Відео дня
"Люди вмирали за свою землю, а ми не можемо сказати про "Азовсталь"?" Микола Кучерявий – про Євробачення-2022, поїздки на фронт і гостре запитання Леоніду Кравчуку
Продюсер артистів музичного лейблу ENKO, колишній директор гурту Kalush Orchestra, поет та автор пісень Микола Кучерявий з дитинства мріяв про музичну кар'єру, був студентом року та отримував стипендію президента України. Сьогодні він – людина, яку знає і поважає весь український шоу-бізнес.
В інтерв'ю OBOZ.UA Микола Кучерявий розповів невідомі факти про Євробачення у 2022 році та ризик дискваліфікації України через "Азовсталь", зізнався, яке гостре запитання поставив першому очільнику держави Леоніду Кравчуку, та пояснив, чому артистам важливо їздити з виступами на фронт і за кордон. Він також поділився цікавими подробицями про дружбу з The Rasmus і те, що їх об'єднує з Олександром Усиком.
– Миколо, як так вийшло, що ви вивчилися на лісника, працювали провідним фахівцем зелених насаджень у головному управлінні "Київзеленбуду", а сьогодні – один із найуспішніших музичних продюсерів в Україні?
– Я навчався на лісника, бо після дев'ятого класу треба було кудись іти (сміється). У Вінницю, у музичне училище імені Леонтовича, мене не пустила мама. Вона порадила вивчитися на лісника, бо тоді "і дрова будуть, і хата, та й взагалі: де ти бачив бідного лісника?" А от бідних у Будинку культури повно. Оскільки я був ще підлітком, залежним від батьків, то поплакав кілька днів і послухав.
Але я вдячний долі, що вивчився на лісника, адже це досить крута професія! Хоч я пропрацював у "Київзеленбуді" всього кілька місяців, бо розумів, що це не моє... Ще будучи дитиною, я написав у своєму щоденнику: "Зроби своє хобі професією і більше ніколи не будеш працювати".
– Це правда, що фронтмен гурту Kalush Orchestra Олег Псюк особисто вам зателефонував і запропонував роботу?
– Я зрозумів, що хотів би займатися музикою. Тому почав писати на work.ua, на різні радіостанції і шоу, та не отримував відповіді. Я був вже місяць без роботи, коли мій друг сказав, що потрібні люди на мийку авто. Там начебто щодня платять тисячу гривень. На той час це були непогані гроші, а якщо ще килими мити вночі, то взагалі робота – бомба! Я подумав, але все-таки відмовив. Одного прекрасного дня на Facebook мені вибиває допис музичного продюсера Івана Клименка про те, що він шукає людину, яка любить музику, вміє жонглювати різними справами та має стійку нервову систему. Я тоді подумав: та це ж я! (Сміється.)
Зараз Іван – мій кращий друг, хоча тепер я не можу до нього додзвонитися у важливому питанні. А тоді він через дві хвилини відписав взагалі "лівій" людині (сміється). Клименко шукав директора для гурту Kalush (з 2021 року Kalush Orchestra. – Ред.), де досить жорсткий фронтмен, робота важка, стресова, але цікава. Я надіслав своє резюме та став чекати.
Коли мені зателефонували, я саме грав у ігри на телефоні. А що ще робити безробітному? (сміється) Я вибив, бо ж треба було матч дограти (сміється). Пізніше "пробив" номер і зрозумів, що це був Олег Псюк! Телефоную йому, і перше, що він мене запитує: "Слухай, а ти панами вмієш продавати?". Потім, коли ми вже зустрілися в його студії, то він сказав: "Чуваче, ти далеко зайшов на тлі інших, але давай я ще подумаю і через тиждень дам відповідь?". Але того ж дня Олег зателефонував, скинув адресу офісу і сказав, що "вже завтра можу починати працювати".
Сьогодні мені смішно згадувати той перший день. А тоді приходжу, а там вся невідома команда, люди шоу-бізнесу – alyona alyona, Salto Nazad, MamaRika, Kola... Думаю: "Господи, що це за люди і як з ними знайти спільну мову?". І тут мені кажуть, що через 20 хвилин буде meeting (зустріч). Я подумав, що йдеться про справжній мітинг! Почав шукати, які мітинги у Києві, думав, що це мій шанс проявити себе! Зараз вони побачать, як завдяки політичному досвіду вмію їх проводити! Аж раптом всі встали і пішли в кімнату для нарад (сміється).
– Чи були у вас проблеми після заклику допомогти "Азовсталі" у прямому ефірі Євробачення-2022?
– У нас були проблеми раніше, тому що всі переконували цього не робити. І не пересічні українці, а люди, які були в контексті справи і розуміли: дуже великий відсоток того, що нас дискваліфікують.
Крім того, за це міг бути просто шалений штраф, а якщо враховувати ще факт, що ми позичили гроші, щоб поїхати на Євробачення... Але ставки букмекерів були 40 відсотків, відчувалося, що ми переможемо! В Україні війна, думаю, що будь-хто тоді зі свідомою позицією і змістовною піснею міг гідно представити Україну на Євробаченні та перемогти, тому що до нашої країни був прикутий інтерес всієї світової спільноти. Але нам всі радили: от виграєте, тоді скажете.
На той момент українське Суспільне мовлення написало Суспільному мовленню Євробачення, що ми хочемо говорити про "Азовсталь", запитувало, чи можна це робити. На щастя, ті не відповіли. Може, не побачили або просто утрималися від відповіді, бо розуміли, що якби вони заборонили, то також був би скандал. Хоч ми і знаємо, що це не політичне вокальне шоу, але все-таки політика там досить гарно присутня.
Я з перших днів був у теробороні, бачив людей, які боролися за свою землю, які вмирали, а ми не можемо сказати про "Азовсталь"?! Я тоді заявив Іванові, що краще б сюди не їхав, і пішов у номер. Вранці він зателефонував і сказав, що "будемо сьогодні говорити зі сцени на Євробаченні про "Азовсталь"! Про те, що Олег говоритиме, не знали навіть учасники гурту, бо ми домовились, що це буде конфіденційно. Цікаво, що хтось "злив" мій номер у Telegram, і мені стільки поганих коментарів та повідомлень писали перед Євробаченням: "Сколько стоит страна?" або "Скільки тобі дати грошей, щоб ти сказав про "Азовсталь"?". Але після промови Олега всі повідомлення та коментарі видалялися, почали писати вже дифірамби...
Якщо подивитися з іншого боку, то от сказали б ми про "Азовсталь", нас дискваліфікували б, а заклик про допомогу вирізали б з етеру і ніхто б цього не побачив. Хоча гурт закликав звільнити цивільних, бо там була гуманітарна катастрофа, а не військова. "Азовсталь" – це цивільний завод, з металу якого зроблено навіть мости в Італії. Ми просили звільнити цивільних людей з цивільного заводу. Але добре, що все вдалося, що нас почули.
– Мене вразило, що головний приз Євробачення – кубок ви везли в сумці-бананці, щоб не розбити...
– Чомусь була така думка (усміхається). Хоча нас забрали тонованими чорними "Мерседесами" бізнес-класу з аеропорту Кракова (Польща) і відвезли аж у моє село Губник!
– Чи підтримуєте зв'язки з учасниками Євробачення? Наприклад, з фінським гуртом The Rasmus, який підтримував Україну з початку повномасштабного вторгнення?
– Вітаємо один одного зі святами, але оскільки часто їздимо з благодійними концертами в Європі та за її межами, то трохи не вистачає часу.
Якось гурт The Rasmus запросив нас до ресторану у Варшаві, де ми були на зйомках, та подарував фінський шоколад і тарілочку, яку ще виготовив прадідусь Eero (бас-гітарист гурту. – Ред.). Ми зі свого боку подарували їм ручної роботи сопілку з України, і я не знаю, якими силами та неправдами знайшов "Київський торт" у Варшаві (усміхається). Потім ще співали разом пісню Тараса Петриненка "Україно"...
– А чому ви більше не директор Kalush Orchestra?
– Як кажуть, я виріс у званні (усміхається), тепер я партнер багатьох музичних проєктів лейблу ENKO, тобто директор – це була більш операційна робота, а музичний продюсер показує, куди йти, і вся команда туди йде. Також я намагаюся створювати свій лейбл і розвиватися вже як творча особистість, підприємець, акціонер, продюсер та автор пісень.
– Прокоментуйте, будь ласка, нещодавній скандал: гурт Kalush Orchestra відмовився поширити збір на дрон "Дзиґа", мовляв, не підтримує збори на зброю...
– У Kalush Orchestra 150 менеджерів, і мені здається, не всі збори вони погоджують, бо й справді зборів зараз мільйони. Якщо поширювати всі, то тільки на це потрібно 24/7 часу. А, на жаль, ще наше суспільство таке, що не хоче збори бачити. Наприклад, я запускаю збір, то п'ять тисяч переглядів, викидаю якийсь контент, то вже двадцять п'ять тисяч! Думаю, це до їхнього менеджменту треба звертатися, бо коли я там працював, то ми купували безпілотники.
Мені здається, Олег Псюк досить багато своїх грошей донатить на ЗСУ, просто про це нікому не говорить. Насправді він досить специфічний чоловік зі специфічним характером, який сприймає цей світ не так, як того хочуть люди, але сприймає його з чистим серцем і любов'ю. Також давайте не забувати, скільки Kalush Orchestra зібрав із Сергієм Притулою, продавши свій кубок з перемоги на Євробаченні-2022. Чомусь ні Джамала, ні Руслана його не продали.
– На вашу думку, українські зірки та Міністерство культури роблять недостатньо, щоб переконати світ допомагати Україні у боротьбі з ворогом? Чи навпаки – сповна?
– Як хто. Музичний гурт Kurgan&Agregat, мені здається, робить більше, ніж більшість артистів, а особливо пересічні зірки, які ще тільки перевзулися і не дуже щось розуміють у цьому. Таких в український шоу-бізнес краще взагалі не впускати. Але є такі, що донатять колосальні суми! Наприклад, Джамала в перший рік війни зібрала 95 мільйонів євро. Чи alyona alyona та Jerry Heіl на прямому ефірі не пригадаю вже скільки мільйонів. Ми зі Skofka і Kozak Siromaha тільки з туру по США 100 тисяч доларів минулого року привезли!
Та все-таки не все залежить від українських артистів, медіа і Міністерства культури України. Скільки людей за кордоном знають українських артистів? Ще коли журнал Time оголосив Зеленського "Людиною року" чи коли Залужний з'явився в них на обкладинці, то були на слуху, а зараз говорять, що "ми корупціонери і злодії, тому не треба давати гроші Україні, хай вже мириться з Росією".
Але це дуже по-тупому звучить, тому що Україна воює, аби не загинути, а Росія – щоб нас захопити і знищити. Навіть не окупувати, а саме знищити всіх українців. З нашого боку воює цвіт нації, а з їхнього – зеки. Я досі не можу отямитися від історії, коли нашому військовому відрізали голову. Не можу осягнути, що ж це має бути на умі, щоб відрізати голову іншій людині?!
До того ж, мені здається, що українські медіа та артисти мають невеликий вплив на світ. Якщо б, наприклад, про війну щодня говорили Тейлор Свіфт чи Біллі Айліш, от тоді можна було б запитати цих артистів, достатньо вони роблять чи ні. На жаль, українські артисти поки що не мають такого міцного голосу... Хоча колись гетьман Скоропадський відправив українську капелу на чолі з Миколою Леонтовичем (автор легендарної пісні "Щедрик". – Ред.), моїм земляком із Вінниччини, їздити по світу. І вона їздила досить багато років! Так у США з'явився "Щедрик", який навіть легенько в нас вкрали, поки ми його не повернули назад.
Але це дуже круто, коли українські артисти їздять по світу і говорять про Україну, бо про неї треба говорити! Хто це буде робити, крім нас? Також об'єднувати людей, які виїхали, тому що вони можуть піти на концерт Емінема, а хай краще йдуть на концерти наших артистів! Це ж не як ми з Kozak Siromaha їздили в тур селами, куди, крім нього, за сорок років ніхто не приїжджав. Але люди йдуть на концерти наших артистів, щоб познайомитися з кимось, поспілкуватися, послухати пісень, думаю, вже в останню чергу. Українці – це така нація добродушна...
– Мені відомо з перших вуст, що в турі з Kozak Siromaha по США ви їздили поїздами, економили на готелях, жили у волонтерів, щоб зібрати якомога більше грошей на допомогу Збройним силам України...
– Я знаю майже всіх волонтерів у США та Канаді. Під час поїздок у тури ми справді в них жили, коли збирали на пікапи для ЗСУ. Вони розповідали, що більшість українців, які переїхали у 2022 році в Канаду, вже акліматизувалися і відходять від України, повивчали мову. В Україні війна, але їм тут "треба будувати бізнес, потрібна робота, немає часу ходити на мітинги, зустрічатися, щось обговорювати, все одно ми нічого не вирішуємо". Волонтерство – це коли ти жертвуєш своїм часом, робочими годинами, працюєш для України. Тому навіть заради волонтерів, які там живуть, українським артистам варто їздити з концертами.
– Ви відвідали вже дуже багато міст. Яке місто могли б виділити, назвати улюбленим?
– Без перебільшення, але це Київ. Я не дуже в захваті від Борщаги чи Троєщини (усміхається), але мені дуже подобається історичний, архітектурний Київ. Якби ще забудов так багато не робили... У цивілізованих містах немає такого, щоб посеред історичного центру – торговий центр на десять поверхів! Наприклад, у центрі Турина (Італія) тільки тризіркові готелі, всі п'ятизіркові – за містом, бо ніхто не будує в центрі міста. А в нас, на жаль, таке є. Тому не знаю, чи через років десять такий Київ буде мені подобатись.
За межами України на мене справили враження два міста – Нью-Йорк та Гданськ.
– "Якщо хочеш досягти успіху, ніколи не слухай людей, які кажуть, що в тебе нічого не вийде! Мені так говорили ще зі школи. Зараз усі ставлять лайки та просять квитки. Просто якщо ти це читаєш, вір у себе і ніколи, ніколи не здавайся!". Це ваші слова. Також я читала, що вам казали, що після дев'ятого класу вам світить лише ПТУ. Чи можна трактувати це як те, що доводилося зіткнутися з булінгом у школі?
– Вже за традицією, перед поєдинками непереможного боксера Олександра Усика ми їздимо з Kozak Siromaha в його тренувальний табір, щоб підтримувати, "зарядити" перед боєм. Під час спілкування Олександр якось розповів нам, що все життя йому говорили, що в нього нічого не вийде або щось не зможе зробити. Коли він вдруге переміг Тайсона Ф'юрі, я згадав ці слова і зізнався йому, що в підлітковому віці чув те саме. Мені здається, всім людям, які чогось досягають у житті або намагаються це зробити, не пливуть за сірою масою, не просто ходять на роботу, отримують зарплату, п'ють пиво і дивляться телевізор, таке казали...
Я родом із села, був єдиним там, хто читав реп у ті роки. Це було для всіх дивно і неприкольно (сміється). Я писав вірші і не особливо мав успіхи в математиці, фізиці чи хімії, але трішки цікавився зарубіжною і українською літературою. Тобто я не був успішним учнем у школі, навіть десь гірше середнього. Жив у тепличних умовах, мама мене берегла, не потрібно було напружуватися. Вже коли вступив до коледжу, то зрозумів, що треба вчитися, бо справи не буде, і поставив собі мету – вступити до університету в Києві. Як людина з села, думав, що в столиці всі дороги відкриті (сміється).
Булінг був більше від викладачів, аніж від учнів. Зараз як музичний продюсер, у якого є артисти, а артисти – це як діти, дуже специфічні люди, скажу вам (сміється): мало того, що я сам творча людина, мені потрібно знаходити ключик від душі, від розуму кожного артиста, аби відкрити його з найкращої сторони. І зробити це так, щоб він на таке погодився. Адже буває, що є талант, але вони не можуть побачити це широко, так, як бачать музичні продюсери. А буває, артисти не хочуть робити того, що ти їм пропонуєш, а хочуть по-своєму, що може призвести їх до співання під дубом, а не на сцені Олімпійського (усміхається).
Тому я розумію, що і викладачам потрібно знаходити ключик до кожного учня так, як це зробили в моєму коледжі. Коледж – це дуже крутий період мого життя, тому що там дуже круті викладачі, вони мене відкрили. З одного із найгірших учнів у школі я став одним із найкращих студентів (у 2020 році Микола Кучерявий закінчив Київський національний університет біоресурсів та природокористування України, факультет лісового господарства. – Ред.), отримував стипендію президента України, яку отримують лише 20 людей на всю країну.
– На вашу думку, що потрібно для успіху?
– Я б сказав, що один відсоток таланту та 99 відсотків впертості. Одна з моїх улюблених книг – це "Людина в пошуках сенсу. Психолог у концтаборі" Віктора Франкла. Автор розповідає про те, як був у концтаборі, як пережив тортури, які не змогли зламати його свідомість. Попри те, що зараз відбувається в твоєму житті, важливим є те, що в тебе в душі та чого ти хочеш досягнути. Ну і важливо над цим працювати. Мені здається, нічого легко не дається жодній людині. Все лише завдяки системній праці кожного дня. Треба бити скелю навіть по маленьких піщинках. Навіть якщо ти чи твої діти її не розіб'єте, це можуть зробити внуки.
– У ваших студентських архівах є спільне фото з першим президентом України. Чи спілкувалися особисто з Леонідом Кравчуком?
– Це був один захід у 2019 році, де зібралися найкращі голови студентського самоврядування, приїхав Леонід Кравчук, і можна було поставити йому запитання. Користуючись такою нагодою, я поцікавився у нього: чому віддали ядерну зброю? На що почув відповідь: мовляв, та сама кнопка була в Москві, і не можна було навіть з України її запустити. Не знаю, я не фізик, але мені здається, що можна було б її (ядерну зброю) не віддавати.
– Свого часу ви балотувалися до Київської міської ради від політичної партії "Голос". Чи є думки сьогодні, щоб знову повернутися в політику?
– Мені здається, ще не настав час, щоб можна було щось змінити чесним шляхом. Коли я працював у політиці, зрозумів, як це: 30-50 людей б'є стіну, а її з іншого боку тримає 30 мільйонів, які не хочуть нічого змінювати. Коли говорити, що корупція – це погано, а потім нести хабар... Але важко щось змінити не лише через систему, а й через наше суспільство.
Не до теми, бо мені це дуже болить. Я вважаю, що в нашому суспільстві потрібно виховувати любов до української культури! Раніше на уроках української мови як було: що там Панас Мирний "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"? Та село якесь! А от російська література чи зарубіжна – це срібний вік, це інтелігенція! Чого ж не сказати було, що Тарас Шевченко був найбільшим інтелігентом? Художник, поет, а дівчата його любили не менше, ніж того самого Єсеніна. Але ж подавали його як? Кожух, шапка, кріпацтво! Я сам у дитинстві більше читав Єсеніна і знав його вірші напам'ять, бо дівчатам читав, але ніхто не говорив, що в нас римують не гірше. Наприклад, Іван Іов, до якого російським поетам срібного віку 30-х років ще далеко, чи Розстріляне відродження.
Зараз є такий проєкт "Мур" – це прорив 2024 року в українській культурі на століття. Вони за творами Тичини та багатьох інших поетів зробили театральну постанову про Розстріляне відродження. Українська культура була завжди модною, просто її неправильно подавали.
– Ще зі студентських років ви спочатку їздили з виступами на підтримку АТО, а зараз часто також даєте концерти для воїнів. Звідки така свідомість?
– У мене завжди був патріотичний настрой. Ще студентом я волонтерив, починав збирати кришечки від пляшок, які здавав, щоб їх переробляли на протези. Також читав багато різної літератури, вдома всі патріотично налаштовані завжди були, на додачу Майдан і Помаранчева революція. Пригадую, як їздив з директором коледжу до 1-ї окремої танкової Сіверської бригади в Лисичанськ (Луганська обл.), Спірне (Донецька обл.) та інші.
Зараз із Kozak Siromaha возимо на фронт різну благодійну допомогу, даємо концерти на тих територіях, куди інші артисти вже не їздять. Там наші найкращі концерти та найкращі слухачі. Нещодавно ми були в одному населеному пункті, який розташований досить близько до лінії фронту. Я підійшов до складу, де працює мій друг-військовий. Там стояли інші військові, яких я не знаю, але вони мене впізнали і показали відео, коли ми ще два роки тому виступали для них зі Skofka і Kozak Siromaha! На моє здивування, мовляв, досі його не стерли, один чоловік відповів мені: "Таке не стирається". І мені так приємно стало! От заради однієї цієї людини варто було їздити туди, ризикуючи життям! Не так, звісно, як вони ризикують. Але все одно певна небезпека є. Тому їздимо та підтримуємо. Це найменше, я вважаю, що ми можемо робити.
Якщо наші можливості допомоги зменшаться, доведеться нам із Kozak Siromaha мобілізуватися, але зараз ми збираємо немалі суми.
– На своїх сторінках у соцмережах ви писали, що у 2022 році почувалися найщасливішою людиною та були за крок, аби покинути тіло людини. Яким, на вашу думку, буде 2025-й?
– У 2022 році ми виграли найпрестижніший музичний конкурс у Європі, вдалося допомогти армії донатами близько на 50 мільйонів гривень! Музика вже стала для мене остаточно професією, якою я почав заробляти на життя, і це було прекрасно, адже в це не вірив ніхто. Мені здається, на планеті була лише одна людина, яка вірила в це і йшла до цього – і це був я. Мені було трішки сумно, коли я про це думав, але після Євробачення все змінилося кардинально! Адже такий досвід не здобудеш на жодному навчальному курсі для музичних продюсерів, це знайомства та визнання.
На початку повномасштабного вторгнення я був у Києві, вступив добровольцем у батальйон "Братство" Дмитра Корчинського та був у відділі забезпечення, оскільки мав звʼязки та медійні інструменти. Ми на усіх наших каналах поширювали інформацію про вступ у батальйон, забезпечували їх їжею, авто тощо. Коли у березні з'явилася інформація, що росіяни обходять Київ і хочуть взяти його в кільце, здавалося, що ми проживаємо наші останні дні. Та, попри все, ми продовжували працювати для перемоги.
Надіюсь, у 2025 році Москва впаде. Але надія на перемогу ніколи не буде такою, як я її уявляв у 2022 році. Багато моїх друзів загинули, які б мали зустріти її першою. На жаль, вони зустріли смерть. Надій, звісно, багато, тому докладаємо зусиль, щоб вони стали реальністю.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з Kozak Siromaha – про "Голос країни", хейт через Ніколаса Карму і причину, чому вважає жінок відьмами.
А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з олімпійською чемпіонкою Лілією Подкопаєвою – про біль війни, мову, гордість за сина Вадима і трагедію Ані Лорак.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!