Два роки без Віталія Білоножка. Дружина Світлана – про знаки від чоловіка, зізнання синів після його смерті й теми, які їй соромно порушувати

У січні виповнилося два роки з дня передчасної смерті народного артиста України Віталія Білоножка. Його дружина Світлана Білоножко розповіла про підступну хворобу чоловіка й поділилася тим, про що зізналися їй сини.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA співачка й телеведуча також розкрила, як живе нині велика родина музиканта й чому переконана: чоловік і після смерті подає їй знаки.

– Пані Світлано, протягом останніх днів у Києві та передмісті після масованих обстрілів люди живуть у дуже складних умовах – із вимкненнями світла, перебоями з водою, теплом і газом. Як вам вдається адаптуватися до цих обставин?

– У нас газу не було від початку. Усе тримається на електриці: й опалення, і батареї, і котел, який обігріває наш будинок під Києвом. Але, знаєте, справляємося. Коли зникає світло – підключаємо павербанки, екофло. Сини подбали про мене: все придбали, продумали. Є кондиціонер, який витримує морози до мінус двадцяти, – також підтримує в домі тепло. Тож виходимо зі становища. І я не можу сказати, що мені важко жити в приватному будинку. За потреби могла б поїхати в місто – є куди. Але тут у мене собака, велика німецька вівчарка Рем, мій охоронець. Не можу його покинути. Можна, звісно, попросити сусідів, але мені не хочеться, щоб моїми справами обтяжувалися. До того ж у мене тут своє маленьке життя: прилітають ворони, подружилися зі мною, я їх підгодовую. Сини часто приїздять, збираємося разом. Ось і 9 січня зустрічалися тут – у день пам’яті Віталія…

– Як ви проводите цей день?

– Йдемо на кладовище – це обов’язково. І щоразу помічаю дивну річ: 9 січня майже завжди дуже важкий день – і за відчуттями, і за погодою. Сильний мороз, холод пронизує все навколо. Але водночас світить сонце – таке ясне, ніби Віталік усміхається з небес. Я добре пам’ятаю 9 січня два роки тому... У нашій родині не було страшнішого дня, ніж той, коли Віталік пішов.

– Це сталося несподівано?

– Ніхто не міг такого очікувати. Він був у лікарні, і для мене це було певним заспокоєнням. Віталік не любив лікуватися, і я тоді, пам’ятаю, подумки тішилася: нарешті під наглядом, усе буде добре. А потім – дзвінок зранку. Сказали: зупинилося серце. І нічого не могли зробити лікарі. Коли ми з синами приїхали до лікарні, я побачила, як щиро всі вони переживали те, що сталося. Зійшлися в одному кабінеті у повному розпачі, плакали разом з нами. Це була щира реакція, бо Віталіка неможливо було не любити. Він був сильним, міцним чоловіком, але водночас – світлим, щирим, відкритим, добрим. Його любили всі – без винятку. Не було жодної людини, яка могла б сказати, що він у житті був іншим, ніж на сцені. Ніколи не проходив повз чуже горе, не був байдужим. Завжди намагався допомогти.

– Він скаржився на серце?

– У нього був цукровий діабет другого типу – це дуже підступне захворювання. Воно повільно, майже непомітно руйнує організм зсередини. Людина може довго нічого не відчувати, а тим часом відбуваються серйозні, незворотні процеси. Це не було так, що ми кинулися лікуватися лише в останні роки, ні. Роками стежили за його станом: періодично бували в лікарні, робили крапельниці, підтримували організм, він приймав ліки – усе було під контролем, наскільки це можливо. Але, знаєте, кожен організм реагує по-різному. І, на жаль, ми бачимо, що й досі люди – зокрема й артисти – помирають саме через ускладнення діабету другого типу. Це дуже серйозна хвороба, яку часто недооцінюють.

– Ви кажете про Степана Гігу?

– Так, і про Степана також – світла йому пам’ять. Діабет – це не лише про стрес, хоча стрес відіграє величезну роль. Насамперед це наслідок колосальних навантажень, коли людина багато працює, і в організмі виникає серйозна незбалансованість. А далі – постійні хвилювання, перепрацювання, хронічна втома. Людина буквально живе на знос. І якщо зі сторони здається, що робота на сцені – це легко й красиво, то це не так. Я знаю випадки, коли молоді люди, лише спробувавши сцену, казали: "Ні, так не хочу".

Мене часто запитують: чому ваш онук не співає, хоча має гарний голос і виходив на сцену з дідом? Побачимо, як складеться, але свого часу він набачився, як дід падав геть знесилений після роботи. Сцена – це важка робота. Як тягнути поїзний склад. І замість рушійного локомотива підчеплений ти сам. Виходиш на сцену і прагнеш доспівати й донести слово від першого до останнього ряду. Бо пісня – це що? Розмова з глядачем під музику.

– Як змінилося життя вашої родини за ці два роки?

– Попри все, не зупинилося. Наш онук Віталік одружився – живуть добре. Він займається рекламою, розумний, креативний юнак. Дружина – надзвичайно здібна дівчина: викладає англійську та французьку, закінчує університет. Наша онука Світланка ще школярка. Про плани щодо вступу поки не будемо – мають дозріти. Але одне можу сказати: якщо постає питання, як нам одягтися на якийсь вечір чи які прикраси обрати, радимося тільки зі Світланкою. Вона точно знає, що пасує, що варто купити, як правильно поєднати. Тож думаю, з вибором професії проблем не буде. А коли, як і що – побачимо згодом, щоб не наврочити.

Невістка Марина займається сольною кар’єрою, у неї добре виходить. Син Георгій, її чоловік, взяв на себе продюсерство, бо має смак і абсолютний слух. Активно допомагає: формує репертуар, підтримує. Вони займаються вокалом, бо спів – це не лише талант, а й знання. Я жартома кажу: "Синку, ти б і мені щось підказав". А він: "Мамо, Марина мене слухається, а ти – ні". Ну так, мама може й не послухати, бо багато чого може вирішити сама. Молодший син Євген добре знає іноземні мови, працює, має добре серце, врівноважений характер. Він уважний і дуже дбайливий.

– Знаєте, дивлюся на фотографії вас із Мариною – ніби вона вам не невістка, а донька. Як досягаються такі стосунки? Це чия заслуга?

– Я вважаю, що тон усе ж таки задає свекруха. Коли дівчина любить твого сина, що може бути краще? І потім – я просто не можу бути іншою, аніж любити свою невістку. Вибір мого сина Георгія був абсолютно правильним. У нього, як і в батька, добре розвинуте відчуття людей: відразу зрозумів, що це його людина. Так само й у Віталіка-молодшого: він обрав чудову дівчину.

– У вашому шлюбі з Віталіком: як було у питаннях конфліктів, які неминучі у сімейному житті? Хто поступався: ви чи він? Чи, як кажуть, чоловік голова, але жінка – шия?

– Знаєте, Віталік був людиною з дуже сильним характером. Завжди чітко знав, що робить і як. І цікаво, що майже ніколи не помилявся. Багато чого він нас вчив – і мене теж. Пам’ятаю: "Свєто, йдемо, я покажу, як працює котел". І я вчилася, знала, як усе функціонує. У сімейному житті, звісно, треба поступатися. Якщо хтось роздратований або підвищує голос – інший має помовчати.

Потім, коли всі охолонуть, можна довести правоту. У нас це працювало так: щось мені Віталік намагався довести, кажу собі: "Свєто, помовч, будь ласка". Так вчила мама: "Вислухай, порахуй до десяти, а потім спокійно скажи, що думаєш". Вона була лікаркою, дуже інтелігентною, ніколи не кричала – просто слухала, думала й потім говорила батькові: отак і так, Григорію. Так і я робила. І, знаєте, часто потім Віталік казав: "Свєто, ти правильно говориш!" – але це вже після того, як охололи.

Ми одружилися рано: коли народився перший син, Віталік ще навчався у Київській консерваторії у педагога Георгія Маргієва. І якось приходить до нього та каже: "У мене народився син". А Маргієв: "Хлопчику мій, іди краще на ринок апельсинами торгувати". Віталік був приголомшений. А той своє: "Енергія, яка дуже потрібна для вокаліста, у тебе йде на дружину й дитину". Для Віталіка це було образливо. Деякий час він намагався порозумітися з майстром: намалював ручкою малюка на листочку, приніс. Ба більше – назвав сина на честь педагога. Але нічого не допомогло. Пішов до викладача Огнєвого. Той, посміхаючись: "Ну, осетини, ти знаєш, гарячі. Він не подумав". Віталік рішуче: "Ні, не буду вчитися у нього. Він мене страшенно образив". І з того часу навчався у Костянтина Огнєвого.

– Зазвичай ви раніше святкували всі свята родиною у вас вдома. Як зараз?

– Обов’язково збираємося. І звичайно, всі їдуть до мене. Але часом – до Георгія, до Євгена або до Віталіка-молодшого. Всі вони теж живуть за містом, мене забирають на авто. Я сама не воджу – Віталік не дозволяв, хвилювався за мене. Також завжди дбав, щоб мені було комфортно, тому їздила з водієм. Хоча зараз шкодую, що не сіла за кермо, – у мене характер такий, що цілком могла б. Не боюся нового і складного.

– Як відомо, Віталій Білоножко був надзвичайним поціновувачем усього живого. Як склалася доля птахів, яких розводив роками?

– У нього було справжнє пташине царство: і павичі, і фазани, і декоративні курочки, і голуби. Якийсь час я сама доглядала за всім цим господарством. Але згодом ухвалила рішення передати птахів до приватного зоопарку в Ясногородку. Причина проста: я часто виїжджаю з дому з концертами. Ми багато виступаємо з благодійними програмами для наших хлопців – нерідко зовсім поруч із лінією фронту. Буває, вирушаємо в небезпечні точки. Я їду, страху не маю. Але птахів залишити напризволяще неможливо. Це живі істоти, які потребують щоденного догляду: воду потрібно міняти зранку й увечері, годувати двічі на день, готувати спеціальні суміші – пшениця, кукурудза, чорне насіння, усе в правильних пропорціях. Тоді онук Віталік і запропонував: "Свєто, давай поговорю з директором зоопарку". Він сам зателефонував, домовився – так передали птахів. Вони в надійних руках. Ми навідувалися до них – почуваються прекрасно, усе добре.

– Звідки у вашого чоловіка така любов до братів менших?

– Найдивовижніше, що він виріс у звичайному селі, де не було ні павичів, ні фазанів. Не було акваріумів із різнокольоровими рибками, собак, які бігали подвір’ям, мов друзі, – пси сиділи на прив’язі, як заведено. І серед братів та сестер саме в нього одного була така безмежна любов до тварин. Батьки розповідали: ще змалку побачить кота з пораненою лапою – несе додому. Голуб крило волочить – до хати. Я йому ще по молодості казала: "Віталіку, тобі треба було бути орнітологом". Пам’ятаю, коли одружилися, нам виділили маленьку кімнатку. Згодом, коли народився Георгій, дали квартиру – теж крихітну. Але ми були неймовірно щасливі. Це було на вулиці Малишка – такий будинок, де мешкало багато творчих родин, жила там і Наталя Сумська зі своєю сім’єю. Маленьке помешкання, тісно, але тепло й радісно.

І от там уже були пташки. Кліточки – скрізь, папужки щебечуть, унизу – акваріуми з рибками. І так тісно, що ніде й розвернутися. Я жартувала: "Віталіку, пір’я в борщ летить". А він сміявся: "Свєто, зате пташечка тобі пісні співає". Отакий він у мене був – безмежно закоханий у все живе. Завжди мріяв жити ближче до природи. Коли з Держтелерадіо нам запропонували простору чотирикімнатну квартиру на Троєщині, ми переїхали. Але не витерпіли. Зверху сусіди співають, знизу – сваряться. Віталік зітхав: "Я цього не витримаю". І вирішив будувати дім. Побудував один – продав. Звів інший – той, у якому я живу зараз.

– Поряд із вами мешкає родина композитора Олександра Злотника, автора багатьох пісень, які виконував Віталій Білоножко.

– Вони були дуже близькими друзями, а згодом стали й сусідами. Пам’ятаю, Віталій якось сказав Сашкові: "Є гарне місце поруч із нами – давай сюди". І не відкладаючи на потім, найняв спецтехніку, щоб намивати пісок. Причому подбав не лише про себе – територію "намив" і для Злотника. Жартував: "Скільки ти ще думатимеш? Я тобі вже місце підготував". Таким він був – справжній товариш. Згодом дружина Олександра, Оля Злотник, взялася за будівництво – і з’явився гарний будинок. Ми дружимо й зараз. Щоправда, я тут буваю і взимку, і влітку, вони ж зазвичай приїздять, коли тепло. А для мене погода завжди хороша: і взимку, і влітку. Іноді сама собі дивуюся, як усе це витримую. Мабуть, річ у тому, що я ніколи не була "лялькою" – безпорадною, без досвіду, без уміння триматися. Я далеко не така, як може здатися на перший погляд.

І життя, хоч як це важко звучить, постійно мене загартовує. Підкидає такі випробування, що не витримати було б значно легше, ніж пройти крізь них. Але я вмію: витримати, пережити – мовчки, наодинці, нікого не обтяжуючи. Я знаю, що люди бувають різні – і добрі, і не дуже. Деякі пишуть таке, що й уявити важко. Колись думала, що я ледь не свята жінка. Але те, що доводиться читати іноді про себе, – це якась історія, яка точно не про мене. І все ж саме через це життя робить мене сильною. Бо воно далеко не солодке, абсолютно. Але я навчилася тримати удар.

– Хотіла ще запитати, як у вас справи з матеріальною стороною життя? Ви говорите про концерти, але, наскільки знаю, більшість із них благодійні?

– Так, ці концерти – благодійні. Ми збираємо кошти: нам ставлять завдання, скільки потрібно зібрати, і ми організовуємо виступи. Іноді навіть додаємо зі своїх. А якщо трапляються концерти, куди запрошують за гонорар, завжди домовляюся, щоб частину коштів переказати на підтримку ЗСУ. Це для мене обов’язково. Бо тил теж фронт, ми не можемо сидіти склавши руки. Воїнам потрібна підтримка, їм потрібен настрій. Іноді виходиш на сцену, питаєш: "Що б ви хотіли почути?" – і просять щось легке, веселе, про кохання, щоб хоч трохи відволіктись від суворих буднів війни. Тому ми робимо все, що можемо.

Що стосується мене особисто… Ви знаєте, моя пенсія сьогодні настільки мала, що навіть трохи соромно говорити. Не хочу про це. Так, я народна артистка, але надбавка за це – символічна, майже копійки. Це навіть не пенсія, а скоріше подачка, важко назвати інакше. Проте якось влаштовуємо життя, щоб вистачало на все необхідне, – хоча мед, як кажуть, по руках не тече. Шукаємо додаткові можливості: здаємо помешкання, це дає змогу жити спокійніше.

– Ви маєте гарний вигляд на сцені, чудово одягаєтеся – і це, безумовно, теж коштує грошей.

– Я не опускаю руки, стежу за собою. Для мене важливо, щоб усе було в порядку: зовнішній вигляд, костюми, зачіска. Ретельно все продумую, раджуся зі своїми. Не можна просто вийти на сцену в будь-чому. Кожен образ – це результат праці: щось треба пошити, щось переробити, щось придумати. Та й час не стоїть на місці, і років нам не меншає, а навпаки. Варто займатися спортом, робити розминку, дихати свіжим повітрям, багато ходити – прості речі, які не вимагають великих витрат, але дуже допомагають залишатися у формі. Мені завжди казав Віталій: "Виправ спину, груди вперед, голову вище – і вперед". Я пам’ятаю його слова до сьогодні. Можливо, комусь хотілося б, щоб я зігнулася, наділа хустинку й голосу не подавала. Але я розумію, що життя дуже швидкоплинне. Хочу встигнути зробити багато: присвятити творчість пам’яті Віталіка, створити пісні, щоб нас пам’ятали. Тому я дуже активна в житті.

– Віталій вам сниться?

– Ні, зовсім. Кажуть, що якщо людина сниться, то десь у житті ти робиш щось неправильно. А я роблю все правильно. Не просто впевнена – я це стверджую. І для тих, хто сумнівається, можу запевнити: роблю все правильно. Саме тому він мені не сниться. Я майже весь час перебуваю у тих куточках дому, які були для нього близькими. Є крісло, в якому він любив сидіти. Саме туди приношу всі свої нагороди, якими мене відзначають військові. Складаю все на його крісло й кажу: "Віталіку, це твоя заслуга".

– Ви відчуваєте якісь знаки від нього?

– Знаєте, це найцікавіше: буває, не знаю, як правильно вчинити, роблю крок – і все виходить. І тоді у мене виникає відчуття, ніби хтось допомагає мені. Я вже дітям казала: інколи не знаю, що робити, а потім немов приходить осяяння: "Свєто, треба зробити ось так". Це відчуття таке сильне, що здається – він поруч, допомагає, підтримує.

У вітальні у мене стоїть його портрет. Такий щирий, красивий… Він усміхається своєю теплою усмішкою. Я проходжу повз нього й кажу: "Віталіку, мабуть, це ти мені допоміг". Чи це моє бажання так відчувати? Чи справді мені допомагає? Не знаю… Але це відчуття у мене абсолютно чітке: він зі мною, підказує. Я постійно з ним розмовляю подумки. Весь час. У мене немає моменту, коли б не згадала його, не подивилася на нього. Він навколо мене – тут, там, скрізь.

От ми збиралися 9 січня, і мої сини сказали: "Так хотілося б, щоб просто був батько". Бо для сина тато завжди важливий. Кожна жінка повинна це пам’ятати, коли біжить до РАЦСу подавати заяву на розлучення. У житті все може статися, але коли є син, батько йому потрібен. Вони зроблені з одного тіста – чоловіки. Їм просто необхідно іноді поговорити, порадитися, знайти свої точки дотику. Жінкам трохи інакше. Я раджусь з невісткою Маринкою, якщо виникають якісь жіночі справи. А чоловікам достатньо просто присутності батька. Посидіти, поговорити, почути його думку – і це їхнє велике бажання. У дорослих синів неймовірна потреба у цьому. Їм дуже сильно бракує батька.

Раніше OBOZ.UA розповідав, як живе легендарний Валерій Маренич, який нещодавно відсвяткував 80-річчя: про розрив із дружиною і сином, скандал із "втечею" до Канади та ювілей, про який забули.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю зі скрипалем Василем Попадюком – про заможних українців на соціалці в Канаді, тестя Степана Хмару та страхи Василя Зінкевича.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!