Блог | Вибори-2019: російська рулетка?

Українське суспільство стоїть на роздоріжжі. Не пам’ятаю подібного рівня сумнівів, вагань та розгубленості у суспільстві.

Відео дня

Останні п’ять років були надзвичайно виснажливими. Ми втомилися читати про загиблих та поранених у війні з Росією. Втомилися чекати, коли макроекономічна стабілізація перетвориться на добробут кожної родини. Втомилися чекати, коли нахаби, які дозволяють собі привласнювати державні кошти, будуть притягнуті до відповідальності. Втомилися від зливів-скандалів та політичних бійок.

Але якраз зараз ми наблизилися до "українського Рубікону", перетнувши який, ми або закріпимо та продовжимо наш рух до реформованої успішної європейської України, або повернемося до зовнішньополітичної невизначеності, популізму та імітації реформ. Думаю, усвідомлення важливості майбутніх виборів є однією з причин загальної розгубленості. Українці прагнуть змін (це підтверджують всі соціологічні опитування), однак у вирі виборчих баталій ми ризикуємо піддатися спокусі "солодких обіцянок" та "яскравого шоу".

Читайте: Путін прорахувався, або Наша справжня незалежність

У сучасній українській політиці жарти та гасла поступово замінюють дискусію. Симптоматично, що сьогодні серед кандидатів ми маємо професійного жартівника, адже серед т.зв. професійних політиків немало тих, хто роками перетворював нашу політику на клоунаду.

Почуття гумору, безумовно, є цінною рисою українців. Саме почуття гумору часто допомагало нам пережити найдраматичніші періоди нашої історії. Путінська пропагандистська машина розбилася об українські жарти. Висміяні диктатори вже не здавалися такими страшними та непереможними. Гострі політичні жарти – це також те, що завжди вирізняло нас від сусідів. Вони дивувалися: як можна так жартувати?! Оце свобода! Однак сьогодні ми втрачаємо розуміння, де жарт, а де реальність. Є кілька речей, над якими, переконана, треба серйозно замислитися кожному, кому не байдужа доля країни.

Читайте: Що не так з тезою ''в НАТО нас не чекають''?

Перше. На питання, як досягти миру, забезпечити економічний розвиток, подолати нерівність та бідність, побудувати справедливе правове суспільство – нема простих відповідей. Ті, хто думає чи вдає, що вони є, обманює і себе, і суспільство. Політичний жарт вказує на проблему, але не пропонує рішення. Це дуже спрощене зображення реальності. Жарти, які базуються на нерозумінні ситуації, на приниженні інших, неповазі до країни, є самі по собі небезпечними. Політика ж, яка базується на таких жартах, є просто загрозою для держави. Це той самий інформаційний фейк. Тільки помножений стократ на ризик для нашого існування.

Друге. Гасла не можуть замінити знання та досвід. А опитування показують, що, на жаль, сьогодні ці речі знецінюються в очах українських виборців, як втім і у наших західних сусідів. Що криється за цим ростом популізму? Передусім, зневіра, що людина з університетським дипломом розуміє та готова захищати інтереси простої людини. Я розумію цю зневіру! Політики десятиліттями підводили українців. Однак, мені важко змиритися, що українці, які рівнем своєї освіченості завжди викликали пошану у світі, проміняють знання на гасла. Чи довірите ви себе лікувати людині без знань та досвіду у медицині? Чи дозволите ви вчити своїх дітей людині, яка максимум прочитала підручник? Чому ж ми готові ставити експерименти над країною, та ще й країною, яка потерпає від гібридної агресії потужного ворога?

Читайте: Каким будет президентом Зеленский, если победит?

Третє. Наші суспільні та державні інститути ще слабкі. Маємо чітко усвідомити: Україна досі вчиться бути сильною, незалежною, конкурентною. Держави з усталеними інституціями, що чітко працюють, можуть, та й то – з великим стресом для їхнього функціонування, дозволити собі обрати несистемних кандидатів. Там існують чіткі правила та ефективні інституції. Ми ж лише на початку цього шляху. На жаль, ми не можемо бути впевненими, що шкідливе для держави рішення буде вчасно зупинене чи заблоковане. А це покладає особливу відповідальність на особу, яка займає посаду Президента. Більшість із нас не відчуває, що триває війна, і в цьому заслуга наших воїнів, і нашої влади, яку так не любимо, включно із заслугою Глави держави.

Четверте. Економічний популізм не зробить нас сильними та успішними. Ми знову чуємо обіцянки повернути заощадження в Ощадбанку СРСР, удвічі знизити ціну на газ, збільшити зарплати до рівня Польщі і т.д. Нічого нового у цьому курсі немає, лише дискредитовані у світі ідеї державного волюнтаризму.

Читайте: Жители Донбасса наконец интересуются "Что дальше?"

П’яте. У своєму прагненні "струснути" систему, маємо усвідомлювати, що вона може і не витримати. Як влучно зауважив Ярослав Грицак, сьогодні, на відміну від подій сторічної давнини, існує геополітичний консенсус щодо існування України, але для того, щоб наповнити змістом внутрішнє єство країни, цього зовнішнього консенсусу недостатньо. Від наших дій всередині, від змоги знайти внутрішній консенсус залежить, чи утвердимося і житимемо, дихаючи вільно і впевнено. А от з тими, хто несе "цінності" совка, незважаючи на "новизну" і "молодість", дорога лише назад, у морок стереотипів та обмеженості.

Бо хіба може йтися про гідність і повагу, коли не обіцяють, а "зуб дають"? Коли готові домовлятися про здачу країни з "чортом лисим", бо не мають ані крихти розуміння, як зміцнювати та утримувати позиції країни на міжнародному політичному та дипломатичному фронті? Хіба може йтися про відповідальність, коли нема особистого розуміння, як і на яких засадах слід розвивати країну, а є лише мильна бульбашка консультацій з експертами, в кожного з яких свій порядок денний? Або коли у надзвичайно складний для держави час політик, яка претендує на пост глави держави, використовує свої зв’язки та впізнаваність на Заході лише для паплюження чинного Президента? Як можна називати себе європейським лідером та одночасно кричати про західних "агентів", які ніби-то ставлять експерименти над українцями?

Читайте: Українці, дива на виборах не буде, не сподівайтесь!

Вирішальність теперішнього моменту чудово розуміють у Кремлі. Саме на нашу втому і зневіру розраховує ворог, щоб ми втратили здатність опиратися агресії. Україна є тим неочікуваним фактором, що гальмує їхнє просування далі.

На всіх міжнародних майданчиках кремлівські очільники переконують, що Україна – "недодержава", і Росія готова застосувати всі гібридні інструменти впливу, щоб це стало дійсністю. А низка кандидатів, які, можливо, не є промосковськими, але лише полегшують їм завдання, говорячи саме те, що потрібно Кремлю.

Отже, у нас є вибір. У своїй спокусі піддатися насолоді самообману, що проблеми зникнуть під помах чарівної палички усміхненого кандидата чи кандидатки. І одночасно втратити все, що так тяжко здобуваємо – від свободи до держави.

Або у цій же своїй втомі усвідомити, що реформи – це не спринт, навіть не марафон, а естафета марафонів, і лише з черчілівськими потом, сльозами і кров'ю, з нашими втратами, жертовністю, небайдужістю, щоденною працею – ми можемо дійти до мети – побудови сильної та успішної європейської держави, де важливими є права і добробут кожного.

Маємо вирішити: хочемо дозволити експерименти з невідомим результатом, а чи послідовно, обдумано, може, не так швидко, як мріялося, але все ж змінювати країну? Є ті, хто зловживають, кому не місце у державному апараті, і це, безумовно, є проблемою. Але для того, щоб в нашому домі побороти корупцію, не варто палити хату, бо завтра не буде де і за що боротися.

Це не телешоу, де можна переписати кінцівку. У реальному житті результатів виборів нам не переписати. За наслідки невдалого експерименту доведеться розплачуватися усім.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...