних тоталітарних систем, всіляких екстремістських диктатур. Робив він це в принципі не безуспішно - часто цілком результативно. Примиренський підхід до зрощування протилежностей десь відклав на нього ментальний відбиток, і мастодонт політики увірував, що поступки деструктивним явищам і навіть відвертому злу - це природна, невикорінна вада геополітичного балансу.

Саме геополітична рівновага - це центральна ланка принципів реальної політики. Бо безпосередньо статика глобального політичного маятника оптимальна для стабільності та розвитку ефективного бізнесу. Щоправда, нинішня спрямованість до геополітичної рівноваги від початку не дуже милосердна, несправедливо вимоглива до України. Воно передбачає фантастичний розклад, за якого спровокована Росією війна в Україні має закінчиться перемогою останньої. Але перемога має бути планомірною, такою, що максимально щадить агресора і не провокує його на хаотичний розпад. А також за помірної підтримки західних країн, які уникають розширення та ескалації конфлікту. В ідеалі вони хотіли б, щоб Україна впоралася сама - це і компактніше, і дешевше. Але в підсумку жоден інший результат, окрім повної і беззастережної перемоги України, не здатний забезпечити світові шукану геополітичну рівновагу і довгострокову стабільність. Все інше могло б стати лише неприродною і не стійкою формою асиметричного завмирання геополітичної системи. Що в підсумку неминуче увінчалося б сповзанням миротворчого самообману в прірву катастрофічних реалій. А відтак прагматики від великої політики все одно будуть змушені підключитися до участі в протистоянні належним чином, і зрештою зроблять усе необхідне для перемоги України.

При цьому, погодьтеся, завдяки демонстративному шмаганню російської армії доблесними воїнами ЗСУ, вже ніхто давно не боїться явно переоціненого, надмірно роздутого у своїй значущості російського воїнства. Для НАТО вся ця неабияк пошарпана захисниками України "легендарна і червонопрапорна" зовсім не гідний противник. Побоюються там лише колективної російської шизофренії, присмаченої неприборканими істериками і ядерними мріями. Однак усі розуміють, що навіть ситуативні поступки цинічним забаганкам психічно хворого дегенерата з атомною зброєю і на короткий час не купірують його бридку хворобу, а лише сприятимуть її безконтрольному загостренню.

Світу пощастило з Україною

Перемогти кремлівський агресивний імперіалізм у конвенційній війні спроможна була б тільки нація, що ірдіє шляхетними покликами, одержима самовдосконаленням і вирізняється бойовитою наполегливістю і перебуває в стані прогресивної романтики становлення і переосмислення. Нині у світі, мабуть, немає інших етносів, придатних для цієї функції, крім українців. Багато інших шляхетних народів, які перебувають у стані благодушного процвітання, об'єктивно надмірно пересичені й не схильні допускати у своє життя ризик і самопожертву. Для багатьох із них кровопролитна війна в 21 столітті стала б воістину нестерпним випробуванням. А будь-яке збройне зіткнення Росії з колективними збройними силами країн НАТО навряд чи довго відбувалося б у традиційному форматі, і дуже швидко переросло б у згубне дистанційне протистояння із застосуванням зброї масового ураження.

То що, чи воює Україна зараз за цінності цивілізованого світу та в ім'я прогресу людства? Так, однозначно. А ще вона покликана кров'ю виправляти глибокі геополітичні помилки передових країн світу, допущені в останні десятиліття...

Слава Україні! Героям Слава!

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...