"Діти в дитбудинках, як ляльки, тільки живі". Інна Мірошниченко – про поразки, перемоги та підводні камені всиновлення

Зіркове подружжя – телеведучий Тимур Мірошниченко та його дружина Інна – нещодавно стали багатодітними батьками. Маючи двох дітей, 5-річну Мію та 3-річного Марка, всиновили 2-річного хлопчика, якого назвали Марселем.

В інтерв’ю OBOZREVATEL адвокат та популярна блогерка Інна Мірошниченко на своєму прикладі розвінчала міфи про всиновлення, чесно розповіла про труднощі, які чекають майбутніх всиновителів, та зізналася, чого ніколи не пробачить деяким прийомним батькам. Далі наводимо пряму мову.

Всиновлення під час війни неможливе – неправда

Коли почалася повномасштабна війна, всиновлення було призупинене. Це нормально навіть з огляду на те, що тоді не працювало нічого. З травня минулого року все почало поступово повертатися до життя. Єдиний момент, якийсь час не можна було всиновлювати евакуйованих за кордон дітей і заборонене міждержавне усиновлення.

З літа цього року дозволено всиновлювати дітей, які перебувають за кордоном – правда, постанова запрацювала не з першого червня, в деяких службах досі про це не чули, але я знаю особисто сім’ї, які вже поїхали до Польщі бачитися з дітьми. В мене багато знайомих (більше ста сімей точно написали в соцмережі), з якими особисто не бачилася, але спілкуємося онлайн, бо проходимо приблизно однаковий шлях. Хочеться чимось поділитися, тримати зв'язок.

Шукати інформацію в інтернеті – це гаяти час

Не треба шукати в гуглі відповіді на свої питання, переписуватися з іншими усиновителями, лопатити законодавчу базу. Ви марнуєте час. Почати треба точно з того, що записатися на консультацію в службу у справах дітей за місцем проживання. Не реєстрації, а туди, куди плануєте привести дитину. Ця служба буде вас вести. Фахівець доступно розповість про всі важливі тонкощі в тому чи іншому документі. До кожного – є свої нюанси. Йдіть на консультацію (це безкоштовно) і запитуйте. А чи можу я сама, якщо чоловік не хоче займатися бюрократію, але не проти виховувати? А чи можу всиновити, якщо в мене немає партнера? А скільки грошей має бути в доході? Скільки метрів має бути моє житло? Яка мінімальна різниця у віці має бути між мною та дитиною? Вам все розкажуть.

Не чекайте, поки вам знайдуть дитину

Цей процес може затягнутися на роки. Коли станете офіційно кандидатом на всиновлення, вас заносять в службі в реєстр – отримуєте доступ до анкет дітей. В нашій службі не було дітей відповідного віку, тому нічого не отримали. Ми забрали справу на руки і почали самостійно пошуки по всій Україні. Свого сина знайшли на сайті Мінсоцполітики.

Як туди потрапляють діти? Коли дитину вилучають із сім’ї, вона стає на облік в тому ж районі, де проживала мама. І з того часу її анкета доступна для всіх кандидатів саме цього району. Якщо всі з черги від такого малюка відмовилися, то анкета переходить на міський (або обласний) облік. Тепер всі всиновлювачі міста (чи області) мають право знайомитися з цією дитиною. Далі – анкета потрапляє на сайт Мінсоцполітики. Однак проблема цього сайту в тому, що по всіх анкетах, які там є, данні неактуальні, бо дітей швидко розбирають. Я заходила туди кілька разів на день, моніторила. І одного дня там з’явилася анкета нашого сина. Я подзвонила, перепитала, чи актуальна. І ми зразу поїхали.

Не варто сподіватися, що з першої зустрічі зрозумієте, що це ваша дитина

Часто батьки хочуть відчути, чи йокнуло щось всередині під час першої ж зустрічі з дитиною. На мою особисту думку, навряд чи це можливо, бо поряд з вами в цей час будуть присутні інші люди – представники комісії, яка затверджує, чи відбувся контакт. Купа людей, маленька кімната, дитина перелякана… В нашому випадку ми не уявляли ситуацію, що хлопчик нам не підійде, бо наш месендж з самого початку був таким – беремо першу дитину, яку держава дозволить забрати.

Адаптація в сім’ї може тривати роками

Діти в дитячому будинку дуже інертні, нібі заморожені. Як ляльки, тільки живі. В них немає емоцій: не кричать, не сміються – нічого. Марсель був саме таким. Десь під час п’ятої чи сьомої зустрічі почав трошки реагувати: посміхатися, коли разом гралися. Дома спочатку був дуже стриманий, а потім почав трошки розкриватися. Його адаптація триває, але зараз вже навіть по рухах видно, що дитина розслаблена. Він вже не пластикова лялька. Починає розуміти, хто така мама. Виділяти мене. Наша велика перемога в тому, що він вже розуміє, що я і Тимур – це важливі для нього дорослі. Він чітко вже нас розпізнає, обіймає, цілує. Таку довіру вибудовуємо день за днем.

Погана поведінка – це нормально

Перший час, коли ми Марселю давали іграшку, він кидав її в стінку. Дитина в 6-7 місяців так і робить, бо поки не вміє гратися. Наш син цей період пропустив. Тому кидав все у свої два роки. А потім поступово почав розуміти, що предмети можуть рухатися якось інакше – машинка їхати і т.д. Але для цього йому потрібно було два місяці все кидати. З їжею так само: коли вводиш прикорм малюку, спочатку він розмазує їжу по собі, по стільчику, по посуду, мацає руками. У Марселя теж такого не було свого часу – йому не дозволялося цього робити. Тому, коли інші дітки в два роки їдять вже самостійно і охайно, він так не робить. Ми зараз з цим працюємо. Дозволяємо йому, приміром, натиснути на ягоду, розмазати її. Це дуже важливо, бо напряму пов’язано з розвитком інших навичок. Скажімо, через те, що він не тримав у руках яблуко, не перевіряв пальчиками, що всередині ягідки – він не говорить.

Такий ланцюжок: мовлення залежить від жування, жування – від інших навичок, моторики в тому числі. Дитина може навіть не ходити тому, що неправильно привчалася до прикорму. В мозку розвивається все одне за одним. Нам зараз прямо кажуть, що наша дитина заговорить тільки тоді, коли опанує прикорм, вивчить всі форми та консистенції їжі, навчить нормально жувати, а не просто ковтати. До того часу можемо не чекати від нього слів. Тому ми власне і не чекаємо.

Не треба боятися просити допомоги

Коли мені морально та фізично непросто, нагадую собі, що син пережив дуже багато травмуючого – ми навіть не уявляємо, чого саме. Поки ми для нього, умовно кажучи, чужі люди, він не може нам апріорі довіряти. Але ми і є ті люди, які мають йому допомогти будувати довіру до світу. Якщо ми себе не будемо тримати в руках, то як він, маленький, дворічний навчиться цьому?

Ми росли в інших умовах – маємо батьків з народження, всебічну підтримку. В нього нічого не було і поки, як йому здається, немає. Нас на курсах до всього готували, в тому числі до того, що адаптація може тривати в кілька років. Це залежить від того, наскільки дитина травмована. Розповідали, які можуть бути істерики. І вони бувають. Звісно, переживати таке нелегко. Але все це тимчасово. Зрозумійте, він два роки мовчав, відчуваючи сильний біль, бажання поплакати – але не можна було. Коли він потрапив до нас, перше, що хоче – виплеснути всі свої сльози і біль за ті роки, коли мовчав. Коли він все це зробить, почне жити життям нормальної дитини. Тому видихаємо і говоримо собі, що нашій дитині просто потрібен час.

На одному із занять на курсах для всиновлювачів ми малювали екокарту. Тоді це здавалося трошки такою собі ідеєю, але тепер розумію, що дуже потрібна річ. Там ми писали контакти людей, які можуть допомогти, коли будемо потребувати. Цим треба користуватися! Бо може статися страшне – у вас опустяться руки і буде прийняте рішення повернути дитину. А дитину, яку зрадили вдруге, адаптувати до нормального життя вже майже неможливо. Ця подія травмує набагато глибше, ніж втрата перших батьків. Я дуже засуджую таких всиновлювачів.

Дитина – це не іграшка, не річ, яку можна повернути. Чомусь соціально нормальні люди не відмовляються від дітей, яких самі народили. То, чому може розглядатися можливість, що можна віддати таку дитину? Важко – звертайтеся по допомогу. Немає проблем, які неможливо вирішити – просто треба шукати шляхи.

Усиновлення не має бути таємницею

Це пострадянський міф. Від такого "оберігання" нікому краще не буде. Дитина, навіть, якщо від неї відмовилися в пологовому будинку, все одно на рівні підсвідомості переживає цю травму. А коли виростає, не може пропрацювати корінь цієї проблеми та відпустити її, бо просто не знає про причину своїх тривог. Поряд люблячі тато і мама, а всередині щось не так, а чому – не ясно.

Звісно, розповісти все – нелегко, прийняти – теж важко. Треба доносити це поступово, допомагати пережити сказане. У мене в соцмережі є сотні історій дівчат на хлопців, які про всиновлення дізналися від сусідів. Це дуже травмуюче: не від батьків, а від баби Зіни з сусіднього під’їзду. Задача нашого суспільства визнати, що всиновлення – це абсолютно нормальна річ. Є батьки, які народжують своїх дітей, і є мами та тата, які зустрічаються з ними в інший спосіб. Не менш достойний.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та у Viber. Не ведіться на фейки!