"Ми щодня граємо в російську рулетку". Анастасія Карпенко про родичів на фронті, поведінку Зеленського на зйомках "Слуги народу" та думки, що професії – кінець

В акторки Анастасії Карпенко ("Дім надії", "Лікар Ковальчук", "Слуга народу") врожайний період у творчому житті – майже одночасно стартують три роботи, де вона грає головні ролі. OBOZ.UA поспілкувався з артисткою під час допрем’єрного показу в Києві фільму "Як там Катя?" (в кінотеатрах – з 25 січня).

Відео дня

Картина розповідає про лікарку швидкої допомоги Анну, яка через особисту трагедію вимушена виборювати справедливість у несправедливому світі. Фільм було представлено на понад 30 кінофестивалях світу. У швейцарському Локарно картина завоювала дві нагороди: спеціальний приз журі Ciné+ та статуетку за найкращу жіночу роль – її отримала Настя Карпенко.

– Ваша роль у картині емоційно дуже непроста: граєте маму, яка пережила трагедію, однак не може домогтися справедливості. Як вам гралося?

– Я отримувала неймовірне задоволення від зйомок. Після особливо важких змін приходила додому і думала: мрію, щоб час зупинився. Не хочу більше зніматися ні в якому кіно, окрім такого. Мій чоловік – звукорежисер, з нашої професії. Він прекрасно розумів, що зі мною відбувається, тому дуже терпляче ставився в той час до мене. Дав мені на відкуп всі дні зйомок, нічим не навантажував – тільки підтримував. Не намагався вивести з необхідного мені для роботи стану, переключити на якісь побутові проблеми. Чи казати: "Мені потрібне твоє спілкування, потрібен твій час". Він створив мені такі умови, коли я повністю могла віддаватися професії. Я йому дуже вдячна за це.

Я навмисно не дозволяла собі виходити з образу, бо дуже хотіла, щоб це було максимально вірогідно. А відновлювалася вже після того, як ми зняли проєкт. Хоча мені здавалося, що морально була мертвою ще якийсь час. Однак відчувала і сильну радість від того, що ми зробили щось дійсно важливе.

– У картині неймовірно змальовані стосунки мами та маленької дочки – між ними море ніжності. У житті ви така ж мама?

– Я завагітніла донькою одразу після закінчення цих зйомок. Тож у мене вийшов подвійний подарунок – і в професії, і в особистому житті. Зараз нашій Марусі 2 роки і 7 місяців. Ще в одній гарній картині "Я і Фелікс", де також зіграла роль мами, я вже була вагітною. Прем’єра картини відбудеться, ймовірно, у квітні. А інший, теж важливий проєкт, серіал "Перевізниця" – знімали ось зараз вже: минулої весни й цієї осені. Гарні проєкти, цілісні, з прекрасними режисерами. Я щаслива.

Старт "Перевізниці" планується 24 лютого на СТБ. Прем’єра буде світовою, бо серіал купили вісім мовників і показуватимуть його одночасно. Моя героїня за професією психологиня, однак після вторгнення займається евакуацією людей, які змушені залишити домівки через війну. У нас абсолютно приголомшливий і талановитий сценарист, який став і режисером картини. Євген Тунік написав реальні історії з нашого життя. З одного боку пізнавальні і прості, а з іншого – глибокі та щирі. Звичайно, граючи роль, я щось "підкладала" своє, однак кожен пізнає власну історію та себе.

– На початку війни ви виїхали з дочкою за кордон. Як вам жилося ті пів року?

– Ми поїхали до друзів у Болгарію, оселилися на березі моря. В цьому, звісно, був величезний плюс, адже, хай там як, вода допомагає долати стрес. Море – це взагалі моя стихія. Плюс – позитивні думки, що дитина в безпеці. Але морально я там помирала. Зжирала себе докорами, що я не тут, не допомагаю, не корисна. Гадаю, такі думки мають усі, хто виїхав. Коли ніби трохи стало тихіше в Києві, я почала радитися з чоловіком, чи можна нам повернутися. Він на той час уже був на фронті. Всі наші розмови закінчувалися його категоричним "ні". Однак у кінці літа нам вдалося порозумітися в цьому питанні. Ми приїхали і почалися оті гучні обстріли, уявляєте?

– Багато хто каже, що, перебуваючи в Україні, переживаєш обстріли спокійніше, ніж коли читаєш про це далеко від дому, малюєш собі жахливі картинки.

– Я би не сказала, що спокійніше. Не видається таким страшним – це так. Але з іншого боку, ми кожен день граємо в російську рулетку. Під час чергового обстрілу сидиш і чекаєш: прилетить у твій будинок чи ні… Коли почалася велика війна, в мене були думки, як у всіх інших творчих людей: все, це кінець. Ми пожили своє прекрасне життя, воно закінчилося, ми більше ніколи не зможемо зніматися, грати в театрі. Але все виявилося трохи інакшим.

– Зараз чималій частині українців доводиться змінювати все у своєму житті. Що ви порадите тим, хто вкотре починає все спочатку, враховуючи, що свого часу теж мали досвід невизначеності: три рази вступали до вишу на акторський.

– Я не можу давати практичних порад, бо, коли ти робиш якісь вчинки в 18-19 років, це набагато простіше, ніж коли ти вже особистість, яка чогось досягла, але мусиш починати все спочатку. ухвалити рішення. Думаю, головне – визначитися зі своїми пріоритетами та цінностями. Тоді буде простіше прийняти рішення.

– Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра у Києві, де ви працюєте багато років, нині очолює Олеся Жураківська – ваша подруга. Чи не заважає це вам у роботі?

– Олеся – це особистість з великої літери. Те, що ми подруги, навпаки, дуже допомагає, адже я надзвичайно ціную її ніжне ставлення до мене. І тому наша робота виходить більш щирою та продуктивною. А я людина з кінодосвідом, і він у мене був різний. Доводилося брати участь у проєктах, де не було особливої щирості і любові не було – а для мене це надважливо. Хоча продукти виходили непогані, треба сказати.

– У картині "Слуга народу" ви знімалися із Володимиром Зеленським – на той час відомим актором та продюсером, а нині – президентом України. Як згадуєте роботу?

– У мене позитивні враження від знайомства, від спілкування. Володимир – щирий та відкритий, простий у спілкуванні з усіма цехами кіновиробництва. З повагою ставився до людей будь-якої професії – чи ти монтувальник, чи актор. Я на це дивилася і, чесно, була в захваті. Від простоти, небайдужості, професійності. У нього не було такого, що от це не моя робота, не буду братися. Займався абсолютно всім, швидко вирішував будь-які питання. І ставився до колег так, начебто це його особиста родина, а не знімальний колектив. Ніби робив це для себе, своєї дружини та дітей.

– У вашій кінобіографії є роботи, де доводилося працювати з російськими акторами. Ваші колеги зараз згадують в інтерв’ю, як вони гордовито поводилися. А що ви можете сказати про ті часи?

– До 2014 року це був суцільний жах, хоча я не так багато знімалася на той момент. Але бачила, як вони поводяться. Буквально на пальцях може перерахувати людей, з якими в мене були нормальні стосунки. І тільки тому, що ці люди поводилися адекватно на майданчику. Але загалом мені немає про що говорити, бо це був дуже неприємний досвід.

На початку війни мені зателефонувала одна відома акторка, запропонувала допомогу. Нині ми не тримаємо зв’язку з моєї ініціативи. Як людині я їй вдячна за те, що перейнялася моєю долею, але не хочу підтримувати ні з ким зв'язок з РФ. Я для себе ось так кардинально вирішила це питання.

– Як ви переживаєте те, що ваші рідні – чоловік, брат, тесть – зараз на війні?

– Це надзвичайно важко. От нещодавно чоловік попередив, що піде на завдання на 10 днів і не буде на зв’язку. А фактично його не було 17 днів. І весь цей час я ні в кого не могла нічого дізнатися. Ви як жінка можете собі уявити, що я пережила. Кожен ранок починався зі сліз, прокидалася – і плакала. Молилася, щоб усі ці дні привели нарешті до моменту, коли він зателефонує. Але розуміла, що цього може і не статися. Якщо хтось телефонував з незнайомого номера, боялася брати слухавку… Все це важко, але тримаюся. Я ж не одна така, в багатьох жінок така сама ситуація. А деякі з моїх знайомих дівчат втратили чоловіків.

– Чи приходив ваш чоловік у відпустку? Кажуть, що подружжя в такі дні ніби заново знайомиться, бо війна дуже змінює.

– Я маю, знову ж таки, сказати компліменти на адресу мого чоловіка, бо він у мене, крім всього іншого, дуже стійкий. Тому всіляко заважає тому, щоб війна впливала сильно на наші стосунки. Але, звісно, все це впливає, авжеж, він змінюється, і через це відбуваються якісь моменти. Бо він заново знайомиться зі світом мирного життя, а я – з його світом. Але нам вдається все це вирішувати швидко. Адже він може повернутися всього на три дні, і ми не маємо часу знайомитися заново.

Доня за ним дуже сумує. Зараз у неї такий вік, коли вже потребує батька. Вже розуміє його роль і цінність у своєму житті. Ми намагаємося в дні його приїзду максимально перебувати в любові та розумінні. Багато говорити, слухати. І святкувати. От ці три дні, що ми маємо, намагаємося святкувати.

З братом, який старший від мене на чотири роки, теж бачимося, хоча дуже зрідка. Його родина виїхала до Німеччини і поки планує залишатися там, тому в нього немає потреби приїздити часто в тил. Але коли буває, обов’язково бачимося. Ми з донько зараз живемо з нашою мамою. Тому, коли брат приїжджає, то до нас трьох – до мами, мене і нашої маленької.

– За роботу в картині "Як там Катя?" ви отримали нагороду на кінофестивалі у швейцарському Локарно (вважається четвертим за рейтингом європейським кінофестивалем після Каннського, Венеційського та Берлінського) як найкраща актриса. Коли вас запитують про той тріумфальний час, що першим спадає на думку?

– Так збіглося, що на той момент я відлучала від грудей свою дочку, вона вже була достатньо великою – рік і два місяці. Тому ця поїздка якоюсь мірою – моя особиста свобода. Згадую, приїхала: бачу щасливих, спокійних людей навколо себе – це було дивно. Сонячно, тепло, прекрасний прийом. І зустріч із друзями по картині. Це теж мені здавалося казковим, що я їх можу бачити, бути з ними, говорити досхочу. А ще цей неймовірний приз. Це було ніби якийсь солодкий сон з минулого життя.

– Які ваші улюблені моменти в картині?

– Мені важко щось виділити, бо це кіно, яке відрізняю від усього, в чому раніше брала участь. Кожен кадр для мене надважливий, я все пам’ятаю. Відповім так: коли передивлялася картину, то плакала зовсім в інших моментах, ніж глядачі. Наприклад, це була сцена на кладовищі, коли всі стоять спинами до нас – тих, хто дивиться кіно. Мені було важко споглядати цей фрагмент. Я дуже реалістично уявила свою героїню, жінку, яка втратила найдорожче у своєму житті – дитину.

– Картину "Як там Катя?" я дивилася зі свою дорослою дочкою. Після перегляду ми довго говорили про те, як складеться подальша доля вашої героїні. А що думаєте ви: чим закінчиться історія Анни?

– Для того ми і робили цей фільм з відкритим фіналом, щоб кожен глядач вклав у нього свій досвід, почуття, своє сприйняття. І зробив свій особистий висновок, чим закінчилася ця історія. Я для себе думаю, що Аня не витримає такого навантаження долі.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з режисером гучного бойовика "Бджоляр" про Джейсона Стейтема: актор у житті сильно відрізняється від того, якого бачите з екрана.

Читайте також на OBOZ.UA про те, що на Netflix вийшов найстрашніший фільм за останні роки: про що "Будиночок" і чому він так вразив глядачів.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!